Юлій Хвещук

Євроінтрига Януковича

Ще не так давно, на початку листопада, здавалося, що підписання угоди про асоціацію України з ЄС – практично вирішене питання.

Ще не так давно, на початку листопада, здавалося, що підписання угоди про асоціацію України з ЄС – практично вирішене питання. Янукович дав команду, і в пориві «євроентузіазму» його регіонали випередили всіх і вся. Навіть опозиція дещо стишила свою критику на адресу президента, щоб гострою риторикою не спричинити гнів на Банківській і відмову від офіційної «європеїзації». Табір опонентів курсу на Брюссель видавався слабким: комуністи, десяток-другий регіоналів і Віктор Медведчук зі своїм «Українським вибором». Все виглядало доволі оптимістично. Аж раптом…

Злива подій, яка остудила ентузіазм тих, хто вже бачив Україну в асоціації. Янукович зустрічається з Путіним, підприємці б’ють на сполох, мовляв, «без Росії ми банкроти», Азаров на засіданні уряду переконує тоном кремлівського намісника, що «без Росії нікуди», парламентська більшість не голосує за останні три законопроекти, які відділяли нас від омріяної Європи. Песимісти прогнозують, що Янукович зрадив Україну і тепер потягне всіх до Митного союзу.

Що ж трапилося? Щоб відповісти на це питання, варто зайти звіддаля. А саме згадати нещодавню хвилю призначень нових голів облдержадміністрацій, яка розпочалася в останній день жовтня, і поступово принесла нових керівників на Львівщину, Одещину, Івано-Франківщину.

Звільнення Едуарда Матвійчука з посади голови Одеської ОДА та призначення на цю посаду Миколу Скорика викликає найменше запитань. Після арешту палкого прихильника Кремля та «москвоінтеграції» Маркова стало зрозуміло: Одещину очікує велика «чистка» від команди, сформованої спільними зусиллями місцевого «політв’язня», Едуарда Матвійчука і Олексія Костусєва. Щоб цей процес пройшов якомога спокійніше, вперше за довгі роки на чолі Одеської області поставили місцевого вихідця. Микола Скорик – корінний одесит, у 2006 році був обраний депутатом Одеської обласної ради, яку й очолив, здолавши в жорсткому протистоянні не кого-небудь, а майбутнього начальника Генштабу ЗСУ генерала Григорія Педченка. В листопаді 2010 році, після того, як група Матвійчука здійснила переворот в обласній раді і обласній ПР, Скорик похапцем подався до Криму, де зайняв крісло міністра фінансів. Там влився до команди покійного Миколи Джарти (що на Банковій вважається позитивним бонусом), і, відповідно, отримав губернаторство з рук групи Льовочкіна-Фірташа-Бойка, як жертва попереднього «режиму обласного масштабу».

Цікавіше виглядає ситуація із Львівщиною та Івано-Франківщиною. Там замість губернаторів-«голубів» (Шемчука та Вишиванюка), які забезпечили позитивне голосування обласними радами угоди про сланцевий газ, прийшли «яструби». Василь Чуднов, який народився в селі Космач Косівського району, все життя пропрацював на Франківщині, був депутатом Верховної Ради, вступив до ПР не будь-коли, а в 2004 році, зараз є керівником обласної організації ПР. Бізнесмен, але свою відданість довів на 100 відсотків. У владі ніколи не працював, а тому сліпо виконуватиме все, що скажуть з Банкової. Натомість його теперішній колега по Львівщині, «генерал-губернатор» Олег Сало заслужив з 2004 року сумнівну славу порушника всіх можливих пунктів кодексу офіцерської честі (нехай і міліцейської) своїми протиправними діями та вказівками підлеглим. Чим же керувався Янукович, роблячи такі призначення, які нічого іншого, окрім роздратування населення, спричинити не здатні?

Так, є питання президентських виборів 2015 року. На Галичині не вдалося забезпечити позитивне сприйняття політики Януковича та його ПР, а попередні губернатори хоч і могли кулуарними методами нашкребти в місцевих радах серед опозиції потрібну кількість голосів для ключових голосувань, проте організувати та провести масштабні фальсифікацій на президентських виборах – навряд чи здатні. Проте, до виборів залишається ще більше року. Чому «яструби» з’явилися вже тепер, а не, скажімо, через хоч би півроку? Ближче до часу «Х»?

Тому, що ще наприкінці жовтня Янукович знав – Вільнюський саміт 28 листопада може і не ухвалити угоду з Україною. В такому випадку хто б перший піднявся на масові протести? Точно не Донецьк або Крим. Галичина, більшість мешканців якої так чи інакше пов’язані з Європою, і не тільки ментально, але й матеріально. Спрощення візового режиму, легальне працевлаштування – ось те, чого чекала Галичина. Провал цих надій автоматично означає громадські протести, посилені соціально-економічною кризою, виправити яку уряд Азарова може хіба що на папірцях або в ток-шоу. Передбачаючи такі неприємності у найближчий час, Янукович і призначив нових обласних «намісників», здатних поставити протестувальників «на місце». Чуднов – просто сліпий виконавець, Сало – творчий генерал, загартований 2004 роком, то й область отримав складнішу. У вищих навчальних закладах Львівщини здобуває освіту 139,1 тисяч студентів. Серед регіонів України у розрахунку кількості студентів на 10 тисяч населення область посідає третє місце (після Києва та Харківщини). А бунтувати найактивніше буде, у випадку чого, не продавець магазину чи вчитель, а студент, який завжди знайде вільний час та натхнення, ще й коли йому популярно пояснять, що у Вільнюсі перекреслили його надії на кращу освіту та вищу зарплату.

Що ж несподівано трапилося зі, здавалось би, блискучими перспективами євроінтеграції, якщо Януковичу довелося завбачливо призначати аж такі тверді кадри? Здогадка про те, що він планував заздалегідь «провалити» підписання угоди в обмін на гарантії Путіна не підтримувати альтернативного кандидата на президентських виборах має право на існування. Проте відомо, що офіційній промосковський кандидат, на кшталт Медведчука, багато голосів не відкусить (хоч у конкурентній боротьбі і цього мізеру саме може і забракнути Януковичу). Але привівши Україну до ЄС, Янукович міг отримати значно більше електоральних дивідендів, ніж від теоретичної підтримки Путіна. Крім того, вимоги стосовно звільнення Тимошенко зі сторони Москви є такими ж принциповими, як і Брюсселя (хоч і тихішими, менш помітними для суспільства). Виконавши цю вимогу, і принісши Україні статус прикордоння ЄС, Янукович міг значно впевненіше дивитися в 2015 рік, ніж тепер, коли Вільнюський саміт зі світлого сподівання повільно перетворюється на погане передчуття.

Залишається єдиний варіант, який останнім часом активно пропрацював Путін – економіка. Блокування Росією українського імпорту спричинило переполох серед значної частини ПР-івського бізнесу, який з жахом уявив собі, в якій ПР-ірві він може опинитися. Росія поки що жадібно ковтала українську продукцію, яка, при переорієнтації на західний вектор експорту, приречена. Конкуренція з товарами ЄС за співвідношенням ціна/якість безперспективна (а тут ще китайці всім дихають у потилицю зі своєю копійчаною собівартістю). Вкладати гроші в модернізацію виробництва нікому не хочеться, а коли й вкладати, то коштів на президентські вибори Віктора Федоровича точно не нашкребеться у достатній кількості. Ось і поставили перед Януковичем серйозне питання. Ні, не ті «підприємці та промисловці» на чолі з Ландиком, які були на офіційній зустрічі з президентом. Серйозна розмова була перед тим, а це так, прислали офіційних «чолобитників». І довелося Януковичу крутитися, шукаючи виходу з московського капкану, який все ж таки спрацював. Схоже, не стільки він гальмує голосування трьох останніх законопроектів, на яких наполягає ЄС (про прокуратуру, про вибори та про курорт для Тимошенко), скільки потужне фінансове лобі у парламентській фракції ПР, яке тремтить від перспективи втрати доступу на ринки Росії.

В цій примітивній, але жорсткій грі, затіяній Путіним проти Януковича, від Банкової вже, практично, мало що залежить. Все залежить від європейських політиків. Якщо в Брюсселі правильно зрозуміють ситуацію, і 28 листопада у Вільнюсі скажуть Україні «Так!», попри три непроголосовані законопроекти, це буде справжня перемога Європи над улюбленим дитям Путіна – Азіопою. А там, на хвилі ентузіазму, за якийсь час і бажані закони приймуть. І Тимошенко, скриплячи серцем, Янукович за кордон випустить (може). Хоча, відверто кажучи, не можна долю цілої України узалежнювати від помилування (звільнення) однієї людини.

 

 

Published on 18 November 2013