Євген Сверстюк

Хто не йде вперед, той тягне назад

Український народ і влада, яка ним керує, — то болюча проблема ХХ віку.

Український народ і влада, яка ним керує, — то болюча проблема ХХ віку.

Інертна війна влади проти народу перейшла у ХХІ століття.

Помаранчева революція 2004 року, на жаль, прориву не зробила. Усе залишилося на своїх місцях.

Майдан 2013 року свідчить про нескореність українського народу у його змаганні, фактично віковічному змаганні за європейський вибір. І ця стратегічна перспектива закріплена законодавчо. Тут і дискусій не повинно було бути.

Виступи президента України Януковича про європейський вибір України сприймалися в народі як дещо штучна риторика, але як природній курс українського корабля, який є Українським, що б там не вигукувала команда найманців.

Недавній поворот президента назад є дуже дивним і небезпечним кроком, передусім для нього.

Це крок самозневаги як президента. Бо що таке раптовий розмін законодавчо закріпленого курсу на примарні сьогоднішні економічні вигоди? Та й чи вигоди?

Усі знають, що Росія своїх зобов’язань не виконувала і не буде виконувати. Адже де-факто Росія не визнає і не поважає незалежності України. А це стосується усіх громадян України...

Ділові кола не можуть не розуміти, що будь-які домовленості при назадницькому курсі закінчаться, звичайно, простим пограбуванням. Бюрократія може розраховувати лише на пониження статусу.

А інтелектуальні верстви українського суспільства розуміють, що йдеться тепер про дальшу совєтизацію усього життя за російським зразком.

Вибух народного протесту проти безпринципної зміни політичного курсу, вибух листопадового майдану 2013 року вимірюється не тільки сотнями тисяч протестантів у містах України. Енергія протесту нагромаджувалася роками беззаконня і безсоромності нинішньої влади. Звичайно, люди відповідальні розуміють, що кривава розв’язка в большевицькому стилі неприйнятна.

Залишається перспектива мирної розв’язки. Отже, йдеться про всенародний опір нинішній владі, яка має розуміти, що навіть у найчорнішу годину над Україною лунатиме голос: "Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!".

Хочете бути при владі — зрозумійте і запам’ятайте це!

Локальні сутички молоді з міліцією не вирішують нічого. Але стотисячні акції протесту, засвідчені на телеекранах всього світу, мають протверезити команду корабля: дорога назад неможлива. Там чекає катастрофа, і ви будете її винуватцями.

Старші люди усе бачили і до всього звикли. Але молодь нині вирішує свою долю — не заважайте їй! Молодь вирішує і вашу долю — на правовому полі. То єдине можливе поле, де кожен може зберегти самоповагу й гідність. Учімось любити, поважати, говорім одверто про труднощі вибору і труднощі мужнього кроку.

Але не говоріть блудною мовою совєтських агітаторів, яких розсилають по університетах з метою "схвалювати рішення зверху". Шануєте чи не шануєте ви Шевченка, але вам не уникнути його пророчих заклинань:

"Не вам, в мережаній лівреї,

Донощики і фарисеї,

За правду пресвятую встать

І за свободу. Розпинать,

А не учить ви вчились брата.

О, роде суєтний, проклятий,

Коли ти видохнеш?!

Коли ми діждемося Вашингтона

З новим і праведним законом?

А діждемось таки колись!"

Ото і є наша національна ідея, накреслена на перспективу.

Published on 28 November 2013