Богдан ХАРАХАШ

Спадкоємність ідеології українського націоналізму

Проблема спадкоємності ідеології ОУН є однією з першорядних на ідеологічній ділянці політичної роботи. Актуальність її зумовлена потребою адекватного реагування на зміни умов тієї роботи протягом існування Організації.

Проблема спадкоємності ідеології ОУН є однією з першорядних на ідеологічній ділянці політичної роботи. Актуальність її зумовлена потребою адекватного реагування на зміни умов тієї роботи протягом існування Організації. Звичайно, суспільна реальність змінюється дуже швидко і щороку та коловерть набуває нових і нових обертів.

Для України відтинок історичного часу за XX ст. був надзвичайно насиченим. Українці, як ніколи доти, просунулися вперед у справі переходу зі стану народності як етнографічного масиву до стану нації, себто монолітного, самосвідомого, політично активного і культурно зінтегрованого етносу. Змінився і геополітичний та соціокультурний контекст. Тому є природним коригування ідейних настанов, що на них спиралася ОУН у 30-х рр. цього століття. Проте, яких саме настанов? На мій погляд, кожен прихильник українського націоналізму має здати собі справу з того, що будь-які т. зв. «зміни і доповнення», підправляння і перелицьовування мають бути мінімізовані і стосуватися повинні виключно тактичних питань.

Річ не у принциповій нездатності до новацій, не у т. зв. «ортодоксії», що її постійно закидають бандерівцям представники ліберально-космополітичних, та й позірно-націоналістичних організацій, а в здоровому догматизмі, виведеному ще Дмитром Донцовим, який вважав той догматизм єдиною силою, що здатна утримувати не лише ідейну й організаційну єдність і цілісність, а й не дозволяти вихолощувати і забувати за, так би мовити, «нагальними», «повсякденними», «практичними», «буденними», «прагматичними» тощо проблемками і питаннями, кінцеву мету, генеральну настанову і самий сенс існування Організації.

Головним гаслом ідеологічної праці мас стати: «Ні – ревізіонізмові!» Як зазначав свого часу Степан Бандера, «збирання, плекання, формування й вирощування власної сили визвольної революції мусить відбуватися на правильних засадах українського революційного націоналізму, на його ідеологічних, програмових істинах». Ми повинні чітко усвідомити, що не потребували, не потребуємо і не потребуватимемо зміни чи то ревізії наших ідеологічно-світоглядних орієнтирів.

Ці орієнтири – ясні, прості і величні: Українська (справді Українська, підкреслимо) держава як засіб сприяння і надання умов якнайповнішого вияву творчих спроможностей українців у всіх сферах активності людського духу, будь то наука, художня творчість, філософія чи соціально-організаційний поступ. У Постановах III Надзвичайного Великого Збору ОУН з цього приводу сказано, що «національна держава є найвищою формою організації буття народу».

Другим гаслом має стати: «Ні – ідеологічній анархії в ОУН». Знову таки, не йдеться про цвинтарний спокій, відсутність руху, а лише про невихід поза межі і поза напрям шляху, означеного великими попередниками.

Візьмемо для прикладу проблему ідеалістичного світогляду, визнаного за іманентний українському націоналізмові. Містичне, культове сприйняття національної історії, повага до національних святинь і національних героїв є неодмінною умовою націоналістичного світогляду, яка не підлягає жодній ревізії з огляду на жодні нові реалії. Раціонально-прагматичному ліберальному космополітизмові український націоналізм завжди протиставляв «старі, як світ, істини» (Д. Донцов): культ предків та їхніх героїчних звершень, посвятне ставлення до землі, зрошеної їхньою кров'ю, вкоріненість у власну національно-культурну традицію тощо.

Від деякого часу спостерігається небезпечна тенденція до ревізії самого поняття нації. У творах великих теоретиків українського націоналізму і в постановах Великих Зборів ОУН простежується виразна тенденція до розуміння нації як спільноти, існування якої зумовлене спільною історією, культурою, мовою, традицією, територією та спільною волею. Себто нація є не лише соціально-політичною, а й етногенетичною групою. Кольорами прапору ОУН є червоний та чорний. Вони символізують ідею Крові та Землі яко головних підстав нації. Власне саме існування української нації, легітимоване етнокультурною та біопсихічною єдністю її членів та тереном, що його всі без виключення українці ідентифікують як свою батьківщину. «Плебісцит української крови, складеної на жертівнику батьківщини, – говориться в Постановах IV Великого Збору ОУН з 1969 р., – передрішив вже перед багатьма віками наше право на державну незалежність».

Недостатньо просто жити в Україні і працювати на її терені, щоб бути українцем. Для того, щоб стати приналежним до нації, треба принаймні «психічно з'єднатися з її минулим» (В. Підмогильний). Така з'єднаність можлива майже виключно в етнічних українців, принаймні в них ця єдність є органічною і консеквентною, а не привнесеною ззовні. Тому немає жодних підстав розчиняти українську націю, на сторожі якої повинен стояти націоналізм, у примарно-безликому «народі України». Гасла «Україна для українців!» ніхто не касував, пов'язаність його з цілою світоглядною системою націоналізму є очевидною, праву етнічних меншин на підтримання і розвій своєї ідентичності воно не суперечить, а відтак немає жодних підстав до його забуття.

Наступним моментом є ідея національної революції, актуальна й посьогодні. Ми маємо усвідомлювати, що державне утворення під назвою «Україна» не є, на жаль, тією Українською державою, УССД, що за неї боролися кращі сини нації. Тому ми не повинні випускати з поля зору, що національна революція, інспірована й очолена організованим націоналістичним рухом, чи то в «оксамитових», чи й не дуже «оксамитових» формах, є єдиним засобом наповнення т. зв. Української держави питомо українським змістом.

У Постановах Великих Зборів ОУН чітко зафіксоване уявлення про Українську державу як таку, що займає весь український етнічний терен. З цього випливає не лише етнокультурне розуміння нації – «етнографічний принцип побудови держав» – а й «відкидання всяких імперіалістичних зазіхань на етнографічні території сусідів» – Постанови IV Великого Збору ОУН. Себто український націоналізм є принципово антиімперіалістичним. Відтак концепції «одночасного звільнення» та «спільного фронту» з невеликими кількісно націями та народностями, досі гнобленими і визискуваними Росією, мають залишатися напрямними зовнішньополітичної акції ОУН.

Посьогодні є актуальним і обстоювання ідеологами руху діалектичного розуміння ролі особи в суспільстві. Особа для них – не бездушна функція колективу, а повновартісна, багатогранна і неповторна індивідуальність, від міри повноти самореалізації якої залежить в кінцевому підсумку міра самореалізації цілої національної спільноти. Український націоналізм ніколи не заперечував індивідуалізм як такий, але за умов, що носій того індивідуалізму живе «в нації, для нації і через націю». Тому рух має рівнобіжно поборювати як тоталітаристично-вождистські, так і (найголовніше!) анархічно-охлократичні тенденції у своєму та загальносуспільному середовищах.

Таким чином, є очевидним, що лише спадкоємність філософсько-світоглядних та ідейно-політичних настанов, підвалини яких закладені ще у буремних 20-х, є гарантом збереження і подальшого розвою Організації.

Published on 10 October 2013