Михайло Романюк

Кущовий провідник ОУН Петро Сало-«Загірський»

Літопис українського визвольного руху середини ХХ століття наразі лише тільки на стадії укладання.

Літопис українського визвольного руху середини ХХ століття наразі лише тільки на стадії укладання. Безліч імен героїв, які загинули у боротьбі за майбутнє українського народу, до сьогодні залишаються невідомими для широкого загалу. Сьогодні пропонуємо нарис про одну із таких постатей – керівника кущового проводу ОУН Північної Брідщини Петра Сала-«Загірського», який був одним із останніх у цьому терені повстанців, що загинули у бою з облавниками МГБ.

Народився майбутній повстанець 17 квітня 1921 р. у селянській родині в с. Баймаки Буського району на Львівщині. Закінчив сім класів народної школи та місячний кооперативний курс. Після школи до 1939 р. працював при батьках на господарстві. З юних років активно брав участь у роботі місцевих легальних українських товариств. У 1935 р. вступив до «Просвіти», де особливо проявив себе у роботі аматорського гуртка, хору та «Молодої Просвіти», за що у 1937 р. був обраний її головою. За свою громадську діяльність у червні 1939 р. на короткий час затримувався польською поліцією

Не припинив Петро своєї громадської діяльності і в роки першої більшовицької окупації. Впродовж двох зим від у рідному селі проводив курси для неписьменних, навчаючи їх елементарної грамоти. Разом із тим працював агітатором у Баймаках і редактором стінгазети в місцевому клубі, дописував до районної газети «Сталінець». З весни 1941 р. працював на будівництві шосе Ожидів–Соколівка.

Свою долю із ОУН, до якої його залучив місцевий провідник «Наливайко», Петро Сало пов’язав у 1940 р.

На початку німецької окупації він належав до Українського війська, де здобуту під час акцій зброю переховував для потреб підпілля. Із придушенням державотворчих процесів у краї відбув у Золочеві місячний кооперативний курс і влаштувався на роботу крамаря у місцевій кооперативі, де працював до другого приходу більшовиків у 1944 р. Одночасно був секретарем Українського освітнього товариства та мужем довір’я. У той же час не припиняв зв’язку з Організацією, займався розповсюдженням бофонів, залучив до ОУН двох нових членів, а в січні 1943 р. перейшов військовий вишкіл, з якого був звільнений через три тижні через хворобу.

З приходом Червоної армії Петро і надалі працював у кооперативі, а відтак влаштувався на роботу учителем у с. Гавареччина, однак тут він пробув недовго. Отримавши інформацію про зацікавлення його особою органами НКГБ, він восени 1944 р. перейшов на нелегальне становище та влився в збройне підпілля ОУН, де був відомий під псевдонімами «Зенко» та «Загірський».

На початках свого повстанського шляху «Зенко» виконував функції бойовика при районному провідникові «Лесеві», займаючись при цьому більше контррозвідкою.

Наприкінці листопада 1944 р. «Зенко» разом із бойовиком «Мироном» був блокований облавниками в одному із будинків у с. Янгелівка Буського району. Це було в обідню пору. Восьмеро чекістів обступили хату. Двоє із них спробували прорватися всередину, але в сінях їх зустрів «Зенко» з автоматом, і вони були змушені втекти. Зав’язалася перестрілка, під час якої «Зенко» під прикриттям «Мирона» вискочив через вікно і за допомогою гранат прорвався до лісу, що був неподалік. Відтак за допомогою гучних окриків створив видимість наступу великого відділу УПА, що змусило облавників залишити «Мирона» в оточеній хаті і тікати до райцентру.

1 квітня 1945 р. «Зенко», серед інших підпільників, поповнив лави сотні УПА «Непоборні» під командуванням Мар’яна Кравчука-«Малинового», яка впродовж зими 1944-1945 рр. зазнала відчутних втрат у боях із військами НКВД. У травні 1945 р. Петро у складі свого підвідділу повернувся з рейду в околиці с. Боложинів Буського району. Невдовзі він зі стрільцем «Дорошенком» отримав наказ провести розвідку узлісся. Під час виконання цього завдання вони наскочили на п’ятьох енкаведівських кіннотників і лише дивом тоді їм вдалося вирватися з пастки, зв’язатися з місцевим кущовим провідником «Майстром» та за кілька днів приєднатися до свого відділу.

У червні 1945 р. «Зенко» був випадково поранений своїми та відправлений на лікування у рідне село, де пролежав шість тижнів і після видужання повернувся у сотню. Уже у вересні 1945 р. пройшов двотижневий курс політвиховників та був призначений на посаду політвиховника чоти, функції якого виконував до весни 1946 р.

Восени 1945 р., коли сотня була розпущена невеликими групами на зимівлю, Петро разом із побратимами облаштував собі криївки у с. Баймаки, де вони і провели зиму. Під час постою у селі 19 грудня 1945 р. «Зенко», йдучи за харчами для хворого командира чоти, був поранений у груди, ногу та руку і до березня 1946 р. лікувався у криївці, яка була облаштована в будинку його нареченої Зиновії Конашевич.

Після видужання «Зенко» повернувся до лісу, де зустрівся з командирами «Воліним» і «Нечаєм» і за їх дорученням пов’язався з місцевою тереновою сіткою, в складі якої і почав діяти. Уже у травні 1946 р. керівник Олеського районного проводу ОУН Андрій Лопушанський-«Мазепа» призначив його референтом пропаганди на три кущі: «Грізного», «Майстра» і «Байди», і ці функції він виконував до травня 1947 р., коли був призначений районним зв’язковим. Разом із стрільцем Антоном Ковальчуком-«Тоськом» забезпечував безперебійний зв’язок районного проводу з підлеглими кущовими проводами, а також вищестоящим Бродівським надрайонним проводом ОУН.

Перебуваючи у підпіллі, у вересні 1946 р. Петро Сало взяв шлюб із Зиновією Конашевич, яка згодом народила йому доньку Ірину (померла в Сибіру у віці двох із половиною років). 21 жовтня 1947 р. його сім’я була депортована до Сибіру, а його дружині вдалося втекти, перейти на нелегальне становище і влитися в лави збройного підпілля ОУН. Відтак вона діяла разом із чоловіком, виконуючи функції друкарки.

З серпня 1947 р. паралельно із роботою районного зв’язкового Петро Сало, за дорученням районного провідника, знову повернувся до пропагандистської роботи. Отримавши друкарську машинку, він займався розмноженням націоналістичної літератури, яка розподілялася між кущами, а відтак поширювалася серед населення району.

Навесні 1948 р. за дорученням окружного провідника ОУН Кирила Якимця-«Бескида» була сформована технічна ланка у складі Петра Сала-«Зенка», його дружини Зиновії Сало і бойовика «Прута». Згодом до них долучилися ще Андрій Гогоша-«Ліщина» та Ірина Чучман-«Ірка». Технічна ланка займалася розмноження підпільної літератури і проіснувала до 12 вересня 1948 р., поки в лісі біля с. Баймаки не наскочила на спецгрупу Буського РО МГБ під командуванням лейтенанта Самсонова. Під час перестрілки загинула дружина Петра, а решті повстанців вдалося відступити. У помсту за це вже наступного дня повстанці влаштували засідку біля с. Янгелівка, на яку наскочила група бійців 8-ї роти 88-го полку внутрішніх військ МГБ. У результаті перестрілки, що зав’язалася, повстанці знищили командира взводу цього підрозділу лейтенанта Москаленка, а також коня.

У жовтні 1948 р. «Зенко» був переведений як бойовик до керівника Олеського районного проводу ОУН Михайла Павлінського-«Бродяги», а взимку 1948-1949 р. діяв у складі кущової боївки Йосипа Леха-«Чорногори», де мав кілька сутичок з більшовиками – під час однієї з них вбив старшого лейтенанта і ще одного більшовика поранив у ноги.

У квітні 1949 р. Петро Сало-«Зенко» був переведений до Ожидівського куща Андрія Чаплі-«Грізного», а 12 серпня 1949 р. – скерований у тодішній Бродівський район, де обійняв посаду керівника Лешнівського куща, функції якого виконував до дня загибелі. Кущ поширював свою діяльність на села Королівка, Комарівка, Грималівка, Корсів, Лешнів та Піски, а в час емгебівського натиску підпільники часто переходили у прилеглі населені пункти Волинської області. В останні роки діяльності разом із «Загірським» діяв його бойовик Михайло Ліпкевич-«Ворон», а з грудня 1950 р. на базі куща також розміщувалася технічна ланка у складі друкарок Анни Батійовської-«Галі» та Марії Андрущак-«Марійки».

Останнім місцем укриття підпільників був схрон, облаштований у господарстві жительки с. Антонівка Горохівського району Волинської області Марії Кондратюк. Власне звідси «Загірський» і «Ворон» 20 травня 1952 р. вирушили на обумовлену заздалегідь весняну зустріч з іншими підпільниками у лісі між селами Шнирів та Корсів Бродівського району. Однак, на жаль, вони не знали, що напередодні захоплений підпільник «Сокіл» видав співробітникам МГБ даний «мертвий пункт» і час зустрічі та зголосився особисто повести туди військово-чекістську групу. 22 травня 1952 р. о пів на першу ночі повстанці наблизилися до місця зустрічі, де чекістами заздалегідь була виставлена засідка під командуванням старшого оперуповноваженого Бродівського РО МГБ старшого лейтенанта Сушкова і командира групи 2-ї команди 11-го загону ВО МГБ старшого лейтенанта Голофєєва. У складі засідки перебували агенти-бойовики спецгрупи у повстанській формі разом із доставленим туди захопленим повстанцем «Соколом», завданням яких було захоплення підпільників живими. Безпосередню участь у засідці приймав також начальник 2-го Управління МГБ УРСР полковник Жеваго. Під час віддаленого контакту з «Соколом» «Загірський» і «Ворон» запідозрили зраду і відмовилися підходити ближче. Не маючи можливості захопити їх живими, емгебисти відкрили вогонь, від якого обидва повстанці загинули на місці. У вбитих чекісти вилучили 2 автомати, 2 пістолети, 114 патронів та дві польові сумки з оунівськими документами й націоналістичною літературою. Тіла загиблих були забрані до райцентру, а відтак невідомо де поховані.

Підпільниці «Галя» і «Марійка» через кілька днів були підступом схоплені у непритомному стані емгебистами за допомогою агентури, яка підсипала їм у їжу снодійно-паралітичний препарат. Відтак вони пройшли все пекло слідства, тюрем і таборів.

Так, внаслідок зради, припинило своє існування збройне підпілля ОУН Північної Брідщини, а в боротьбі з ворогом загинули або були схоплені останні його представники.

Кому щось відомо про діяльність ОУН-УПА на теренах Брідщини та Золочівщини, просимо інформацію надсилати на електронну адресу romanjuk_mv@ukr.net або на адресу редакції.

Published on 7 November 2013