Аскольд Лозинський

Українофобія за державні кошти

Я живу в Нью-Йорку, за тисячі кілометрів від України, живу все своє життя.

Я живу в Нью-Йорку, за тисячі кілометрів від України, живу все своє життя.

У середині минулого століття лихоліття війни закинуло моїх батьків до Америки, я народився вже тут, але завжди почував себе українцем і мене завжди хвилювала доля України.

Один-два рази на рік я відвідую Україну, до того ж інтернет дає можливість тримати руку на пульсі всіх подій. Я радію успіхами та переймаюсь невдачами України.

Нещодавно я подивився альманах “молодих” українських режисерів «Україно, гудбай!» та «Мудаки. Арабески» - і це вразило мене. Що це? Невігластво, епатаж або намагання здивувати, заявити про себе за будь-яку ціну?

Ось, наприклад, одна зі сцен альманаху “Україно, гудбай”: дорогою йде молода жінка у пальті, назустріч їй чоловік, теж у пальті. Наближаючись до жінки, чоловік розкриває пальто, під яким немає нічого, тільки його голе тіло. Трохи пізніше ми бачимо ще одну пару, так само подібно прямують чоловік і жінка у пальтах. Тут жінка розкриває своє пальто та демонструє своє голе тіло.

Або ще з фільму “Підручник для мудаків”: уроки української літератури для 8-го класу. Це фільм-сатира, але яка! Портрети класиків української літератури — Івана Франка, Бориса Грінченка, Тараса Шевченка, Лесі Українки. На тлі пісні про Україну Франку, Грінченку і Шевченку домальовується чоловічий статевий орган, а Лесі - жіночий.

Нема сумніву, що «Україно, гудбай» та «Мудаки. Арабески» - це спрямована акція українофобів, антиукраїнська порнографія, мета якої - спаплюжити культуру України та її світом визнаних представників. Таке враження, що в українському кіно не було ні «Тіней забутих предків», ні «Кам’яного хреста», ні «Білого птаха з чорною відзнакою», ні «Вавілону ХХ». Не було Довженка, Савченка, Параджанова, Іллєнка, Осики, Миколайчука.

Хто ж відповідає за ці так звані створіння - «Україно, гудбай!» та «Мудаки. Арабески», за цей непотріб?

В Україні є Державне агентство з питань кіно, яке очолює пані Катерина Копилова. Коли з соціальних мереж я довідався про стан справ цієї агенції, то мені багато що стало зрозумілим. Спеціалісти, тобто фахівці цієї індустрії, окреслили цей стан так: “...теперішня влада призначила на посаду голови Державного агентства з питань кіно невігласку в кінематографічних справах, авантюристку Катерину Копилову, яка хоча кінематограф і фінансує, але називати це кінематографом дуже важко. Це не кінематограф, а дурне викидання грошей на вітер, яке до того ж дає можливість нечесним людям гріти на цьому руки”.

От, наприклад, Копилова вклала 13,4 млн. гривень у вже готовий російський фільм “У суботу”. Опісля стало відомо, що продюсер із російського боку одержав лише 3 млн. гривень. Навіть Рахункова палата України визнала, що спільне виробництво цього фільму не відповідає вимогам Європейської конвенції про спільне кінематографічне виробництво, а Державна фінансова інспекція встановила, що було порушення, яке завдало збитків державному бюджету на 12,4 млн. СБУ розпочала кримінальну справу, але Копилова з незрозумілих причин залишилась на своїй посаді. Як це розцінювати? Як вибіркове правосуддя?

Аномалії інколи трапляються у фінансуванні проектів із державного бюджету. Це трапляється навіть у найбільш розвинутих і демократичних державах. У такому випадку відповідальні особи, тобто ті, які виділили фінанси, мають отримати роз'яснення, а коли воно неадекватне, або, ще гірше, вказує на порушення норм законодавства, чиновники мають піти, в деяких випадках проти них порушуються кримінальні справи.

У сучасній Україні такі порушення відбуваються часто з огляду на брак практичного втілення законів або корумпованості всіх гілок влади. Тому передовим завданням для того, щоб Україна стала нормальною державою, є слідкувати за цим, не допускати зловживання та карати чиновників. Серйозна настанова по цьому важлива тепер, коли Україна стоїть за декілька кроків від асоціації з ЄС.

У державній кіноіндустрії, а зокрема в Агентстві з питань кіно при Міністерстві культури такого роду аномалія перейшла межі навіть екстремального недбальства, а то і зловживання. То куди ж ідуть державні кошти? І що з цього приводу думає міністр культури пан Новохатько, якому все це, очевидно, добре відомо? Бо стан справ не змінюється, а славетна в минулому Національна кіностудія імені Довженка, яка сьогодні паралізована відсутністю фінансування, майже припинила свою діяльність.

Ситуація, що склалась в українському кіно, компрометує владу і кидає ще раз тінь на Президента, бо гуманітарні проблеми не менш важливі, ніж проблеми економічні. Неможливо однією ногою, кульгаючи, йти до Європи, а другою поринати в багно корупції та бездуховності.

Published on 7 November 2013