Олександр Панченко

З нагоди 70-річчя Першої конференції поневолених народів

Як відомо, від 21 по 25 серпня 1943 року на окупованій німцями території теперішнього Козівського району Тернопільської області відбувся Третій Надзвичайний Великий Збір ОУН на Українських Землях.

Як відомо, від 21 по 25 серпня 1943 року на окупованій німцями території теперішнього Козівського району Тернопільської області відбувся Третій Надзвичайний Великий Збір ОУН на Українських Землях. На цьому Зборі, між іншим, була підтверджена лінія націоналістів щодо створення масових повстанських збройних формувань (УПА) та прийнято програму про відкриту збройну боротьбу проти «двох окупантів-імперіялістів» – Третього Райху та Совєцького Союзу. До того ж, учасники Третього НВЗ ОУН ухвалили ряд документів щодо необхідності демократизації та модернізації політичних й ідеологічних засад ОУН, аби зробити їх зрозумілими й прийнятними для широкого членства, у тому числі й для самостійницьких елементів з Наддніпрянщини, Сходу та Півдня України. Якраз на Третьому НВЗборі Роман Шухевич був остаточно затверджений на двох посадах – 1) як Голова Бюро Проводу ОУН на УЗ, хоча виконував ці обов’язки від травня 1943 року, та 2) виступив в ролі Головного Командира, об’єднаної під політичним керівництом цієї ОУН, Української Повстанської Армії. Українські націоналісти у серпні 1943 року висловилися серед напрямних своєї діяльності «…за культурні відносини з іншими народами, за виїзд громадян за кордон з метою навчання, лікування та ознайомлення з культурними надбаннями інших народів,… за повне право національних меншин плекати власну національну культуру,… за рівність усіх громадян України незалежно від їх національності у всіх державних правах і обов’язках, за право на працю, заробіток і відпочинок, …за вільну культуру, за героїчну високодуховну мораль, за загальну солідарність, дружбу та дисципліну...»

На той час УПА під командуванням її Головного Командира Романа Шухевича-«генерала Тараса Чупринки» поширила свою військову дію на всі терени Галичини, Волині, частково – навіть Наддніпрянщини, а у складі її відділів воювало чимало представників інших народів, що були разом з українським поневолені СССР. У повідомленнях про бойові сутички УПА від початку-середини 1943 року зокрема згадується про діяльність також і національних відділів:

«…25 червня 1943 р. в триденних боях загону УПА під командуванням к-ра Крука в околицях Теремна на Волині, в яких цілком розгромлено сталінських партизанських грабіжників, що вже довший час напастували мирне населення, особливо відзначився відділ грузинів…»

«…В місяці серпні 1943 р. відділ УПА, складений також з узбеків, грузинів і росіян, знищив у боях з німцями в Млинівському р-ні, Рівненської области 60 гітлерівських бандитів…»

«…29.04.44 р. у великому бою відділів УПА з військами НКВД в с.Залізниця на Крем’янеччині взяли участь і визначилися національні відділи під командою к-ра Яструба. В цьому бою ворог утратив 240 вбитими…»

І ось через кілька місяців після проведення Третього НВЗ ОУН, а саме 21-22 листопада 1943 року, в умовах найсуворішої конспірації під еґідою УПА, яка діяла під політичним керівництвом ОУН на УЗ, було проведено Першу конференцію поневолених народів Сходу Європи та Азії, таку собі зустріч політиничх та військових керівників та вояків УПА, що представляли різні народи поневолені Совєцьким Союзом, з метою формування та посилення націоналістичних рухів різних народів на усій території СССР та об’єднання їхніх зусиль в боротьбі зі спільним ворогом – московським большевизмом. Конференція поневолених народів Сходу Європи і Азії, що відбулася на Рівненщині, в районі сіл Будераж, Ілляшівка та Батьківці, на підконтрольних територіях УПА, зібрала із різних відділів УПА – 39 представників 13 народів, «поневолених совєцькою імперією» – 6 грузинів на чолі з «Карлом», 6 азербайджанців (голова делеґації «Фізуль»), 5 узбеків («Шимрат»), 4 вірменина («Антрант»), 4 татарина («Тукай»), 2 білоруси («Дружній»), 2 осетини («Арам»), казах («Дежкман»), черкес («Джиґіт»), кабардинець («Баксан»), чуваш («Скворцов»), башкир («Каґарман») і 5 українців – представників керівництва УПА та ОУН на УЗ – серед них – член Бюро Головного Проводу ОУН на УЗ Ростислав Волошин, член Головного Проводу ОУН Яків Бусел, референт пропаґанди крайового проводу ОУН ПівдСУЗ (Південно-східних українських земель) у Січеславі (Дніпропетровську) Омелян Лоґуш, як один із організаторів Конференції, а також перший головнокомандувач УПА Дмитро Клячківський та діячка ОУН Катерина Мешко (Лоґуш).

Крім офіційних делеґатів на Конференцію прибув також Головний Командир УПА, Голова Проводу ОУН на Українських Землях Роман Шухевич-«генерал Тарас Чупринка». Один із співорганізаторів тієї Конференції Омелян Лоґуш (псевда – «Євген», «Іванів», «Степанів») згадував, що «…Скликання цієї конференції домагалися настирливо представники революційного підпілля у південній і східній Україні, що працювали в районах з великою кількістю національних меншостей або по сусідству з територіями інших поневолених Москвою народів. На Волині ця справа стала актуальна ще й тим, що у відділах УПА було багато вояків неукраїнського походження, а навіть були вже деякі окремі національні відділи, як ось азербайджанський, грузинський, узбекський. Тарас Чупринка, визнавши всю слушність за теоретичною концепцією спільного фронту поневолених Москвою народів, зацікавився відразу чисто практичним питанням. Його цікавило особливо питання, які є реальні можливості поширити повстанські дії на території інших поневолених народів та що можна зробити для цієї справи в УПА: «Конференція важлива для нас не лише тим усім, що вона практично створить для нашої боротьби сьогодні. Вона переконала нас, що справа спільного фронту поневолених народів, це діло не лише необхідне, а й реальне. Ми вибрали правильний шлях. Від сьогодні наша боротьба за самостійність це не відокремлена боротьба одного народу, а революція на Сході Европи й Азії за волю усіх поневолених народів і за новий лад у цій частині світу»…» («Визвольний шлях», 1970 рік, ч. 3 (264). – с. 347-349).

Учасники Конференції прийняли Постанови й Відозву, в яких, зокрема, заявили про необхідність «створення спільного комітету народів Східної Европи і Азії, який буде координувати всі національно-революційні сили цих народів, виробить єдину лінію боротьби зі спільним ворогом, єдину тактику боротьби та у відповідний момент кине клич до одночасного повстання всіх поневолених народів». На конференції було сформовано Комітет поневолених народів, в чиї функції входило формування національних повстанських армій, об’єднання та організація національно-політичних сил в місцях їх проживання, а також на землі України, куди їх закинула війна.

В практичній площині УПА закликала до визвольної боротьби інші народи, що були поневолені не лише Москвою, але й Берліном, оскільки в німецькій армії та в поліційних чи поліційно-допоміжних частинах німецької адміністрації в Україні було чимало не-німецького елементу, так зі Сходу були кавказці, татари, туркмени та ін. Ось приклад такого заклику:

«ЧЕРКЕСИ, КАБАРДИНЦІ, ОСЕТИНИ, ЧЕЧЕНЦІ, АДИГИ, ЛЕЗҐІНИ, ІНҐУШІ! Сини гір! Досить бути сліпим знаряддям у руках німецького імперіялізму! Згадайте заповіти своїх гордих предків, що загинули за волю Кавказу! Український народ закликає Вас до спільної боротьби з віковічними гнобителями! Створюймо міцний фронт проти експлуататорів людства! Зі зброєю в руках переходіть до національних відділів при Українській Повстанській Армії. Готуйте сили для загальної революції проти московсько-большевицької тиранії. Нас об’єднує спільна боротьба під кличами «Воля народам! Воля людині!»

Такі заклики до народів Сходу було друковано російською мовою, а опісля – мовами тих народів, яким вони адресувалися.

У постановах щодо політичних завдань поневолених народів Конференція поневолених народів Східньої Європи й Азії (1943) стверджувала, що тільки національні революції поневолених народів припинять безглузду воєнну різню і принесуть світові тривкий мир. «Новий міжнародний лад, опертий на пануванні політичних прав кожного народу, дасть кожному народові повні можливості культурного й економічного розвитку. В системі вільних національних держав забезпечується повна воля людині, давленій і експлуатованій досі казармною системою імперіялізмів». У Відозві Конференції зокрема йшлося про те, що «сучасну війну розпочали й ведуть правлячі імперіялістичні верхівки Берліна й Москви – німецькі націонал-соціялісти й російські большевики. Війна ведеться за те, котра з імперіялістичних клік має надалі поневолювати й експлуатувати народи Европи й Азії. Імперіялісти вирішили, що їм за мало награбованих земель, замало заграбованих багатств, замало підбитих народів, вони хочуть ще більше поширити свої імперії, ще міцніше придусити гноблені народи й затягти до такого ж ярма нові народи. Прагнучи до тих розбишацьких цілей, імперіялісти силою змобілізували ввесь здоровий елемент поневолених і гноблених ними народів та погнали його на фронт. Мільйони синів України, народів Кавказу, Середньої Азії, Надволжя і Уралу знаходяться сьогодні в окопах, віддаючи життя за своїх гнобителів. В тойже час в тилу НКВД тероризує їх родини, знущається над ними… Здійснити цей лад можна тільки в безпощадній боротьбі з імперіялістичними правлячими верхівками, тільки шляхом національної революції. В боротьбі проти спільних гнобителів – сталінського й гітлерівського імперіялізмів – необхідний єдиний фронт всіх народів Сходу, керований своїми національними проводами. Для перемоги національної революції потрібний підйом мільйонових мас…»

Published on 26 November 2013