Розмовляла Оля Вовниш

"Душею й серцем українка"

"Душею й серцем українка", - так висловлюється сама пані Христина про себе.

"Поетична, чуйна, співчутлива", - так кажуть про неї подруги, члени Ліги Українок Канади, яку очолює Христина БІДЯК.

"Людина, яка цілковито віддана праці, високого ґатунку професіонал, вона всі справи полагоджує миттєво. Пані Христина - надзвичайно організований керівник, вона дуже ввічлива й чуйна до всіх нас. Своєю привітною усмішкою щоранку вона "заряджає" всіх нас добрим настроєм на цілий день”, – говорять співробітники Кредитової спілки “Будучність”.

Позаду - багато добрих справ, а попереду – ще непочатий край роботи. Вона всюди встигає - всіма улюблена, до всіх привітна, для когось - пані Христина Бідяк, для когось – люба Христя.

– Пані Христю, як сталося, що така тендітна жінка присвятила своє життя нелегкій боротьбі на благо України, незважаючи на всі труднощі на цьому шляху? Що давало Вам сили?

– Це почалося з самого дитинства. Я завжди кажу, що моє тіло народилося в Канаді, але душа і серце – в Україні. Ще з маленьких літ у родинній атмосфері мої батьки передали мені найдорожчі скарби: українську мову, любов до всього українського, до традицій, до багатої культури, до історії, і я виростала в національній атмосфері, ходила до української суботньої школи, пізніше на курси українознавства ім. Юрія Липи. Виступала у театральному ансамблі «Заграва», чарувалася поезією Ліни Костенко, Василя Симоненка, Василя Стуса.

У мене завжди у серці горіла любов до України і до всього українського, і я відчувала своє коріння. Це був наш обов'язок – віддати Україні все те, за що боролися і втрачали життя її найкращі доньки – героїні. Так я опинилася в Об'єднанні Жінок Ліги Визволення України.

– Розкажіть нам, з чого ж все починалося, як було створено це Об'єднання.

– Це було вже понад півстоліття тому… Близько чотирьох тисяч новоприбулих політичних українських імігрантів у Канаді, які приїхали прямо з фронтів, з лісів на заклик воюючої України зробили своїм життєвим обов'язком нести політичну допомогу Україні. З цією метою і було створено Об'єднання Жінок Ліги Визволення України – сьогодні це Ліга Українок Канади. Гасло ОЖЛВУ – “Бог і Україна!”.

– Чи можете Ви розповісти нам, чим займалася Ліга Українок Канади протягом цього довгого періоду?

– Свою працю Ліга скеровувала у політичному напрямі, щоб світ знав, що діється за “завісою”, про те, як Україна мучиться та карається під московським чоботом. Не було суботи чи неділі, коли членкині та члени Ліги Визволення України не їхали б до Оттави пікетувати перед російською амбасадою, щоб преса це описала і світ довідався більше про Україну. Довгі роки ми поступово розкривали історію України, працювали над лобіюванням українських питань у канадському уряді, зверталися з проханням допомогти нам, і це спрацювало. Я думаю, якби не такі організації, як Об'єднання Жінок Ліги Визволення України та інші, то світ би не знав правдивої історії України.

Наша Ліга займалася не тільки політичними акціями на користь Україні, ми також створювали дитячі садочки, рідні школи і працювали над збереженням української ідентичності, наших традицій тут, у Канаді.

ОЖЛВУ разом з іншими жіночими організаціями з великим успіхом провадило акції оборони українських жінок-політв’язнів і порушувало питання стану поневолення української жінки. ОЖЛВУ постійно апелювало до канадського уряду, Міжнародного Червоного Хреста, Міжнародної Асоціації Юристів і Міжнародної Амністії захищати українських жінок-політв’язнів.

– Ви відвідували Міжнародну Жіночу конференцію в Африці. Якою ж була мета цієї поїздки?

– Конференцію “Декада жінки” організувала ООН у 1985 році. І ми поїхали, бо вважали, що станемо голосом українок, які не мали змоги виступити в цей час. Ми організували семінари про Голодомор, про українських політичних в'язнів, щоб розповідати жінкам цілого світу про долю українок, які каралися за “завісою”. Усе це викликало в світі зацікавлення українськими проблемами.

– Протягом усіх цих років з якими труднощами Ви зустрічалися у своїй роботі?

– Пригадую, як в Африці в Найробі за нами слідкувало КГБ. Його співробітники намагалися зірвати наші семінари, називали нас фашистками та капіталістками, запроданцями Америки і західного світу.

Ці переслідування ми відчували й у Канаді, адже ми знали, що за нами слідкують, знають, хто ми є, чим ми займаємось.

– Які ж найголовніші напрями діяльності Ліги Українок Канади сьогодні?

– Перш за все ми маємо тісний контакт з українськими жіночими організаціями в Україні, зокрема з Всеукраїнською Лігою Українських Жінок. Ми розвинули проект «Патріот» та партнерство в місті Рівному, де ми закупили комп'ютери до новоствореного центру, куди мають можливість прийти діти з малозабезпечених сімей, навчитися працювати з комп'ютером та переглядати українські історичні фільми.

Ми допомагаємо родинам ветеранів УПА, колишнім політичним в'язням, бо в Україні, як ми знаємо, пенсії дуже невеликі, і в міру наших можливостей ми намагаємося їм допомогти, бо ці люди віддали все для України. Виділяємо також кошти на табір «Лисоня», де відбувається вишкіл українських патріотів.

Ми дуже близько співпрацюємо в Торонто і взагалі в Канаді з організаціями, які постали після Першої та Другої світових воєн, а також із новою хвилею іміграції, я вважаю, що ми знайшли спільну мову і нас єднає одне – любов до Батьківщини.

– Ми знаємо, що багато країн не хочуть визнати Голодомор геноцидом українського народу. Наскільки вам вдається працювати в цьому напрямі?

– Українці Канади два роки працювали над виставкою про Голодомор, вона експонувалася не тільки по всій Канаді і Америці, але і в Австралії, Європі. Між іншим, Міністерство закордонних справ України теж замовило у нас цю виставку.

ЛУК активно підтримувала громадську кампанію з відібрання премії Пулітцера у журналіста газети New York Times Волтера Дюранті, який свідомо заперечував Голодомор в Україні. Торік у листопаді ми започаткували Освітній тиждень про Голодомор, щоб розповідати людям про цю трагічну сторінку в історії України. І прагнемо, щоб це стало традицією в освітніх закладах Канади.

– Яким для Вас був день, коли Україна здобула свою незалежність, чи відчули насправді якийсь переломний момент?

– Так, звичайно. Ми всі відчули, бо ми жили і вірили, що цей день настане. Сьогодні вже минуло 18 років після проголошення Незалежності, і, хоча ми ще не маємо української України, про яку мріяли, за яку боролися, але ми й далі намагаємося зробити свій внесок у її розбудову.

– Останні події засвідчують, що Україна є ласим шматочком для інших держав, немає злагоди між українцями, і багато хто намагається поділити Україну на Схід та Захід… Як Ви думаєте, в чому проблема? Якби була Ваша воля, що б Ви зробили для того, аби в Україні відбулися зміни?

– Це дуже складне питання. На мою думку, проблема в тому, що ті, хто є в уряді, не відчувають у своїй душі та у своєму серці палкої любові до України, не відчувають, що це їхня рідна земля, ними керують амбіції та матеріалізм.

А відносно того, що багато країн ласо задивляються на Україну, зокрема наші сусіди, то це тому, що Україна – клаптик землі самого Господа Бога, це чудова, багата земля, де люди віддані і талановиті.

– Над яким проектом зараз працює Ліга Українок Канади?

– Ми започаткували проект “Pier 21”, для того, щоб створити постійну виставку в музеї канадської іміграції “Pier 21” у Галіфаксі та ознайомити канадське суспільство з долею України під час Другої світової війни, а головне – з причинами переїзду такої великої кількості українців до Канади.

Із закінченням Другої світової війни відбулося небачене до того часу переселення українців із батьківщини у вільний світ. Серед імігрантів були десятки тисяч людей, які прямо чи безпосередньо брали участь у визвольній боротьбі під керівництвом ОУН-УПА. Власне, ці люди, серед яких була велика кількість жертв репресій польського, нацистського і большевицького окупаційних режимів, створили хребет третьої хвилі української іміграції. Вони приїхали через Пір 21, однак там зовсім немає даних про їхню долю, хоча є про італійську, англійську, шотландську громаду, тож ми зараз працюємо над тим, щоб залишити слід у “Pier 21” і про українських імігрантів третьої хвилі. Щоб дати більше інформації про те, чому вони втікали, чому тут опинилися, яка в них доля, які організації вони створювали, як вони розбудовували Канаду і як не забували про Україну. Ми хочемо подати до музею «Pier 21» у Галіфаксі розповіді, фільми та інше.

До речі, мої батьки теж належали до післявоєнної іміграції, вони приїхали в 1950-х роках. Моя мама родом із Полтавщини, а батько – з Тернопільщини.

– Ми пишаємося тим, що в українській громаді є такі яскраві особистості, які гордо несуть через своє життя гідне звання українка. Я думаю, що завдяки таким людям як Ви та Ваші подруги Україна, є незалежною країною. Кожен українець має надію в душі, що все-таки будуть зміни на краще, і Україна стане державою, про яку мріють усі українці.

Published on 25 November 2009