Спілкувався Сергій Пархоменко, УІС

Олесь Янчук: Держава має підтримувати не лише футбол, але й кіно!

Олесь (Олександр) Янчук по праву може вважатися одним з найкращих сучасних українських режисерів. Його фільми на історико-патріотичну тематику, такі як «Голод 33», «Атентат», «Нескорений», «Залізна сотня», «Владика Андрей» та інші отримали визнання не лиш

Олесь (Олександр) Янчук по праву може вважатися одним з найкращих сучасних українських режисерів. Його фільми на історико-патріотичну тематику, такі як «Голод 33», «Атентат», «Нескорений», «Залізна сотня», «Владика Андрей» та інші отримали визнання не лише в Україні; наразі ці кінострічки мають багато прихильників, в тому числі і серед української молоді, що особливо приємно. Пан Олесь завжди енергійний і життєрадісний, горить новими ідеями і готовий їх втілювати в життя, навіть попри те, що держава практично не робить жодних реальних кроків на підтримку вітчизняного кіно.

Своїми враженнями від роботи, думками про стан вітчизняного кінематографу та планами на майбутнє український режисер поділився з кореспондентом Української Інформаційної Служби.

Пане Олесь, чим був зумовлений Ваш життєвий вибір? Чому Ви вирішили займатися кінематографом?

Знаєте, я з самого дитинства цікавився мистецтвом, дуже любив живопис і фотографію. І якось це захоплення поступово трансформувалося в захоплення кіно. Якраз кінематограф став для мене тим мистецтвом, яке дало можливість мені донести якісь свої позиції, своє бачення тих чи інших подій. Кінематограф дає таку нагоду, мабуть, в силу синтетичності цього мистецтва. Бо художнє кіно – це в першу чергу зображення. Втім, це зображення ще й повинно говорити, крім цього має бути цікава історія та драматургія, яка допоможе акторам втілити своєю майстерністю розвиток характерів і дії їх кіноперсонажів. А написана до фільму музика підсилить емоційність сприйняття цілого кіносюжету.

Одним словом, кінематограф – це моє задоволення в житті.

Ви зняли 5 фільмів на історико-патріотичну тематику. Чому саме її Ви обрали для своїх кінострічок?

Я історією цікавився з дитинства, моя мама була вчителем історії, вона навіть хотіла, щоб я сам став істориком. Я зростав у часи, коли наша історія зовсім по-іншому подавалася. Тому, коли з’явилася можливість розкривати оті її «білі плями», мені почали відкриватися досі не відомі історичні сторінки.

Наприклад, коли я почав працювати над своїм першим фільмом «Голод 33» і став дізнаватися більше і більше про той історичний період, мене все це дуже вразило. До цього я про штучний голод в Україні майже нічого не знав, бо мої дідусі і бабусі, які могли бути свідками Голодомору, просто померли, коли я був ще маленьким. А в радянських родинах не дуже любили розказувати про минуле. З багатьох причин.

Але на той час, як почалася робота над фільмом, вже стали потроху відкриватися архіви, можна вже було їздити за кордон. Так, левову частку інформації для себе я здобув в першу чергу в США, де був по запрошенню від Українського інституту при Гарвардському університеті. І якраз в зарубіжних архівах я відкрив для себе тему визвольних змагань. Бо поруч з матеріалами про Голодомор стояли книжки про УПА, про Романа Шухевича, про Степана Бандеру, про того ж Андрея Шептицького. Одним словом, після того відрядження я привіз із собою цілу валізу антирадянської літератури.

Ще одне яскраве враження від того візиту полягає в тому, що я познайомився з автором книги «Жовтий князь» Василем Баркою, який написав повість, присвячену темі Голодомору, яка пізніше і стала основою сценарію. Тому ми робили цю картину дуже щиро, робили з бажанням, до того ж ми були молоді і нічого не боялися. Картина вийшла дуже емоційна, щира. І коли я побачив реакцію глядачів на неї – і в Україні, і за кордоном – лише упевнився у тому, що заради цього варто було витрати свою енергію і роки життя.

Знявши «Голод 33» і побачивши реакцію на нього, мені закортіло і далі знімати на тему нашої історії, бо вона у нас дуже цікава і водночас – незнана. Так вже сталося, що я пішов по стежці історичного кіно, хоча, наприклад, було в мене й бажання зняти комедію, зокрема – про сучасні часи. Я знаю дивовижні історії, які траплялися з моїми товаришами на зламі 80-х, я міг би про це також зняти кіно! Але поки маю 5 фільмів на історичну тематику: «Голод 33», «Атентат. Осіннє вбивство у Мюнхені», який розповідає про загибель Голови Проводу ОУН Степана Бандери, «Нескорений», який присвячений Головному командиру УПА Роману Шухевичу, «Залізна сотня» - фільм-подарунок життя, знятий за мотивами книги Юрія Борця «У вирі боротьбі», де сам Юрій Борець дебютував як продюсер фільму, ну, і останній проект – це «Владика Андрей», фільм про надзвичайно цікаву людину – митрополита УГКЦ Андрея Шептицького.

До речі, про «Владику Андрея»: якою була Ваша режисерська задумка – показати драму особистості на тлі історичних подій чи показати трагічну історію нашої країни через призму вчинків і переживань особистості – митрополита Шептицького?

Ви вірно підмітили, у фільмі в першу чергу відображений психологічний портрет конкретної людини, який має свій розвиток на тлі тих чи інших історичних подій. Плюс у фільмі є друга драматургічна лінія – лінія помічника Шептицького Стефана, який опинився в дуже складній ситуації, коли його радянські спецслужби фактично хотіли зробити зрадником; в силу тих чи інших особистих нюансів Стефан лише вдає, що співпрацює з НКВД, але все ж у нього не стає сили стати на тверду позицію – загинути, але не зрадити. Але що поробиш, кожен з нас, потрапляючи в якусь екстремальну ситуацію, не завжди знає, що робити. Отже, мені дійсно було важливо створити психологічний портрет митрополита УГКЦ разом із акторами Сергієм Романюком, Тарасом Постніковим і Романом Гринівим, що грали Шептицького у його юному і молодому віці.

У Ваших кінострічках показано не лише звитягу, але й трагізм нашого народу. Тож чи не маєте Ви бажання зняти пропагандистський фільм про одну з наших визначних перемог, наприклад, зняти стрічку про найбільший і найзвитяжніший бій УПА під Гурбами?

Такі перемоги у нас показані в тому ж «Нескореному», тій же «Залізній сотні» - якщо говорити про якійсь конкретний бій, де ми були переможцями. Але ж ми знаємо, що було потім. Звичайно, можна було б придумати якусь солодку казку, якусь фальшиву історію. Але не факт, що це підніме національну свідомість. Скоріше навпаки – це може викликати здивування і несприйняття.

Пане Олесь, чи є у Вас ідеї щодо майбутніх фільмів? Якщо це буде знову фільм на історичну тематику, то про який саме період нашої історії Ви маєте бажання зняти кінострічку?

Останнім часом я дуже зацікавився періодом Української Народної Республіки, там сама історія надзвичайно цікава, як і ті дійові особи, що брали участь у визвольній боротьбі. Але такі фільми дуже і дуже коштовні. Зараз я просто дивлюсь, як буде розвиватися ситуація. Бо такі проекти потребують серйозного фінансування, а це – десятки мільйонів гривень. З кожним роком в Україні кіно знімати все дорожче і дорожче. До того ж криза. Плюс нема законів про те ж меценатство, а вони повинні бути як на Заході, де підприємець з тих коштів, з яких має сплатити податок, може віддати певну суму на культурні проекти (закон дозволяє їх списувати як податок). У нас же спонсори виділяють гроші по добрій волі зі своїх законних прибутків, які вони з повним правом могли би витратити на себе. І то зовсім недобре, коли ти ходиш, просиш, переконуєш когось дати кошти на кіно.

Щодо проекту, який може бути реалізованим в перспективі, то зараз іде ознайомлення з матеріалами доби УНР, я збираю і архівні матеріали, і читаю книжки, пов’язані з цим періодом. Цього року планується написання сценарію. Але мене дуже непокоїть фінансова сторона, бо це питання невирішене, тож буду дивитися, як поведе себе держава, чи буде якась підтримка з її боку, хоча би часткова. А знімати новий фільм за ті копійки, які досі виділялося – ризиковано, та й не потрібно це.

У мене є дуже цікаві ідеї – і що стосується історичної тематики, і просто чисто людських історій – проте дуже і дуже хвилює та ситуація, яка виникла у вітчизняному кінематографі, адже нашого кіно сьогодні практично нема.

Як видно з Ваших слів, вітчизняний кінематограф має купу проблем, серед яких чи не найосновнішою є байдужість держави…

Так, дуже сумно, що навіть зараз в країні не надається належної уваги нашому національному кіно. Щоправда, на тижні Верховна Рада нарешті прийняла новий закон про кінематограф, побачимо, що з цього вийде. Але ми чекаємо реально дієвих кроків влади, бо з нашого боку йде багато цікавих ініціатив, але нам потрібні значні кошти. Бо кіно – це не тільки сценарій, але завжди і бюджет. Аби з’явилося багато якісних вітчизняних фільмів, потрібна політика державного протекціонізму. А її немає. Я не бачу з боку наших урядовців хоч якихось рішучих дій. Таких, які впроваджуються стосовно нашого футболу, інтерес до якого збільшується в світлі майбутнього Євро-2012. І так само повинно бути і з мистецтвом, в тому числі – кінематографом, його не можна залишати на останніх ролях.

В першу чергу треба створити сприятливі економічні умови. В США, наприклад, нема окремого міністерства культури, але там є потужні гроші. Якщо американці вкладають у фільм долар, то мінімум три витягають потім під час кінопрокату. І російські фільми окуповуються і ще й заробляють чималі кошти. У нас же, в Україні, жоден фільм поки що не окупив вартості навіть свого бюджету, який закладався при зйомках. У нас в минулому році на потреби кінематографу уряд виділив лише 5 мільйонів гривень. Хіба це державницький підхід? Ні, це ганьба!

Навіть так звана «помаранчева» влада, яка декларувала себе патріотичною, не змогла вирішити нагальні проблеми, в тому числі – в галузі кінематографу… Може, не змогли, може – не схотіли, але старі кадри зі своїм завданням не впоралися. А на Вашу думку, які сили здатні докорінно змінити негативну ситуацію в країні, що склалася останнім часом?

Очевидно, що державними справами мають займатися професіонали. У нас же за останній час було чимало дуже дивних призначень на державні пости, на яких призначали просто гарних знайомих та друзів по боротьбі. Політикою має займатися професійний політик! Це так само очевидно, як і те, що не може займатися кінозйомками не режисер, а головним лікарем в лікарні бути людина без медичної освіти. Керівниками держави мають бути менеджери, що розуміються на державних справах. І ще хочу додати: я завжди за те, щоб в політику йшла і молодь, у якої є сили і натхнення. Але це все одно повинні бути професіонали, адже пробувати йти в політику за принципом «а може в мене вийде» - це неправильно. Професія і професійність – це найголовніше!

Published on 23 February 2010