Віктор Рог: Україна потребує нашої спільної праці

Інтерв'ю Віктора Рога, редактора газети «Шлях перемоги», заступника директора Центру Національного Відродження, чикагзськоим українським медіа.

Інтерв'ю Віктора Рога, редактора газети «Шлях перемоги», заступника директора Центру Національного Відродження, чикагзськоим українським медіа.

З якою метою Ви відвідуєте громаду українців Чикаго?

До Чикаго я приїхав на запрошення українських державницьких організацій з метою гідного вшанування річниці з дня смерті провідника ОУН Степана Бандери. Це будуть зустрічі, академії.

Також це ознайомлення з життям української діаспори, налагодження контактів. Оскільки я є редактором газети «Шлях перемоги», заступником директора Центру національного відродження ім. Степана Бандери в Україні, то я думаю це може бути взаємовигідна співпраця, пізнання життя один одного, пізнання потреб, проблем, перспектив, вироблення стратегії спільної діяльності, оскільки ні для кого не є секретом, що українська діаспора є дуже зорганізована, дуже активна і бажає допомогти Україні. Так само і Україна потребує сьогодні цієї спільної роботи, і сьогодні Україна має так само допомогти діаспорі в збереженні власної ідентичності, в поширенні інформації про життя в Україні - як політичне, так і культурне, громадське.

Ми маємо чому один в одного повчитися. Це є організація громадського життя, це є і бізнесові питання. Думаю, ця поїздка буде ефективною у всіх відношеннях.

У ці дні ми святкуємо Покрову та день створення УПА, яке ставлення в Україні до цієї дати?

Покрова – велике свято для всіх українців. Вже тривалий час в Україні дата Покрови, дата козацького свята чітко асоціюється в громадськості як дата постання УПА. Я думаю, десь з 1992 року, коли в Києві було масове всенародне зрушення, коли були демонстрації на Софіївській площі, був великий захід в Палаці «Україна», і з того часу ця дата постійно динамічно відзначається в Україні, і то не лише в Львові чи Києві, а в різних регіонах України. I цього року в Україні ця дата відзначатися широко, і у формі академій, круглих столів, концертів, безпосередніх зустрічей з ветеранами УПА, що є дуже важливо, оскільки з кожним роком їх стає все менше й менше. Це є болісне явище, ми хочемо встигнути записати їхні спогади, хочемо щоб молодь максимально мала можливість з ними зустрічатися. Так само і вуличні акції. І , звичайно ж , сьогодні стоїть мета, щоб УПА була визнана на законодавчому рівні. Інша мета, ще більш важлива, - щоб все українське суспільство зрозуміло, що воїни ОУН, УПА – це були борці за незалежність, і що нема нічого святішого для нації, для людини , як боротьба за її свободу, процвітання і незалежність. Фактично сьогодні частина українців знаходиться в полоні хибних стереотипів, існує намул фальсифікацій комуністичної історії. Це все треба розвіювати, це треба поборювати, щоб наша правдива історія стала підмурівком для майбутньої української процвітаючої держави, а для молодих людей уроком і прикладом.

Сьогодні в Україні триває процес пвідрдження національної пам`яті.Наскільки це важливо для українського суспільства?

Однозначно для кожної нації, для кожного народу є, як я вже зазначив, найсвятіше – це боротьба за її незалежність. У кожного народу є свої герої. Для Італії найбільший герой є Гарібальді, для Куби – Хосе Марті, для Болгарії – Христо Ботєв, для Болівії – Сімон Болівар і так далі. Так само і для України є зразками ті , хто боровся за її незалежність, тому що ми є повноцінною нацією і повноцінною державою, а нація без коріння, без історії – це перекотиполе. Вона не має майбутнього, не має мети, не має джерел і перспективи. Отже, глибоке вкорінення в нашу історію, історію національно-визвольних змагань, і то не лише в боротьбі ОУН-УПА, в нас були довготривалі змагання. Цього року, до речі, є багато таких ювілейних річниць, які спонукають задуматись і робити певні висновки. Це річниця Полтавського бою, річниця повстання гетьмана Мазепи, річниця народження Симона Петлюри, річниця Карпатської України, коли в 1939 році, в той час , коли війська Червоної армії і Вермахту ділили Європу і спільними парадами дефілювали в Бресті, то саме українські націоналісти, саме Карпатська Січ першими в історії Другої світової війни поставили опір коричневій чумі в особі угорських фашистів. Це є річниця народження і смерті провідника ОУН Степана Бандери і ряд інших дат. Тобто ці відзначення не лише є ювілейними для того щоб просто відзначити, тому що треба відзначати, це спонукає задуматися, спонукає мобілізуватися, спонукає організуватися, це є чіткі орієнтири на нашому шляху до майбутнього, це є також приклади – приклади того, що українська нація не постала на піску, що українська держава не впала нам просто з неба, що довгі-довгі часи, століття безперервною ниткою йшла боротьба за її незалежність і що ця боротьба не нами почалася, і не на нас має закінчуватись. Фактично до того часу, поки ми не матимемо омріяної української держави, яку її в своїх ідеалах, своїх мріях і в своїй боротьбі бачили провідники і члени ОУН, УПА, учасники національно-визвольних змагань 1917-20 років - ця держава ще не постала. І ми маємо високу відповідальність перед нашими попередниками і перед нашими нащадками зробити все тут і зараз , де б ми не були , українці: чи то на моїй рідній Сумщині, чи в далекому від України Чикаго. Маємо зробити все, щоб ця держава була гідним пам’ятником нашим попередникам і забезпечити гідне майбутнє нашим нащадкам, бо немає нічого страшнішого для народу, і ви знаєте це краще ніж будь-хто, ніж нація без держави, яка ніби перекотиполе, нема кому її захистити, нема їй ніде прихистку. Ми ж не хочемо, щоб трагедія бездержавності або псевдодержавності передавалася нашим нащадкам.

Хто стоїть за антиукраїнськими силиами в Україні? Які способи вони використовують у своїй дільності?

Вони мають дуже перевірені способи. Це способи фальсифікації, способи паплюження, способи провокації. Наприклад, зараз в Україні дуже активізуються так звані псевдонаціоналісти, тобто ті, хто під маркою націоналістів так само , як це було в часи Другої світової війни одягали однострої воїнів УПА і чинили різні злочини і провокації, так і сьогодні ряд маргінальних ультраправо-радикальних утворень, деколи вони є просто віртуальні, тобто є тільки в інтернеті. Деколи вони в інтернеті друкують свої матеріали, проводять вуличні акції, де проходить чітке асоціювання між українським націоналізмом і німецьким націонал-соціалізмом. Це висвітлюється в засобах масової інформації, зокрема в російських і проросійських, і це все поширюється і подається як український націоналізм і його асоціація з тоталітарними націонал-соціалістичними рухами, хоча ми чітко і з історії, і з сучасного прикладу, що який би не був соціалізм, чи німецький національний, чи російський національний у вигляді большевизму-комунізму, - це все брати близнюки. І саме співпраця і в історії, і в сучасності між ними є якнайтісніша, в той час, коли українські націоналісти виступали, і це доведено істориками, проти окупантів української землі різної масті і з різних держав. Так само це є фальсифікація нашого історичного минулого, зокрема були цікаві моменти, коли закидали, що нібито Роман Шухевич був нагороджений якимись німецькими залізними хрестами чи те , що він був якимось капітаном-гауптманом СС. Тобто це все закидається в ЗМІ, в суспільство і потім доводь-не доводь через суди, вони на суди не приходять. До речі, Юрій Шухевич подав в суд на захист честі й гідності свого батька на Симоненка та Табачника, але вони в суд не з’являються, тобто брехня «пішла по селу», а спростовувати її вже набагато складніше.

Яка, на Вашу думку, роль української діаспори в становленні української держави?

Ми дякуємо вам за все те, що ви зробили. Ви зробили дуже багато і в дуже важкі часи. І зараз відповідальність лежить на нас.

Я думаю, що якби всі українці в усьому світі відчули себе українцями, відчули себе солідарними і здійснювали всі свої помисли, всі свої дії в одному напрямку, то ми би були непереможними, стали процвітаючою державою і передовою нацією. Закликаю всіх до єдності, до тісної співпраці.

А з нами можна зв’язатися через центр національного відродження ім. Степана Бандери в Києві: 01034 м. Київ, вул. Ярославів Вал, 9; телефон 246 47 83. Редакція «Шляху перемоги» знаходиться там само. Тобто фактично це є в Києві така централя українська, яка здійснює ряд програм, проектів , в тому числі в руслі нашої теми, ми здійснюємо проект правда про УПА.

Ви є автором багатьох публіцистичних статей та книг. Про що вони?

Фактично в мене є кілька збірок. Якщо говорити про ті книжки, що вийшли з мого благословення у світ, за моєю редакцією, або як упорядника, видавця чи співавтора, то таких перевалило за сотню. Авторських книг у мене кілька. Дві перші були присвячені проблемам виховання молоді. «Не дайте загубити майбутнє» і «Молоді - націоналізм». На моє глибоке переконання, від того як ми виховаємо молодь, залежить наше майбутнє. Є така приказка: «Той народ, який думає на рік вперед - сіє хліб, хто думає на 10 років - садить сад, хто думає на 100 років - виховує молодь». Це як в кожній сім'ї - якими виховають нащадків, такою й буде старість. Так само і в державі. Тому довгий час я працював як молодіжний діяч у Спілці Української Молоді, потім в Молодіжному Націоналістичному Конгресі, який я очолив в 1998 році . Є в мене також збірка «Життя для України». Вона теж призначена для молоді, але має більш історичний напрямок. Там змальовані образи українських провідних діячів - Миколи Міхновського, Степана Бандери, Ярослава Стецько, Зеновія Красівського, Дмитра Донцова та інших. Її мета - показати молоді, що наша держава не з'явилась нізвідки, не впала нам з неба; що за неї боролись люди, присвячували їй своє життя. Вони були з різних регіонів, народились в різний час (століття розділяє життя Міхновського і Красівського), але їх об'єднало те, що вони все своє життя безкомпромісно і послідовно йшли до своєї мети - боролись за краще майбутнє для своєї нації. Отже ця книга була написана для того, щоб молодь мала приклад для наслідування. І остання робота «Українофобія: 5 колона і ляльководи», була викликана нагальною потребою, щоб показати, що коїться сьогодні в Україні. Це збірка публіцистичних праць, яка, до речі, вже витримала 2 наклади за півроку. В ній описана діяльність 5 колони в Україні: звідки вона береться, хто її фінансує, і чим вона загрожує для нашої нації. Я думаю, що ця книга є на сьогодні дуже актуальною і, дай Боже, щоб вона втратила свою актуальність і завтра.

Мені здається, що вам набагато легше працювати на Західній Україні, де слово "бандерівець" ніколи не було образливим. Чи можете ви розповісти про вашу діяльність на Сході?

Власне, зі Східної України я і не виїжджаю. За час своєї громадської діяльності я організовув акції різного масштабу - акції прямої дії і просвітницького характеру, науково-дослідницького характеру абсолютно в усіх областях України, включаючи Севастополь, Сімферополь, Херсон, Одесу, тощо. Я маю чітке уявлення не зі слів, не з переказів про ситуацію в усіх регіонах України. Зараз найцікавіше працювати у східних регіонах України, тому що на Західній Україні людям все це вже відомо, або вони так вважають, що їм це відомо. Вони з цим вже давно живуть. А в таких областях, як Полтавська, Чернігівська цікаво працювати. Люди сприймають все,оскільки раніше про це, навіть, не чули. Вони хочуть більше довідатись, почути з перших вуст. Ми проводимо багато презентацій книжок, покази фільмів, піднімається потужний пласт національної історії - всім цим цікавиться активна, перспективна молодь. Наприклад, перед поїздкою до Канади та Америки ми мали презентацію щойно виданої, упорядкованої мною, книги - "Антологія українського націоналізму" в Чернігові і Полтаві. Був дуже великий резонанс у засобах масової інформації, у громадськості. Ми мали декілька зустрічей із студентством, молодими журналістами, тобто все це лягає на дуже сприятливий грунт. Існують стереотипи і міфи. По-перше, що націоналізм - це лише галицьке, локальне в часі явище, який являв собою колабораціонізм з німецькими окупантами. Такі міфи нам вдається розвіювати, аргументовано, на основі документів. Нам деколи кажуть, наприклад, на Херсонщині: « Ви приперлись зі своєї Західної України насаджувати нам своє!» Я завжди відповідаю: «але велика кількість українських героїв зі Сходу, наприклад, Микола Міхновський з Київщини, Євген Маланюк з Кіровоградщини - це вони насаджували націоналізм на Західній Україні. А тепер просто повертаються джерела націоналізму звідти до вас. І люди тоді цим пишаються. І якщо ми сьогодні доведемо, переконаємо, донесемо аргументовано жителям Центральної і Східної України про їхнє коріння і розповімо, де їхня перспектива, - від цього буде залежати майбутнє країни. А націоналізм - це не є щось страшне, фантастичне, це всього кілька тверджень: що нація є для нас найвищою цінністю; що нацією можна називатись лише у власній державі, на своїй власній території; що цю державу треба захищати і розбудовувати. В цій боротьбі треба бути послідовним, принциповим і безкомпромісним, в цій державі має бути справедливий соціальний лад і забезпечення свобід кожного індивідуума, ця держава має бути соборною, об'єднувати всі землі. Все це просто і зрозуміло для всіх. Тому це працює.

Чим відрізняються студентські рухи 90-х і теперішні, особливо при поїздках і агітаційно-роз'яснювальній роботі на Сході України?

Раніше приїзд студентів із Заходу сприймався вороже. Тоді їх називали "бандерівці". Інколи при проведенні акцій нам необхідно було мати паспорти, щоб показати, що ми місцеві. Тепер все інакше. На сьогодні молодь більш освічена, має кращий доступ до інформації, є Інтернет, газети, телебачення, хоча далеко не всі вони є українськими за змістом і за мовою. Але, все ж таки, хто хоче знайти, той знаходить. Молодь потребує контактів, молодь цікавиться, і вона розуміє, що є потреба знань, потреба в освіті. Тому що зараз, якщо хочеш мати перспективу, зочеш вижити у світі конкуренції - будь конкурентноздатним. Молодь намагається як губка ввібрати максимальну кількість суспільно-корисних знань. З цього боку працювати значно легше. З іншого - важче, оскільки є потужна експансія з боку Росії - інформаційна, економічна, політичний шантаж, доходить до прямої військової загрози. Проте, ми працюємо, і я бачу перспективу у вихованні української молоді.

В Україні все частіше стверджують, що за роки незалежності навіть жителі східних регіонів, які розмовляють російською мовою, вважають себе патріотами України. Що ви можете сказати на рахунок цього?

Так, це явище є дуже поширеним. Щодо мови, то є багато цікавих парадоксів. Наприклад, на моїй Сумщині до 1990 року не було жодної російськомовної газети. Звичайно були партійні газети - обласна та районна. Зараз багато російськомовних газет, а україномовних - меншість. Така ж ситуація - і в інших регіонах. Поряд з цим є й справді багато патріотів, які спілкуються російською мовою, вони відчувають себе громадянами України і адекватно оцінюють Росію. Але попри це є природні лінощі чи комплекси, що заважають вивчити українську мову. Їм здається, що це вимагає зусиль, яких вони уникають. Спостерігаю й інше. Наприклад, в Києві. Заходжу до крамниці чи іншого закладу. Співробітники між собою розмовляють українською мовою, до них звертаюсь також українською, але вони відповідають російською, ніби в нас державною мовою є російська. Інший випадок був у Донецьку, який мене вразив. Зайшов до крамниці, щось спитав, а продавець мені каже: "А ви с України приєхали?". Я кажу:"А ви що не в Україні живете?" А вона "Нє, но ви так щіро говорітє!" Я відповідаю "Я і посміхаюсь щиро, і все роблю щиро". Ми посміялись, і вона перейшла на українську. Трапляється багато парадоксів. Тому українська є і буде державною, а що стосується російської, то заклики зробити її другою державною є дешевим піаром і провокацією.

Чи й справді для молоді, особливо у великих містах, є не престижно розмовляти українською?

Це вже не так, і, насамперед, завдяки не політичним, а культурним акціям і заходам. Сьогодні ми досить часто бачимо в тому ж таки Києві молодь у вишиванках, із різною національною атрибутикою. Це такі діячі як Олег Скрипка, фан-клуб «Динамо» дуже активно пропагує все українське. Тобто, не все йде через політичне, директивне ствердження, але й через молодіжну субкультуру.

А яка ситуація у навчальних закладах, особливо після прийняття нового закону, що зобов'язує вчителів розмовляти українською мовою. Що відбувається у вищих навчальних закладах?

В загальному де-юре і частково де-факто викладання ведеться українською мовою. Є різні виключення, наприклад в Криму, Одесі, Донецьку, Херсоні. Але в центральній та східній частинах навчання йде українською мовою. В той же час у школах і ВУЗах на лекціях, уроках все йде українською, а тільки виходять з аудиторії - переходять на російську. Тому введення обов'язкової української мови є абсолютно виправданою і необхідною. Викладач є на роботі і працює не тільки під час уроку, але й перерви, і зобов'язаний розмовляти українською.

Ви є редактором газети "Шлях перемоги". Це є основний інформаційний орган ОУН. Розкажіть про цю газету більше.

Ця газета має довгу і славну історію. Під такою назвою вона видавалась ще в підпіллі у 40 роках. Пізніше в Мюнхені Степан Бандера відновив газету, і вона виходила довгий час під редакцією Степана Ленкавського, Дмитра Штикала, Данила Чайківського, Андрія Васьковича, Андрія Гайдамахи. Ця газета поширювалась в усій українській еміграції. В 1992 році вона була перенесена до України, видавалась спочатку у Львові, а з 1996 роки - в Києві. І вже кілька років її редагую я. Ця газета друкує матеріали з історії визвольних змагань, висвітлює історію, актуальні політичні проблеми. Фактично вона є не лише органом проводу ОУН, а й намагається поширити національну ідею серед найширшого загалу. Вона поширюється в усіх регіонах України і світу. В тому числі має своїх читачів в Росії, Казахстані. Звичайно, ми також відчули кризу - підвищились ціни на папір і пересилку. Багато наших передплатників - люди похилого віку, які читали матеріали про часи своє молодості. Ми намагаємось поширювати інформацію також через Інтернет, маємо кілька сайтів. Таким чином намагаємось працювати в інформаційному просторі, який є дуже завантажений.

Пане Віктор, щиро дякуємо за цікаве й змістовне інтерв'ю.

Published on 19 October 2009