Вадим Джувага

«Слабка» жінка Раїса Мороз

Навесні 1999 року на семінарі молодих вчених у Львові, присвяченому 60-річчю поета Ігоря Калинця, покійна нині Ірина Калинець попросила мене сказати кілька слів про Донбас

Навесні 1999 року на семінарі молодих вчених у Львові, присвяченому 60-річчю поета Ігоря Калинця, покійна нині Ірина Калинець попросила мене сказати кілька слів про Донбас, бо я був чи не єдиним представником цього робітничого краю. Дещо схвильований (бо в президії сиділи, крім пані Ірини, сам Ігор Калинець, історик Степан Павлюк, літературознавець Тарас Салига та інші), я нагадав, що Донеччина дала не тільки Петра Симоненка (Януковича тоді ніхто, крім донеччан, не знав), а насамперед Василя Стуса, Івана Дзюбу, Олексу Тихого. Тоді я не знав ще про ще одну землячку, яку можна було занести до тих, хто поставив людську гідність вище благополуччя власного шлунка.

Ця жінка називає себе слабкою, проте колись вона піднімала на ноги управління КҐБ кількох областей, більше десяти років жила під недремним «государевим» оком, коли, замість роботи за фахом, змушена була «стерегти дві полиці книжок у профтехучилищі», як казала в одному з інтерв’ю.

Це Раїса Мороз, дочка української землі, проте представниця древнього народу, який пов’язаний з Україною понад дві з половиною тисячі років – еллінського.

«Народилася 1937 року, 1 квітня, у грецькому селі Велика Новосілка на Донеччині, яке називалося за мого народження Великий Янисоль – згадувала вона – у грецькій родині. Батько Василь Левтеров, це діда перейменували в царській Росії з Левтероса. Мама Левторова Євдокія Іванівна, дівоче прізвище Челах».

Зараз на Донеччині живе більшість українських греків, центром грецької діаспори в Україні є мій рідний Маріуполь, мати моя гречанка.

У Криму в умовах турецько-татарського панування частина греків перейшли на тюркський діалект (уруми), частина зберегла батьківську мову часів Візантії (румеї).

Греки на Донеччині не мали власних шкіл. В результаті давня писемність, яку греки пронесли буквально через Рим і Крим, була забута. Під час національного відродження 1923-1937 років маріупольський викладач Іван Левкопулос (політемігрант з Греції) відродив румейську писемність на основі новогрецької абетки. У грецьких селах було відкрито грецькі школи, проте в рік народження Раїси Василівни розкручена НКВС «грецька» операція змела кривавою мітлою і школи, і вчителів. У всіх грецьких селах школи стали російськими. Вчителі, часто самі греки, намовляли батьків розмовляти вдома з дітьми російською. Тому російська мова, яку до війни в селах не почуєш, стала панівною серед греків. Сусідство з українськими селами також впливало, тому мова греків була густо перемішана українськими словами, згадує Раїса Мороз.

Раїса Василівна згадує, що її бабуся по матері була урумкою і знала безліч казок, однак оповідати їх вона вміла лише татарською мовою. «Я нічого з того не тямила, та це не мало значення, оповівши одну казку, вона передавала її короткий зміст грецькою мовою. Так я й засинала під бабусині татарські казки».

У середній школі Раїса Василівна була комсомольським активістом. «1955 року закінчила я десятирічку. – згадує далі Раїса Мороз – Вступила до Львівського університету на іноземну філологію, німецька мова». Там вона стала свідком і учасником міжетнічних конфліктів, над природою яких до того не замислювалась. «Коли викладачі починали лекцію українською мовою, два чи три десятки російськомовних студентів зчиняли галас: «Мы не понимаем!». Тоді українці вигукували, що й вони російської не розуміють. Дехто навіть наважувався нагадати, що живемо в Україні. Перемагали українці, бо гомін був чутніший. Я перші місяці також була на боці російськомовних, бо доводилося на ходу перекладати лекцію, щоб записати конспект більш звичною російською». «Яку стрімку еволюцію треба пройти, щоб з грекині за декілька років стати в обстріляні ряди «українських буржуазних націоналістів», і яку ясну душу треба мати, щоб бути за це вдячною їм на все життя. За спільні радощі й поділене горе» – писав про неї Євген Сверстюк. Її виховання з національного питання завершилося після знайомства зі студентом-істориком Валентином Морозом. «Мабуть, неабияку роль зіграло моє грецьке походження і неусвідомлена чутливість до національної дискримінації. Мама тихенько висміювала тих, хто зрікався свого».

Кілька слів про Валентина Мороза. Десь у лютому 1979 року в програмі «Время» пройшла інформація, що радянських дипломатів продажний американський суд засудив до 50 років тюрми кожного. Батько крізь глушилки видобув інформацію з передачі «Голосу Америки» про арешт в США двох агентів КҐБ, засуджених саме на 50 років кожного і що їх обміняли на радянських політв’язнів. Одним з цих політв’язнів був історик Валентин Мороз. На жаль, його дружина, яка пройшла за чоловіком і вогонь, і кригу, і яка була фактичним співавтором мученицького ореолу чоловіка, залишилась поза увагою. 1958 року студенти Львівського університету українець-волиняк Валентин Мороз і гречанка з Донеччини Раїса Левтерова стали подружжям, щоб йти разом через життя з його принадами і бурями.

1960 року Раїса Мороз закінчила університет і працювала з чоловіком у вечірній школі в містечку Горохів на Волині. У січні 1962 року у них народився син Валентин.

Молоде подружжя дуже вирізнялося з поміж затурканих вчителів, Валентина взагалі прозвали «націоналістом» за активну позицію. Згодом йому дали працю в Луцьку. «Травневого дня 1964 року, – згадувала Раїса Василівна – Валентин привіз з Луцька вірші, переписані від руки і надруковані через копірку на друкарській машинці: «Злодій» Василя Симоненка, деякі вірші Ліни Костенко, Вінграновського та Івана Драча. За словами Валентина, у Луцьку є більше таких людей, як ми, які ставляться критично до чинного ладу».

Восени 1964 року Морози отримали роботу в Івано-Франківському педінституті: Раїса – викладача німецької мови, а Валентин – історії.

1 вересня 1965 року Валентина Мороза арештували. При обшуку вилучили твори Винниченка і нецензурні вірші Симоненка і Драча. «Не знала я тоді, що це лише початок довгої, виснажливої ходи проти вітру в обличчя, проти течії; не знала, що будуть моменти, коли зникне бажання жити» – промовисто вийде згодом з-під пера Раїси Мороз.

Вона ще не знала, що через чотири дні в київському кінотеатрі «Україна» під час прем'єри фільму «Тіні забутих предків» Василь Стус, Іван Дзюба, В'ячеслав Чорновіл, Юрій Бадзьо закличуть засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом в СРСР у післявоєнний час.

Валентина засудили на 4 роки таборів. На Раїсу весь час чинився тиск, щоправда з роботи її не виставили – «пропустили момент, бо я грекиня – яка з мене українська націоналістка? Якось я протрималася до його звільнення». Познайомилася з Оксаною Мешко, Іваном і Надією Світличними, Михайлиною Коцюбинською, Аллою Горською, Євгеном Сверстюком і багатьма іншими непересічними особистостями. Ці люди дали сенс триматися далі.

Результатом ув’язнення Мороза стала книга «Репортаж із заповідника імені Берії», яку вивезли за кордон. Між ув'язненнями він пише яскраву публіцистику – «Серед снігів», «Хроніка опору», «Мойсей і Датан» і «Замість останнього слова».

«Валентина заарештували 1 червня 1970 року вдруге. Це буде тяжкий хрест, але мусиш це відбути, нічого легшого не буде».

Мороза засудили на 9 років тюрми і 5 заслання. Тюремний строк він відсидів майже до кінця. Раїса Василівна писала заяви на його підтримку.

Найбільш важким для подружжя Морозів став 1974 рік. Валентин Мороз оголосив безстрокову голодовку проти утримання у Владімірській тюрмі. Дружині він казав: «Я хочу перейти в табір, до друзів, бо тут мене доведуть до божевілля».

Раїса Мороз дала у Москві інтерв'ю чужоземним кореспондентам, фактично це було перше інтерв'ю з України. Інтерв’ю дало могутній поштовх громадської активності на підтримку Валентина Мороза. Прем’єр-міністр Канади Трюдо та міністр закордонних справ зверталися до голови Ради Міністрів СРСР Олексія Косигіна із запитами про стан здоров’я Мороза. А його було запроторено до Інституту психіатрії ім. Сербського, він пробував голодувати, проте його годували силоміць через зонд. Мороза стерли б у таборовий пил, якщо би в США не засудили радянських шпигунів. У квітні 1979 року Валентина Мороза та 4 дисидентів обміняли на цих шпигунів-невдах.

В цей час Раїса Мороз боролася. За чоловіка, за сина, за себе. Її не заарештували, проте хто скаже, що їй було легше, ніж чоловіку? «Я жила із зашморгом на шиї» – характеристика більш, ніж промовиста. Жила в умовах цілковитого цькування влади майже 14 років.

Раїса Василівна з теплотою згадувала не тільки своїх друзів-правозахисників, але і багатьох простих людей, які підтримували її фізично і морально у двобої з владою.

Через кілька місяців після відправки Валентина Мороза до США, його дружині надали можливість виїхати до нього. Знову побачитися з ріднею Раїсі Василівні дали аж через десять років.

Америка принесла більше розчарування, аніж радості. «Спочатку Валентина на руках носили, жінки падали і руки цілували… Отого він уже не витримав. Витримав тюрму, витримав табір, але вже не славу...», – згадувала Раїса Василівна.

Проте вона завжди підкреслювала, що Валентин Мороз сидів у дуже тяжких умовах, як на хресті розіп`ятий, був такий тиск, що він просто не витримав.

Врешті дійшло до розлучення. Вже після здобуття незалежності Валентин Мороз повернувся до Львова і викладав історію в університеті. А Раїса Мороз працювала в «Сучасності». Надоумив її писати Юрій Шевельов, давши завдання написати про культуру і побут приазовських греків. Потім було Чикаго, де вона закінчила університет, вивчившись на бібліотекаря.

«Потім я вдруге вийшла заміж, – згадувала Раїса Василівна – уже на той час була розлучена з Морозом. Вийшла заміж у Вінніпезі, дістала працю бібліотекаря в коледжі Святого Андрея». Підготувала декілька бібліографічних довідників.

Щодо Валентина Мороза Раїса Василівна каже словами Василя Стуса: «В мене язик не повернеться осуджувати, а той, хто тут не був, хай узагалі мовчить».

Валентин Мороз-молодший працював на радіо «Свобода».

А закінчу нарис про свою землячку її ж словами:

«Мине час, відійде покоління безбатченків, виростуть діти, виховані на правдивій історії своєї землі, зі своєю власною мовою, які шануватимуть і оберігатимуть це найбільше досягнення кінця минулого століття – незалежність своєї держави».

Published on 22 October 2013