Спілкувалася Богдана НОМЕРОВСЬКА

Геннадій Іванущенко: «Позитивно, коли в суспільстві циркулює свіжа думка і за аргументами звертаються не до легенд, а до документів»

«Як дослідник я почав працювати у читальному залі архіву з 1998 року. Тоді тут сиділо п’ять-шість чоловік. Це був максимум. Сьогодні на 12 місць іноді буває 20 і більше бажаючих. І запис ведеться іноді на три місяці вперед», - розповідає пан Геннадій.

Перші кроки «архівної революції»

«Як дослідник я почав працювати у читальному залі архіву з 1998 року. Тоді тут сиділо п’ять-шість чоловік. Це був максимум. Сьогодні на 12 місць іноді буває 20 і більше бажаючих. І запис ведеться іноді на три місяці вперед», - розповідає пан Геннадій.

Так, сьогодні помітно зріс попит людей на архівні дані. А як при цьому складаються справи самих архівістів? Якою є архівна політика держави? Про це та інше ми вирішили дізнатися у директора Державного архіву Сумської області Геннадія ІВАНУЩЕНКА.

Документи – як люди

- Нещодавно на своїй прес-конференцій Генеральний секретар Світового Конгресу Українців, голова Проводу ОУН Стефан Романів сказав про необхідність здійснення «архівної революції». Що для Вас означає це поняття?

- Архівна революція (вона, до речі, вже триває років зо п`ять) – це передусім усе зростаючий інтерес суспільства до документів, особливо тих документів, які відкрилися нещодавно завдяки розсекречуванню архівних матеріалів. Інтерес, який мусить «конвертуватися» в якісні зміни в історичній пам`яті, світогляді і, нарешті, в політичних і громадських діях. Тобто, будь-яка революція, в тому числі і архівна завжди спрямована в майбутнє.

Я хотів би виділити окремі моменти архівної революції. Ті, що вже відбулися і позитивно вплинули на діяльність архівів та їх імідж у суспільстві. А також ті, яких, на жаль, переміни ще не торкнулися і увагу до яких у цьому процесі слід посилити.

За останні чотири-п’ять років архівісти проробили колосальну роботу з розсекречування документів і їх оприлюднення. Стосовно Українського Визвольного Руху. Стосовно подій, пов’язаних із 90-літтям Української революції: діяльністю Центральної Ради, Гетьманату і Директорії, бою під Крутами; персоналій діячів того часу. Стосовно подій повстанського руху 20-30 років минулого століття, так званої «селянської війни». Подій, пов’язаних із голодомором і політичними репресіями, - і тут зроблено дуже багато для того, щоб суспільство дізналося на загальному рівні про ці трагедії. На персональному ж рівні – щоб люди могли отримати відомості про своїх рідних, загиблих у цей період. Це стосується й подій, пов’язаних із використанням українців за часів СРСР у різних локальних міжнародних конфліктах… Сьогодні у Національному архівному фонді лишилися засекреченими тільки близько 0, 011 документів. Є дуже багато тем, яких торкнулася архівна революція. І цей сплеск інформативності, бум оприлюднення документів дав свої перші плоди.

За останні роки спостерігається зростання інтересу до раніше таких «контрреволюційних» закритих тем, як, наприклад, діяльність ОУН-УПА, бажання знайти істину. Проведено велику роботу з виставкової діяльності. Причому, ми не ставимо за мету когось переконувати. Та коли подивитися на різних Інтернет-форумах, які аргументи іноді приводять користувачі побачимо: люди цікавляться тією інформацією, яку надають архіви. Це результат і нашої роботи.

На сьогодні колосальні інформаційні ресурси можна задіяти для потреб і архівної галузі і тих, хто потребує архівної інформації. Завдяки оцифровуванню документів, дослідники мають змогу користуватися ними в читальній залі архіву. Загальний об’єм оцифрованої нами інформації складає більше трьохсот гігабайт. Діє сайт Державного архіву області. На ньому в рубриці «Ресурси ДАСО» розміщено чимало матеріалів. У їх числі, скажімо, каталог метричних книг. Адже останнім часом все більше і більше людей займаються генеалогічними пошуками, намагаються дізнатися про свій родовід. І будь-ласка, де б не жила людина, чи це Сідней, чи Нью-Джерсі, чи Варшава, чи Владивосток, вона «скачує» каталог метричних книг і дивиться той населений пункт, який її цікавить: є чи немає, варто звертатися до архіву чи ні.

Зверну також увагу на інформацію про виконання запитів соціально-правового характеру. Наприклад, інформацію про те, де людина колись працювала, розмір заробітної плати тощо. Більше, ніж двадцять п’ять тисяч запитів виконано минулого року архівними установами області! Це колосальна робота. І тут варто сказати, що створення трудових архівів у населених пунктах це шлях до того, щоб людина вчасно отримувала інформацію.

Але хотів би, щоб архівна революція торкнулася і матеріальної бази архівних установ, їх кадрового забезпечення. Від цього залежить рівень збереженості документів, ефективність роботи архівістів. Тільки у фондах нашого архіву знаходиться близько півтора мільйона одиниць зберігання. Вони розміщені в двох корпусах. Та на сьогодні площі вичерпуються. Скоро прийде той час, коли нікуди буде збирати документи, і про це треба дбати вже сьогодні. З 1991 року архівосховище не опалюється. Температура приблизна така, як надворі. Відтак температурні коливання приводять до псування документів та інформації, що в них знаходиться, до руйнування самої структури паперу. Це ті моменти, на які потрібно звертати увагу. В першу чергу – державі, оскільки ми бюджетна організація. Негайно треба забезпечити нормальну збереженість документів; забезпечити надходження документів, які стануть історією через десять, двадцять і більше років. Потрібно виділити кошти для того, щоб ці документи могли реставруватися. Адже документи – вони як люди: народжуються, хворіють і їх треба лікувати. На жаль, буває, що і вмирають… Ці проблеми стосуються саме фінансування архівів. Отож, у архівній революції має бути такий паритет – з одного боку зацікавленість архівами, з іншого боку - бажання допомогти архівам і в фінансовому, і в кадровому плані. Архівна революція повинна охопити всі напрямки архівного життя, а не тільки ті, що на виду у суспільства.

Та в цілому я задоволений тим, що до архівів звертаються. Люди цікавляться. Думають не стереотипами і не догмами, а фактами, посилаючись на документи, приходячи і ретельно перевіряючи дані. Це позитивно, бо коли в суспільстві циркулює свіжа думка і коли за аргументами звертаються не до легенд, не до міфів, а до документів, це позитивно впливає на життя суспільства в цілому. Менше білих плям буде, менше буде роздвоєності в трактуванні, оцінці нашої історії. Це значить, що архіви працюють на майбутнє суспільства, на майбутнє України.

Архівіст документів не інтерпретує. Інтерпретує суспільство

- Завдяки архіву ми отримали такі книги як «Книга Пам’яті Сумської області», «Голодомор 1932-1933 років на Сумщині», «ОУН-УПА на Сумщині», а також історико-архівний журнал. Наскільки складною, проблемною є ця робота?

- Усе залежить від запитів суспільства. Свого часу люди цікавилися партизанським рухом і архів видавав збірки на цю тему. Сьогодні люди цікавляться Українським Визвольним Рухом, Голодомором, ми видаємо такі збірки. Спільно з Сумським державним університетом видаємо Сумський історико-архівний журнал, на сторінках якого публікується багато цікавого матеріалу.

Проблем у цій роботі я бачу дві. Перша кадрова. У нас дуже талановиті фахівці, дуже обізнані. Але в основному ці люди, які можуть виявляти документи, писати статті, виступати з доповідями, готувати збірки документів, здійснювати якісь дослідження, завалені рутинною роботою: виконання довідок, різноманітних доручень, наказів і т.д. Таким чином, кадрів бракує. Друга проблема: аби книгу видати, треба мати кошти. Так було із збіркою про голодомор. Архівісти Сумщини ще 1993 року взялися за цю роботу – перші в Україні! 2003-го року її підготували. А видати змогли лише в кінці 2006 року. Здається, і тема звучить, і запит є, та коли доходить до грошей... Допомогли обласна державна адміністрація та обласна рада. І тепер ми є першим і поки що єдиним архівом в Україні, який не тільки опрацював документи про голодомор на рівні дослідження, а й оцифрував повністю усі 57 тисяч актових записів про смерть. Це колосальна робота. Ми б ніколи не змогли б її зробити, якби не допомога обласної державної адміністрації. Це значно прискорить обробіток інформації і виконання запитів, які стосуються тієї трагічної доби.

- Ви історик, давній дослідник, відомий краєзнавець, знаєте більше, ніж пересічна людина. А які відкриття зробили для себе особисто?

- Вважаю для себе відкриттям, що в Сумах і в області в період Другої світової війни діяли підпільно Організації Українських Націоналістів а після війни і окремі групи Української Повстанської Армії. Вперше ця інформація була отримана із монографії Володимира Косика «Україна – Німеччина у Другій світовій війні». Потім став шукати у архівах, особливо коли відкрилися архіви СБУ, – виявився колосальний масив документів! І з’ясувалося, що не тільки обласний провід ОУН діяв, учасники якого 20 лютого 1943 року були страчені німцями на території сумської тюрми. Існувало як мінімум чотири окружних проводи ОУН: Сумський, Роменський, Глухівський і Конотопський, які в свою чергу були розгалужені на райони. Там були задіяні десятки і сотні людей. Частина з них загинула від рук німців, частина – в радянських таборах, а частина змушена була емігрувати.

Наприклад один із учасників Роменського підпілля Володимир Мазур став заступником голови Проводу ОУН. Інший його учасник Леонід Полтава дуже відома на Заході людина, редактор кількох видань, знаний письменник української діаспори. З’ясувалося, що кілька наших земляків були дуже значними фігурами в Українському визвольному русі. А що вже говорити про сотні маловідомих учасників підпілля і бійців УПА – наших земляків, які своєю боротьбою наближали незалежність України.

Залишили слід у визвольній боротьбі й жінки: дві дівчини - Анастасія Гудимович і Марія Тарасенко із села Вороніж Шосткинського району. Вони були студентками Київського університету св. Володимира, вчилися на одному потоці з тими студентами хлопцями, які згодом загинули в бою під Крутами. Потім були в дивізії «сірожупанників» зв’язковими. Трагічно загинули в 1922 році у Києві як учасники Козачої ради – підпільної організації, виявленої і знищеної чекістами. Зараз знайшлися рідні цих дівчат. Йде мова про те, щоб ушанувати їхню пам’ять чи на меморіальних дошках, чи в назвах вулиць… Відкриттів немало, потрібно лише працювати більше. І не тільки архівістам, а й народним обранцям усіх рівнів варто вчитатися в ті сторінки рідної історії, які ще недавно ховалися під грифом «совершенно секретно». Вчитатися і допомогти суспільству повернути українську історію в назви вулиць і пам’ятники, в книги і кінофільми…

- Чи немає все ж в роботі дослідників певної тенденційності? Було політичне замовлення – був попит на одну інформацію, інше політичне замовлення – попит на інформацію іншу?...

- Не політичне замовлення а суспільне. За майже два десятиліття суспільство стало інше, ми з вами змінилися, виросли наші діти. Закономірно, що вони питають, майже за Шевченком: «що ми?.. Чиї сини? Яких батьків? Ким? За що закуті?..» В історії України багато знакових подій. Сьогодні є чимало проектів щодо відтворення нашого справжнього минулого, і на всі потрібне архівне підтвердження, якась уточнююча інформація. І всі, хто приходить до архіву, говорять, що хочуть знати правду. А ось як вони ці дані, цю правду використовують, яке їхнє розуміння правди, то вже питання їх справи і їхньої совісті.

Часом говорять: «От архівісти – вони фальсифікують історію!» Та не може архівіст фальсифікувати! Архівіст надає інформацію, ознайомлює без висновків. А потім її використовують люди. Коли ми випускаємо збірники документів, то робимо вступ, тематичний огляд, потім викладку документів, ілюстрації, коментарі незрозумілих слів, що зустрічаються. І все. Беріть, використовуйте! Ви вважаєте, що правда є інша – будь ласка, сперечайтеся і доводьте. Але ось є документальні факти і, якщо ви цивілізовані люди і об’єктивні, правдиві дослідники – ігнорувати їх не можете.

- А тиск з боку влади щодо того, що ось це давайте в першу чергу, а це притримайте, бо не варто, - чи доводилося відчувати?

- За час моєї роботи не було жодного тиску. Свого часу, коли я ще не був директором архіву, просто здійснював історичні розвідки, то зробив дослідження про Сумщину у національно-визвольній боротьбі першої половини ХХ століття. Ця книга, яка називалася «Залізом і кров`ю», вийшла у 2001 році. Використав і архівні матеріали. Шуму було багато. Ця книга розбивала ряд міфів стосовно радянської «святості» партизан, стосовно відсутності на нашій території українського визвольного руху і взагалі будь-якого бажання боротися за незалежність. Потім мені говорили, що було завдання тодішньої обласної адміністрації історикам СДПУ, аби написали якесь спростування. І ніхто з них за цю брудну роботу не взявся. Це люди фахові, які розуміють, що таке архівний документ, що таке історичний факт і що таке потреба суспільства в правді. Можна сказати, що колись такий тиск був. Зараз немає.

За останні п’ять років напрацювалися певні стандарти: як потрібно ставитися до історичної правди, як її використовувати, як її сприймати. Коли вийшов перший том «ОУН-УПА на Сумщині», приходили представники компартії, намагалися розказувати, як потрібно себе вести, що «не надо ворошить прошлое», хотіли довести, що ми сфальсифікували факти. Але документи – це вперта річ... Наші працівники розповідали, що десь на межі 90-х років, коли вивчали листи остарбайтерів, десь так виходило, що відсотків сімдесят писали додому про тяжкі умови життя.. А відсотків тридцять, - що умови нормальні. Це ті, хто потрапив не на виробництво, а до господарів. Там уже ставлення до людини вимірювалося порядністю господаря. Була якась публікація в пресі, оприлюднення листів остарбайтерів. Піднявся шум і у наших працівників виникли дуже серйозні проблеми. Звинувачували в усіх смертних гріхах! Говорять, якби не проголошення незалежності, то як би це ще відобразилося на їх діяльності – хто знає... До речі, цей журналіст і досі плідно працює на ниві боротьби з історичною правдою. І з архівами в тому числі… Були випадки тиску певних політичних сил і недобросовісного використання архівної інформації, наданої нами. Таке було і буде, оскільки у нас демократична держава, оскільки йде політична боротьба. Це процес зрозумілий... Але історична правда для архівістів і «честь мундира» - понад усе. Пункт 6-й Кодексу етики архівістів, прийнятого XIII сесією Генеральної Асамблеї Міжнародної ради архівів (Пекін, 6 вересня 1996 р.) гласить «Архівісти повинні сприяти максимально широкому доступу до архівних документів і забезпечувати неупереджене обслуговування всіх користувачів».

- А чи може бути працівник архіву політично заангажованим?

- Ми всі люди. У нас у всіх є свої політичні вподобання. Не буває стовідсотково незаангажованої людини ні в архівній справі, ні в науці. Але якщо маєте на увазі, що ця людина може вплинути на якісь документи, то архівіст документів не інтерпретує. Інтерпретує суспільство. Навіть якщо є одна особа, яка схоче щось не пустити, заборонити, закрити і т.д., вона цього не зробить. Бо є архівна система замовлення справи, її видачі, опрацювання, поаркушного перевіряння до і після видачі і система підпису довідки. Свій підпис ставлять: керівник установи, виконавець, а ще зберігач, які ці справи видавав, працівник відділу інформації, який справу використовував. Щоб подати щось недостовірно (з політичних чи інших мотивів), повинна бути змова багатьох людей...

- Чи не відбудуться зміни в архівній справі, в доступі до документів із нинішньою зміною влади, з приходом нового Президента?

- Проблеми, можливо, будуть стосовно історичних акцентів. У суспільства будуть одні інтереси, а у влади - інші. Можливе згортання процесу оприлюднення архівних документів щодо тих сторінок історії, які висвітлюють, наприклад, Український визвольний рух. Це буде не правильно, це буде грати на подальше викривлення нашої історичної пам’яті. Консервуватиме старі радянські міфи і породжуватиме нові. Бо міф виростає (чи вирощується) там, де відсутній документ. Але ж, поживемо - побачимо...

А щодо тем… Я особисто вважаю, що теми, які піднімалися протягом останнього часу, правильно піднімалися. Існують стереотипи відносно багатьох історичних подій, певних періодів, існують прогалини в історичній пам`яті суспільства, в історичній науці, бо документи були засекречені. Засекречені ще в колоніальний період з однією метою – відібрати в українців право на власну історію. Певно ж, сьогодні у декого виникає запитання: чому про ОУН-УПА, чому про повстанський рух 20-х, чому про голодомор? Справа в тому, що ці теми замовчувалися і фальсифікувалися в радянські часи найбільше. Потрібно заповнити інформаційний вакуум документами, щоб люди могли об’єктивно оцінювати історію, а отже впевнено дивитися в майбутнє.

Published on 10 March 2010