Розмовляв Сергій Губенко

Олег Вітвіцький: “Не нарікаймо на долю, а спільно робімо українську справу ”

Мудрість, сила і терпіння притаманні українському характеру. Ми мудрі, бо нас так навчили, ми сильні, бо наснажує нас рідна земля, і, звичайно, терплячі, навіть занадто, бо хто, як не українці, терпить усе, що випадає на долю. Гадаю, намагаючись слідувати

Дай мені Боже сили змінити те, що я можу змінити.
Терпіння – витримати те, що я змінити не в силах.
І мудрості вчасно відрізнити одне від іншого...

Мудрість, сила і терпіння притаманні українському характеру. Ми мудрі, бо нас так навчили, ми сильні, бо наснажує нас рідна земля, і, звичайно, терплячі, навіть занадто, бо хто, як не українці, терпить усе, що випадає на долю. Гадаю, намагаючись слідувати вище наведеному вислову, ми б усі сили спрямували на розвиток та добробут української нації. Із таким завданням може впоратись лише свідоме та згуртоване громадянське суспільство. Про це і говоримо сьогодні із лідером громадсько-політичного об’єднання „Українська справа” Олегом ВІТВІЦЬКИМ.

– Пане Олегу, вітаю Вас. Отже, ми говоримо сьогодні про роль громадського руху в Україні. Як би Ви оцінили його, і наскільки він є дієвим у площині державотворення?

– Я можу сказати, що разом із моїми однодумцями ставлюся доволі критично до оцінювання розвитку громадсько-політичного життя в Україні, яке наповнене якимись негативними відголосками. Безперечно, є багато проблем і їх потрібно вирішувати, але, тим не менше, ми оцінюємо пройдений шлях саме в громадському секторі як позитивний. Бо громадський рух наприкінці 1980-х років спричинив до того, що в 1991 році була проголошена незалежність України. Саме громадський рух, а не якісь інші суспільні формації, приклався до того, що у 2004 році нація змогла самоствердитися під час подій, які зараз вже називаються в історичному ракурсі Помаранчева революція. На нашу думку, за потужним громадським об'єднанням і за громадським рухом майбутнє України. І пов’язано це в першу чергу з тим, що партійно-номенклатурна чи партійно-олігархічна система, яка зараз процвітає в Україні, фактично є загрозою для державності і за своєю суттю антинародна, антинаціональна. Тому реальною альтернативою у такій ситуації, є, як на мене, об'єднання громадян не через політичні партії як інструмент у руках впливових олігархів, а через громадські організації, громадський рух, який повинен сказати своє слово в житті суспільства.

– Без об’єднання людей навколо ідеї, її досягнення може затягтись на роки. Що, в принципі, і відбувається в нашому випадку. Усі говорять про власну державу, про те, як добре в ній жити, а насправді поліпшення немає. У чому ж проблема і як її розв’язати?

– Я хочу сказати, що спроби різного роду об’єднань були в суспільстві фактично з часу проголошення незалежності. Їх ключовою і основною помилкою було те, що в єдине ціле намагались об’єднати громадські організації, різні за своїм спрямуванням. Поставало питання: якщо об’єднуємо 10 громадських організацій, хто буде головою, хто буде гетьманом, хто буде керувати всім цим процесом? На сьогоднішній день потрібно було знайти інший підхід, тобто починати з людей, які вже 10 років працюють на якомусь громадському полі, з тих, у кого є внутрішній мотив, щоб приєднатись до громадського руху і творити українські справи. Хіба інтелігенція, і робітники, і службовці-менеджери, кожен на своїй ділянці, не виконують українську справу? Однозначно виконують, просто потрібно їх у цьому переконати. Сказати, що, окрім професійної діяльності, потрібно ще працювати у суспільно-політичному напрямі, щоб не бути вічним кухонним критиканом. Вийти до суспільства, об’єднатися і разом спробувати подолати ключові проблеми, які є в нашому громадсько-політичному секторі.

– Багато нині відомих політичних сил сформувалися саме з громадських організацій. Але чи не втратили вони суті об’єднання в ході політичних баталій за реальну владу? Яка, на Вашу думку, формація більш дієва: громадське об’єднання чи все ж політсила?

– Приклад – Народний рух України, який розпочинався саме як громадський рух, а завершує свою історію – я можу так сказати, хоча не буду на цьому акцентувати – як політична партія, що з кожним роком втрачає з різних причин свої впливи. Це сталося тому, що, по-перше, політична партія не здатна дати адекватні відповіді на виклики суспільства, а по-друге, вона занадто структурована. Є монархічна структура, особливо в українському варіанті, контроль над діяльністю партії займає завжди партійна верхівка. У цьому і проблема. Тобто коли людина вступає до партії, бажаючи себе реалізувати, вона повинна спочатку подолати партійно-бюрократичну машину для того, щоб дійти до рівня ухвалення рішень.

Коли ми говоримо про громадський рух у великому місті чи малесенькому селі, то для того, щоб вирішити якусь проблему, не потрібно звертатися до керівництва громадського руху: люди зібралися, вигнали якогось нового визискувача з території села і все. Отже, ми говоримо і про парламентські, і про громадські методи роботи.

– Тобто активні та свідомі громадяни змінюють своє життя на краще і без партійного квитка. Але ми пам’ятаємо, як колишня радянська система підбирала і просувала кадри. Невже для того, аби Україні стати самодостатньою, а українцям – по-справжньому вільними, потрібно щонайменше 70 років?

– На мою думку, стільки нам чекати не потрібно. Тому що все, що відбувається останні 18 років, я б назвав своєрідним завершальним етапом національної революції. Безперечно, всі прагнуть до того, щоб він тривав якомога коротший термін і потім настав період реальної розбудови Української держави, наповнення її українським змістом. Але, як Ви правильно зазначили, колишні комуністи і комсомольці наприкінці 1980-х років змогли дуже добре змоделювати ситуацію на найближчі 20 і 50 років. І їхній прогноз свідчив, що народ опиниться в гіршому становищі, ніж був навіть при Радянському Союзі, а в них будуть додаткові засоби для того, щоб розбагатіти. І теперішні олігархи, найвідоміші, найвпливовіші в Україні, лідери або власники політичних партій, – це все вихідці з комуністично-комсомольської номенклатури. Це однозначно. І я можу навіть особисто засвідчити, бо мав можливість бачити таку картину в себе на Тернопільщині. Скажімо так, у представницькій владі “інородні тіла” такі, як я, – молоді люди, що не були ні в комсомолі, ні в компартії, тим паче активісти націоналістичного руху, виштовхуються дуже професійно, використовуючи різні зачіпки і намагаючись не допустити до рівня ухвалення рішень.

– Пане Олегу, мене, як будь-кого зі слухачів, непокоїть те, що відбувається у владних структурах. Знаю, Вам довелося попрацювати на державу і побувати у вирі бюрократичних реалій. Цікаво, якими способами можна боротись із цією системою?

– Коли ти приходиш працювати у певну структуру, тобі розповідають про схеми, які називаються “відкати”. Тобто коли ухвалюються рішення про виділення бюджетних грошей на якийсь проект, з них “за пірамідкою” відраховуються відсотки за тендерні речі, пов’язані з використанням тих коштів, освоєнням тощо. Якщо ти заявляєш відкрито, що у жодні схеми входити не будеш, а більше того, намагаєшся їх поламати і виступити проти них, тоді знаходяться дуже потужні важелі впливу.

Учасники громадського руху мають думати так: не питай, що Україна зробила для тебе, а питай, що ти зробив для України. Сьогодні ми бачимо сіті-лайти, біг-борди, де написано: “Україна для цього, Україна для того”. Ні, має бути навпаки: я для України. Отоді, помінявши засади, ми зможемо говорити, що ми доб’ємося системних змін у державі.

– З якою ж метою ви створили громадське об’єднання „Українська справа”? Скільки в Україні людей, які поділяють ваші погляди і є чинними членами об’єднання?

– Безперечно, головна мета – подолання існуючої партійно-олігархічної системи влади в Україні. І ми бачимо, що для цього має бути здійснена у першу чергу Конституційна реформа. У нас діє зараз громадська конституційна рада, де ми обговорюємо різні варіанти розвитку нашої держави. Але одним з основних постулатів цієї реформи є, на нашу думку, зміни виборчого законодавства. Спрямовані не на зменшення ролі політичних партій, адже ми не можемо сказати, що Україні не потрібна багатопартійність, але на відведення належної їм ролі, щоб не допустити узурпації влади в суспільстві.

Має бути також боротьба з різними проявами новітнього визискування наших людей. Адже приклади цього можна знайти скрізь: і на заході, і на сході – тому ця боротьба є спільною для українців, які відчувають тут проблему. Однак наш рух є не тільки протестним, він несе в собі і позитивістські настрої. Це, насамперед, об’єднання людей, які роблять українську справу.

– Мені сподобалась думка про те, що всі українці так чи інакше мають стосунок до „Української справи”. Цікавий меседж. А як ваше громадське об’єднання ставиться до українського війська і чи не час його підтримати?

– Безперечно, це залежить і від внутрішніх, і від зовнішніх чинників. І я навіть зараз не готовий сказати, які з них переважають. Але я думаю, що така ситуація триватиме недовго. Ми пам’ятаємо початок ХХ століття, національно-визвольні змагання, коли українці поставились до армії як до питання вторинного, другорядного, і ми втратили свою державність. Я переконаний: для того ми і вивчаємо історію, щоб робити з неї правильні висновки. Тому я вважаю, що, хто б не став Президентом і прем’єром України, питання армії, українського війська мусить бути одним із визначальних. Принаймні у своїх програмах кандидати декларують увагу до цієї проблеми. А громадський сектор, власне, існує для того, щоб потім контролювати виконання цих програм і нагадувати: ви мали таку позицію, тож прошу, притримуйтесь її, інакше ми будемо від вас вимагати певних адекватних кроків.

– Про те, з чого псується риба, відомо давно, тому не дивно, що на базарних ятках чимало безголових оселедців. На жаль, політична система не пам’ятає цього правила. Навіть якщо в тебе, так би мовити, немає голови, знадобляться твої руки, міцний торс та кошти, за які можна придбати не одну, а кілька розумних голів. А далі ці голови пишуть закони, а міцні торси та руки намагаються їх втілити у життя.

Пане Олегу, на Вашу думку, а чи спроможне суспільство здолати перешкоди і втілити ідеї, які поліпшать життя пересічних українців?

– По-перше, жоден із відомих мені парламентарів, можливо, за невеликими винятками, не те що не брав участі у створенні виборчої програми, а навіть не читав її і не уявляє, які програмні платформи відстоює політична сила, що забезпечує його депутатську недоторканість. Другий момент: чому так відбувається з людьми? На початку розмови ми говорили, що є певна монополія на суспільно-політичне життя з боку політичних партій. Наприклад, візьмемо партію А, сьогодні вона дуже популярна, завтра чомусь буде дискредитована, на її місце знайдеться партія В. Але вона буде виходити з того самого кореня, що і партія А. Будь-який олігарх тримає в своїй кишені політиків від крайніх правих до крайніх лівих і підгодовує кілька парламентських партій. Це проблема. Він робить це для того, щоб мати контроль над суспільно-політичним життям і отримати з цього зиск.

Тому ще раз наголошую – і добре, що є нагода це повторити, – альтернативою є широкий національний рух, який не піддається такому контролю. І, повірте мені, упродовж найближчих кількох років ми докладемо максимум зусиль, щоб він мав прямий механізм впливу на ухвалення державних рішень. Ми знайдемо, як це зробити: чи через парламент, чи через уряд, чи просто за допомогою народного тиску на органи влади. І цей тиск буде реальний, на відміну від демонстративного тримання транспаранта за 10 гривень на годину.

– В „Українській справі” можуть бути й інші підходи щодо подолання непростої ситуації в Україні. Скажіть, наскільки активні люди у прагненні таких змін, адже, з огляду на отриманий досвід попередніх виборів, можна сказати, що нас вкотре використали і тільки?

– У першу чергу я поважаю свою націю і вважаю, що ці стереотипи, начебто люди суспільно не активні, збайдужілі, нав’язуються зовні. Насправді люди готові відстоювати свої права і державні національні інтереси. Просто їм потрібно показати ту реальну політичну силу, а вона не з’явиться за допомогою коштів, ресурсів чи через участь в органах влади. Вона буде тоді, коли зможе зреалізувати кілька успішних політичних проектів, спрямованих на захист національних інтересів. І я сподіваюся, що такою поличною силою буде громадсько-політичний рух „Українська справа”, який ніколи не стане політичною партією.

Ми запропонували своєрідний мережевий підхід до творення нашої структури. А коли люди побачать, що є успішні українські політичні проекти, то вони будуть до них долучатись, тому що це буде їхнє, не штучно нав’язане, це буде реальний вихід спрямування суспільно-політичної енергії на найближчі кілька років.

– Пане Олегу, зазвичай, щоб щось отримати, потрібно докласти зусилля або чимось пожертвувати. Натомість українці вперто чекають, що всі зміни у державі стануться самі по собі. Що можете порадити читачам і на що потрібно спрямувати зусилля тим, хто бажає змін на краще?

– Кожному би хотілося бути впевненим у завтрашньому дні і розуміти, що з нового року ми заживемо в іншій державі, але це завдання не лише політиків, економістів чи урядовців, а справа загальна, українська справа, як ми її називаємо. Якщо сказати людям: “Проживи для України рік, а вона потім тобі віддасть сторицею”, – то це стане один з елементів виходу. Тобто не нарікати, не опускати руки, а справді викластися і отримати потім із того належні блага, що може давати держава і та земля, на якій ми народилися.

Але в переддень Святого Миколая, одного з улюблених святих дітей, яких ми повинні правильно виховати і дати добру дорогу в майбутнє, мені пригадалась одна з перших акцій, яка була проведена активістами нашого руху, вона називалась „Різка для олігархів”. Ми визначили шляхом опитування громадян найбільш одіозних олігархів – я сьогодні не буду називати прізвища. Святий Миколай прийшов і приготував їм різки, щоб вигнати тих нечемних олігархів за межі нашої держави. Це треба було зробити ще у 2004 році, але я переконаний, що у найближчій перспективі ми зможемо відрізати всі їхні джерела неймовірного збагачення. Ідеологічно український націоналізм не заперечує можливості людини отримувати матеріальні блага, але говорить: “Створімо рівні умови”. І коли Українська держава буде справедлива, з рівними умовами для всіх, коли кожному буде воздаватись за талантом, безперечно, проблеми, про які говоримо зараз, будуть подолані. Знайдуться і такі, хто буде лежати на печі і чекати, що держава буде ними опікуватись від народження до пенсії, – це неправильний підхід. Такі люди шкідливі для суспільства. Але будуть і ті, хто буде чесно працювати, отримувати чесну зарплатню, і національні блага будуть розподілятись рівномірно і справедливо. До цього ми прагнемо. І я бажаю всім якомога швидше прийти до такого типу держави.

Тому потрібно задуматись, чи відповідають певним принципам і категоріям ті політичні лідери і партії, за яких ми чемно голосуємо і будемо голосувати у 2010 році, чи потрібно знати нові підходи, щоб зламати схему, яка є, і запропонувати нову систему розвитку справедливої української держави, національної держави.

– Україна має чималий досвід у проведенні будь-яких виборів. Народ оцінив і відчув силу та й вартість власного голосу. Натомість зміни у державі відбуваються надто повільно. Як довго українцям доведеться ще обирати, аби зрозуміти, що важливішою за правильний вибір є сумлінна робота після оприлюднення результатів?

– П’ять років тому багато моїх однодумців після того, як ми відбули інавгурацію Президента Ющенка, сказали: “Усе, тепер можна спокійно сидіти, більше Україна не потребуватиме наших рук, зусиль, ми вже все вирішили, все буде гаразд у державі”. Тоді ще ми говорили про те, що принаймні на найближчі 10 років кожні вибори в Україні будуть надзвичайно важливі і вирішальні.

Не буде так, що вибори у 2010-му будуть вирішальними, а через п'ять років не буде проблем. Кожні вибори є певним етапом і поступом вперед. Я не до кінця впевнений, що вибори 2010 року зможуть перекреслити те негативне, що було до них, але мушу сказати, що як на мене, ці вибори будуть гарним суспільним подразником. І хто зможе правильно спрямувати мотивацію, той зможе відповісти на ваше питання, наскільки швидко Україна може перетворитись із держави з масою проблем на державу, яка активно розвивається, інтегрується у світове товариство.

– Пане Олегу, ми прожили п’ять років у сподіваннях і надіях на українське піднесення. Що робити у наступні п’ять років і якою буде позиція громадського об’єднання „Українська справа”?

– Як я вже говорив, виходом є поступальний, динамічний і результативний, успішний громадський рух, який, коли будуть якісь небезпеки, зможе їх заблокувати. Бо результати виборів спрогнозувати дуже важко. Найімовірніше, їхнє затвердження буде кожна політсила використувувати на свою користь, тому потрібно все робити, щоб на наступних виборах ми не стояли перед загрозою: буде у нас завтра чи не буде. Тобто у наступні п'ять років має відбуватися активний розвиток національного громадянського суспільства, щоб потім зняти оці всі проблемні питання, які у нас стоять перед виборами 2010 року.

Published on 18 December 2009