Наталія ЖОВНІР

Стефан Романів: «У діаспорі нас учили, що українська нація не обмежена територією»

Один з найяскравіших популяризаторів ідей українства у світі Стефан Романів нещодавно завітав до Полтави, де поділився своїми роздумами щодо перспектив співпраці нашої держави з діаспорою, а також пригадав історії своїх батьків, через долі яких прокотилос

Один з найяскравіших популяризаторів ідей українства у світі Стефан Романів нещодавно завітав до Полтави, де поділився своїми роздумами щодо перспектив співпраці нашої держави з діаспорою, а також пригадав історії своїх батьків, через долі яких прокотилося важке колесо нашої спільної історії.

Стефан Романів народився 1955 року в Мельбурні, Австралія. Його батько — родом з Тернополя, а мама — німкеня. Свого часу пан Стефан закінчив педагогічний університет у Мельбурні, працював учителем початкової школи. Згодом очолював парламентську комісію з питань мультикультурності. Його активна діяльність поширюється і на Світовий конгрес українців (СКУ), і на одну з австралійських організацій, яка відповідає за вивчення іноземних мов та збереження культур (в Австралії, до речі, близько 70 мов, які діти можуть вивчати у школах). Стефан Романів був також головою парафіяльної ради Української греко-католицької кафедри в Мельбурні.

— Пане Стефане, ви, здається, вперше в Полтаві?

— Так… Я приїхав сюди, аби продовжити діалог з Україною і ближче познайомитися з Полтавою. В Україні, до речі, вперше відчув, що таке мороз 20 градусів (в Австралії зараз 39 градусів тепла)! Декілька днів тому, ще до приїзду в Полтаву, йду вулицею Києва — сніг, вітер, руки тримаю в кишенях, а тут задзвонив мій мобільний. Мусив відповісти, що передзвоню — не міг на такому холоді телефон тримати. Я приїхав з Австралії легко вдягнутим. Тут ми з дружиною пішли до магазину, купили мені шапку, рукавиці.

— До речі, а які полтавські персоналії чи, можливо, сторінки історії нашого міста вас особливо зацікавили?

— Ваш земляк Дмитро Нитченко — письменник, культурний діяч, живучи в Австралії, пропагував Полтавщину, дуже нею пишався. Він був головою літературно-мистецького клубу в Мельбурні, створив першу в Австралії кафедру україністики. Нині там діє невеличке товариство славістів, до нього входять люди, чиї батьки — з Полтави. Вони проводять міжнародні конференції.

— Зауважу, що полтавці дуже хотіли б організувати в краєзнавчому музеї меморіальний куточок відомого письменника з Полтавщини Дмитра Нитченка. Чи могли б ви, як посланець українського зарубіжжя, допомогти отримати для цього його особисті речі, книжки?

— З радістю зроблю все, що зможу!

— Повернімося до вашої сімейної історії… Ваш батько — українець…

— Справді, мій батько — українець із Тернопільської області. Його насильно відправили на роботу в Німеччину під час Великої Вітчизняної війни. Там він познайомився з моєю мамою — німкенею. 1949 року вони разом виїхали в Австралію. Моя дружина Анастасія — теж українського походження, її батьки з Югославії. Маємо сина Петра, якому 29 років. За фахом я вчитель.

— Сьогодні ви дуже активно пропагуєте у світі ідеї українства…

— І до речі мене дуже часто запитують: «Якщо ви такий великий патріот, то чому не живете в Україні? Адже тепер вона самостійна». 1949 року мій батько мав вибирати: повертатися в Радянський Союз чи не повертатися. В ті часи це було нелегке рішення. Багато українців, насильно вивезених у Німеччину, після закінчення Другої світової війни додому не повернулися. Вони подалися в Канаду, Америку, Австралію, інші країни. Приїхавши в чужу країну, українці починали створювати свою громаду, відчуваючи себе частиною світової української нації. Вони гуртувалися, будували українські школи, церкви, народні доми, започатковували організації — такі як, наприклад, «Пласт». Союз українок сьогодні є в кожній країні, де живуть українці. А вони є скрізь — в Аргентині, Африці, Японії та ін. Українські громади в різних країнах світу створили свої кредитні спілки, банки, бібліотеки.

— І залишалися душею з Україною і українцями...

— До 1991 року українці в діаспорі були, можна сказати, амбасадорами тієї України, якою ми всі хотіли бачити Українську державу, — самостійною, незалежною. Відбувалися величезні демонстрації — ми виходили на вулиці, намагалися дати світові знати, що є Україна і що вона поневолена комуністичним режимом. Ми вимагали звільнення Юрія Шухевича, Левка Лук’яненка. Закордонні українці хотіли гуртуватися, бути частиною української спільноти. Особисто мені жити в Австралії і бути лише австралійцем дуже важко — щось у серці, крові каже, що я є частинкою української нації. В українських школах у діаспорі нас учили, що українська нація не обмежена територією. І наші діти сьогодні почуваються частиною українства. За нашими підрахунками, від 17 до 20 мільйонів українців живуть за межами України. А в Україні — 45—46 мільйонів. Ми повинні розуміти, що ми є цілість і одне одного доповнюємо.

— Коли сталася аварія на Чорнобильській атомній електростанції, першими забили на сполох саме українці з діаспори…

— Ми дали світові знати, що сталося. Бо тодішня влада СРСР усе приховувала. Діаспора мусила через свої парламенти, своїх міністрів повідомляти, що на території України — світова катастрофа. Крім того, ми надавали Україні фінансову й медичну допомогу, робимо це й сьогодні. А 2008 року ми відзначали 75-ті роковини Голодомору в Україні. Світові акції з цього приводу були ініційовані Світовим конгресом українців та президентом України. Три роки тому ми запропонували Вікторові Ющенку робити це спільно, бо то була трагедія всього українського народу, трагедія людства. І тоді розпочалася акція «Україна пам’ятає, світ визнає». Ми провели опитування — виявилося, що в Україні 38 відсотків населення щось знає про Голодомор. А сьогодні про ту трагедію знає вже 80 відсотків людей, які проживають в Україні. Відбулася акція незгасної свічки, започаткована в Австралії, яка обійшла 33 країни світу з Україною включно. Ми й далі працюємо через наші парламенти в Австралії, США, Канаді, Колумбії — щоб увесь світ визнав Голодомор геноцидом. Найбільшим противником цього є Російська Федерація. Ми не проти росіян — ми проти тієї системи, яка не дає Україні розвиватися.

— В яких справах Україна сьогодні мала б допомагати діаспорі в першу чергу?

— Наші діти ще говорять українською мовою, але вже їхні діти можуть її не знати. Тому Україна мусить нам допомогти: потрібен обмін, щоб наші діти спілкувалися з вашими. Мій племінник побував в Україні і сьогодні бачить Україну зовсім інакше, хоче вчитися й залишитися тут. Ми підписали з Міністерством культури України меморандум — щоб колективи з України їхали в діаспору, а наші приїжджали виступати сюди. Ще один меморандум підписали з питань спорту. На світових олімпіадах спортсмени з України і діаспори можуть доповнювати одне одного. Українська молодь у діаспорі постійно шукає можливість спілкуватися. І спілкується — з допомогою Інтернету й інших досягнень сучасного прогресу. Світ сьогодні дуже маленький…

Published on 15 February 2010