Нестор

Гуманітарна політика і національна пам'ять

Занепад української держави 1917-1921 років призвів до того, що українці опинилися в складі чотирьох інших держав, котрі розділили між собою їх територію.

(Доповідь на ХІІІ Великому Зборі ОУН)

Занепад української держави 1917-1921 років призвів до того, що українці опинилися в складі чотирьох інших держав, котрі розділили між собою їх територію. У найжорстокіші умови потрапили ті з них, хто став мешкати на теренах Радянської України. Жорстока політика масових репресій 1920-1950-тих років призвела до фізичного винищення мільйонів українців, руйнації їх культури та укладу життя. Не менші зусилля влада докладала для того, щоб провести денаціоналізацію тих українців, які уникли фізичної смерті чи не були депортовані з рідних земель. Метою гуманітарної політики було їх перетворення в Homo sovietіcus – через те активно розгорталася русифікація (саме російська культура ставала основою радянської, тому в багатьох питаннях нова влада фактично продовжувала політику попередньої царської), українська мова зводилася до вторинної, особливо витискалася із сфери науки, освіти та культури, приховувалися, або й нищилися кращі зразки українського мистецтва, літератури. Освіта не передбачала формування в учнів здатності до критичного мислення, її головним завданням було не лише донесення певної суми знань, але й постійна індоктринація учнів, формування у них нових радянських цінностей через витіснення традиційних українських, закладених родиною. Українську науку перетворювали на вторинну та провінційну, провідні вчені змушені були залишати рідні терени, працювати в імперському центрі, або в спеціальних поселеннях під контролем карально-репресивних органів.

У програмі формування нового “радянського народу” надзвичайно важливу роль відігравав процес переписування історії. І якщо на початках її намагалися подавати під кутом концепцій інтернаціоналізму та “дружби народів”, то вже з 1930-тих років основою історичного наративу стає російський великодержавний підхід, який виправдовував імперіалізм росіян по відношенню до інших націй їх месіанством. Українське минуле переписувалося під кутом зору “одвічного прагнення українців до возз'єднання з братнім російським народом”, його сторінки, які суперечили цій концепцій, замовчувалися. Особливо нещадно спотворювалася історія ХХ століття, яке стало часом найвищого розвитку українського визвольного руху, а разом з тим часом найбільших злочинів проти українців, які були вчинені радянською владою. Учасників цього руху називали зрадниками свого народу та прислужниками чужих сил, страшні репресії проти учасників цього руху та українців в цілому замовчувалися, правду про їх масштаби приховували у недоступних архівах.

Десятки років такої політики радянської влади дали результат – на кінець 1980-тих Україна (особливо та її частина, яка з 1920-тих перебувала під владою більшовиків) була дуже русифікованою, позбавленою наукового потенціалу провінцією, радянські історичні міфи перетворилися в основу суспільних уявлень про минуле. Тим не менше, повністю перетворити українців у безликих Homo sovieticus влада не змогла – постійний спротив у формі чи то масового збройного руху 1940-1950-тих років чи ненасильницького руху опору 1960-1980-тих, не лише врешті ослабив режим і призвів до розвалу Радянського Союзу, але й зберіг національний дух українців.

Але проголошення незалежності України в 1991 році, на відміну від інших посткомуністичних країн Східної Європи, не увінчалося кардинальною зміною влади і процесами люстрації (усунення з державного апарату людей, що співпрацювали із спецслужбами комуністичного режиму). Біля керма країни здебільшого (за винятком регіонального рівня в західних областях) залишилися представник комуністичної номенклатури. Звичайно вони вже не мали змоги продовжувати попередню політику денаціоналізації, проте й не готові були ініціювати чи підтримати гуманітарну політику спрямовану на національне відродження. Це завдання залишилося прерогативою громадських ініціатив, які взялися власними зусиллями відроджувати національні традиції, мову, культуру, історію свого народу. Продовжували свою діяльність громадські організації створенні ще в останні роки радянської влади – Товариство української мови, “Просвіта”, “Меморіал”. Вихованням молоді в національному дусі зайнялися відродженні в Україні організації “Пласт”, Спілка Української Молоді, до яких долучилися створювані в 1990-тих студентські братства та об'єднання. Очевидно здобутки громадських організацій, які активно діяли у сфері культури, виховання, дослідження минулого були далеко не такими масштабними, якими могли б стати за умови державної політики. Проте сама відсутність заборони на їх діяльність дозволила їм досягти помітних результатів. За перших десять років незалежності в Україні підросла нова генерація вихована на відновлених національних традиціях та цінностях. Але поруч з тим тут продовжувало існувати і активно діяти, особливо в політиці, покоління людей радянського штибу, із цінностями сформованими комуністичним режимом, способом думання властивим для тоталітарної системи. Саме ці люди тривалий час залишалися основною підтримкою для комуністичних та проросійських політичних сил в Україні, які спрямовували свої зусилля на повернення країни в “щасливе минуле”.

Відсутність чіткої і продуманої політики подолання тоталітарного та колоніального минулого в Україні суттєво загальмувала не лише процеси національного відродження, але й становлення демократичної держави європейського зразка. В стосунках між владою та громадянином залишилося чимало традицій чи навіть механізмів попереднього режиму, які активно використовувалися керівниками держави, попри їх невідповідність декларованим цілям розвитку країни.

Двояка ситуація за перше десятиліття незалежності склалася у поглядах на минуле. З одного боку зусиллями громадських організацій та окремих науковців зроблено надзвичайно багато для відкриття невідомих аспектів нашої історії, повернення на її сторінки забутих чи заборонених імен. Україна однією з перших серед пострадянських держав створила новий комплекс підручників з історії для школи. З іншого боку на офіційному рівні сформувалася еклектична модель історичної пам'яті, яка включала в себе як нові сюжети національної історії (наприклад, існування Української народної республіки) так і старі підходи до висвітлення деяких ключових подій (Друга світова війна й надалі в радянському стилі представлялася як Велика вітчизняна). Такий підхід цілком задовольняв посткомуністичну владу, яка не готова була цілком відірватися від радянського минулого, але поруч з тим не могла ігнорувати суттєвої зміни суспільних настроїв, бажання людей відкривати невідому та приховану історію.

Нездатність керівництва України до серйозної ревізії радянських історичних міфів та очищення суспільної свідомості від стереотипів сформованих пропагандою СРСР найкраще засвідчує її ставлення до діяльності ОУН та УПА. Структури, які були основою наймасовішого збройного руху українців без яких відродження незалежності в 1991 було б неможливим, не визнавалися на офіційному державному рівні. На рівні громадськості українським повстанцям ставили пам'ятники мешканці тих теренів де вони діяли, визнавали їх своїми героями. Керівники ж держави створили спеціальну комісію, щоб організувати дослідження історії повстанського руху, на базі яких мали постати відповідні політичні рішення. Робота цієї комісії тривала майже десять років і її висновки з'явилися лише після змін на політичній арені в 2004 році.

Непослідовна гуманітарна політика та політика історичної пам'яті призвела до того, що в незалежній Україні паралельно жили люди, що були носіями двох головних ідентичностей – відродженої української національної та старої радянської. Протистояння між цими ідентичностями, які опиралися на різні цінності, різне бачення минулого та майбутнього, виходило за межі гуманітарної сфери. Це суперництво було по суті основою ключового політичного конфлікту в державі, де з одного боку барикад розмістилися посткомуністичні сили проросійської орієнтації, які незважаючи на певні трансформації залишалися владою до 2004 року. З іншого боку партії національно-демократичного табору зорієнтовані на відстоювання українських національних та європейських цінностей. Відповідно на усіх виборах в країні від 1991 року, українські виборці вибирали не між різними (націоналістичними, ліберальними, соціал-демократичними, консервативними, комуністичними та іншими) українськими силами та їх ідеологіями, які були різними шляхами розбудови української держави, а між тими силами які підтримували розбудову цієї держави і тими, хто вважав її тимчасовим явищем, або й навіть прагнув ліквідувати.

Перемога націонал-демократичних сил у 2004 році стала можливою не лише завдяки мобілізації їх електорату на виборах, але й його готовності відстояти свій вибір під час Помаранчевої революції. Серед тих хто вийшов тоді на протест велику частину становили молоді люди, активісти різних громадських організацій. Таким чином на політичній арені про себе заявило нове покоління українців, виховане на національних, а не радянських цінностях. Реалізовуючи прагнення своїх виборців, нова влада на чолі із Віктором Ющенком розпочала реалізацію політики подолання тоталітарного минулого та відродження національної пам'яті. Кроки “помаранчевої команди” у цій галузі, як і в інших сферах політики, були не достатньо послідовними та системними, часто навіть суперечливими. Та попри це протягом 2005-2010 року вдалося досягти певних беззаперечних результатів.

Одним із найважливіших стало те, що в 2006 році створено Український інститут національної пам'яті як урядовий орган. Поставлені перед ним завдання були подібними до діяльності аналогічних структур в Східній Європі, його правовий статус як спеціального органу державної влади теж приблизно відповідав європейським зразкам. Найвагомішим кроком Інституту стало увічнення пам’яті жертв Голодомору – створено багатотомну Національну книгу пам’яті із списками загиблих в 1932-1933 роках, споруджено в центрі Києва Меморіал. За кілька років роботи Інститут тільки розпочав роботу із позбавлення українських міст топоніміки тоталітарного режиму: було демонтовано сотні відповідних пам'ятників і перейменовано кілька тисяч назв. Втім процес так і залишився незавершеним.

Значним досягненням цього часу стало відкриття архівів радянських репресивних органів від ЧК до КГБ. Ці архіви лише частково були доступні для дослідників після проголошення незалежності, втім, більшість матеріалів залишалися недосяжними. З січня 2009 року згідно указу президента України почалося системне розсекречення. Вперше за багато років дослідники отримали можливість працювати з документами, які проливали світло на функціонування тоталітарного режиму, відкрито інформацію про масштаби репресивної політики. Доступ до раніше закритих архівів суттєво пожвавив дослідження, спровокував суспільні дискусії. На базі нововідкритих матеріалів Служба безпеки України розпочало розслідування кримінальної справи за фактом здійснення злочину геноциду в роки Голодомору в Україні. Ця справа могла стати початком масштабнішого процесу засудження комуністичного тоталітарного режиму. Але вирішального кроку, а саме передачі архівів колишніх спецслужб до запроектованого архіву національної пам’яті не відбулося, сам архів так і не був створений. На заваді цьому в черговий раз стали політичні причини – неспроможність українського парламенту прийняти закон і регламентувати роботу з такими документами.

В системі освіти у 2009 році було змінено шкільну програму з історії, запровадження Зовнішнього незалежного оцінювання вступників до університетів передбачало обов'язковий іспит з української мови та літератури для всіх абітурієнтів, а з 2009 року – для всіх, хто вступав на гуманітарний напрям, обов'язковими стали тести також з історії України. Іспит з української мови став обов'язковим для вступу до аспірантури, здійснювався контроль за мовою викладання у середній та вищій школі.

Переосмислення тоталітарного минулого в Україні у 2005-2010 роках співпало з діаметрально протилежними тенденціями в Росії. Там навпаки закривали архіви, політики виступали із заявами про реабілітацію радянського минулого, в підручниках історії Сталіна почали описувати як ефективного державного керівника. Тому історія стала ареною протистояння між обома державами, не менш гострого, ніж енергетичні конфлікти. При цьому російське керівництво намагалось нав’язати Україні власні оцінки її минулого. Тиск на Україну здійснювався як через підконтрольні Росії засоби масової інформації в Україні та світі, так і безпосередньо за участі найвищих органів влади сусідньої держави. Із категоричними заявами про “неправильність” українських поглядів на своє минуле виступали президент та прем'єр-міністр Російської федерації, її міністерство закордонних справ та парламент. Крім того Кремль опирався в своїй кампанії тиску на підтримку проросійської опозиції в Україні, представленої Партією регіонів, тому зміна влади після президентських виборів у 2010 році, прихід на пост президента керівника цієї політичної сили Віктора Януковича, обернувся в радикальну зміну гуманітарної політики, зупинку процесів подолання тоталітарної спадщини, повернення до радянських моделей історичної пам'яті.

Сьогодні для того, аби не допустити засудження радянського минулого, в Україні вслід за Росією обмежують доступ до архівів радянських спецслужб. Навіть більше, намагаються залякати дослідників. Саме таку ціль переслідувало демонстративне затримання у вересні 2010 директора музею “Тюрма на Лонцького”, якого звинуватили у спробі розголошення державної таємниці, конфіскувавши у нього копії документів з архівів КГБ.

Ставленик комуністичної партії, який сьогодні очолює відомство, уповноважене до керівництва українськими архівами, неодноразово публічно заявляв: архіви не повинні бути повністю відкритими, а історикам краще менше уваги звертати на дослідження репресій, а більше зосереджуватися на радянських досягненнях.

В 2010 році указом нового президента фактично ліквідовано Український інститут національної пам’яті, який звели до рівня наукової установи при Уряді. Символічно, що новим керівником Інституту теж став член комуністичної партії.

Президент Янукович в одному з перших виступів на міжнародному рівні в Парламентській Асамблеї Ради Європи відмовився від визначення Голодомору як геноциду, назвавши його “спільною трагедією всіх народів Радянського Союзу”. За що заслужив схвальні аплодисменти російської делегації.

Міністр освіти Дмитро Табачник без жодних обговорень із науковцями та педагогами вилучив із підручників історії події та особистості, пов’язані з українським національним рухом у ХХ столітті, натомість повернув радянський пропагандистський термін “Велика вітчизняна війна” для означення Другої світової війни. На найвищому державному рівні у цілком радянському стилі відбувається вшанування перемоги у “Великій вітчизняній війні”.

Отже починаючи від 2010 року в Україні проводиться активна робота з ліквідації української національної пам’яті і всього, що може нагадати українцям про те, якою була доля їхніх предків в “обіймах старшого брата”. На початках в епіцентрі цих атак опинилися найяскравіші постаті та періоди нашої історії, ті, які уособлювали її боротьбу за незалежність і здатність протистояти росіянам. Тому для сучасної російської влади однаково болючими були і давній Іван Мазепа, і відносно близький хронологічно Степан Бандера. Тому швидко, після зміни влади в Україні на слухняну, у Києві змінено назву вулиці Мазепи, а Бандеру і Шухевича позбавлено звання Героя України.

Розуміння важливості національної пам’яті має бути притаманним не тільки тим, хто намагається ліквідувати Україну, але й тим, хто ставить собі за мету її розбудову. Адже національна пам’ять – надзвичайно цінний сукупний досвід поколінь. Пам’ять про спільне життя наших предків тримає в купі наші родини, вона ж об’єднує більші спільноти, такі як нації. Тому вона – один зі стовпів національної ідентичності, знищення якого означає переривання зв’язку поколінь і врешті може привести до зникнення нації як такої.

Відомий український історик та філософ В’ячеслав Липинський писав: «Без традиції нема культури, без культури нема нації». Можемо додати до його слів, що без пам’яті немає традиції, а отже культури, а отже й нації. Маємо трагічний приклад наших найближчих сусідів білорусів, де практично знищені історична пам’ять, національна культура та мова. У результаті сучасна Білорусь – недорозвинена авторитарна держава, своєрідний артефакт радянської доби. Історичні горизонти цієї держави обмежуються радянським часом. А найстрашнішим є те, що в результаті й сучасність схоже не скоро вийде поза радянські рамки.

Історична пам’ять важлива також у безпосередній практичній політиці. Адже історія народу чи не найкраще відображає його ментальність, пориви, бачення себе в навколишньому світі, без урахування чого неможливо планувати важливі кроки, які впливатимуть на його майбутнє. До прикладу, історія України практично не знає періодів авторитарного керівництва, у нас немає вождів, за винятком тих, які прийшли ззовні. Тому будь-які спроби встановити в сучасності якісь авторитарні моделі керівництва лише гальмуватимуть розвиток. Натомість маємо безліч прикладів виявів індивідуальної та колективної свободи українців (якої іноді бувало так багато, що вона перетворювалася на анархію). Тому, намагаючись мобілізувати українців на виконання важливих спільних завдань, слід опиратися передусім на потенціал свободи, закладений у них, аніж на слухняність та покірність владі.

Чому Україна повинна проводити активну політику формування власної національної пам’яті? Тому, що вона є основою формування національної ідентичності, тому, що це єдиний адекватний спосіб протистояння насаджуванню чужої пам’яті, яка руйнує нашу державу. На питання, як протистояти «Рускому міру», дуже гарно відповів патріарх УГКЦ Святослав: «Дуже просто – будувати український світ».

Тільки позбувшись решток тоталітарного минулого в суспільній свідомості, ми зможемо говорити про формування спільних національних цінностей, успішної державотворчої стратегії. Тільки тоді, коли різні регіони України матимуть спільних історичних героїв, однаково оцінюватимуть ті чи інші події нашого минулого, ми зможемо говорити про національну консолідацію, украй необхідну для розбудови держави. Лише тоді зникне будь-яка можливість використовувати історію в операціях із розколу нашої країни.

Політика національної пам’яті не лише відроджує пам’ять про минуле нації, але й закладає основи того, якою цій нації бути в майбутньому, тому що ця пам’ять основа національної ідентичності. Так як протягом більше як двадцяти років незалежності не проводилося послідовної політики у цій сфері то сьогодні можна говорити про існування в Україні трьох найбільших груп з різними ідентичностями, які претендують на те аби стати державною – українською, радянською та російською. Дві останні групи, попри певні моменти конкуренції між ними, здебільшого накладаються. Натомість із першою вони перебувають у стані жорсткого протистояння, окремі їх радикальні речники відмовляють їй навіть у праві на існування. Кожна з цих груп намагається проводити власну політику історичної пам’яті. А так як за кожною із них стоять певні політичні групи то змагання цих пам’ятей перетворюється в жорстке політичне протистояння. Найбільший парадокс сучасної української влади – вона спрямовує свої зусилля на підтримку саме радянсько-російської ідентичності, навіть ціною ущемлення української, попри те, що наявність останньої є основою легітимації існування української держави, а отже й легітимації цієї влади.

В такій політичній ситуації місія збереження української національної пам’яті знову покладається на окремих ентузіастів та громадські ініціативи. Очевидно, що без можливостей, які надає державний апарат говорити про реалізацію повноцінної і масштабної політики пам’яті, політики, яка охопила б усю країну не доводиться. Більш того, як показує досвід останніх трьох років такі зусилля з боку громадськості наражатимуться на спротив представників влади. Але українці вже мають чималий досвід збереження національної пам’яті навіть в умовах спроб її тотального знищення, то ж зуміють її зберегти і зараз.

Запорукою цього є дедалі більше зростання зацікавленості українців своєю історією. Кількість книг на історичну тематику (наукових, науково-популярних, художніх) постійно зростає. Паралельно з кількістю зростає і їх якість, а отже й попит на них. Серед книжкових бестселерів останніх років найбільше саме історичної літератури. Великою популярністю в Україні користуються спеціалізовані історичні інтернет-сайти, на телеканалах з'явилися історичні програми.

Задовольнити цей зростаючий попит на інформацію про українське минуле, продовжити вкрай важливу для формування української національної ідентичності політику національної пам'яті сьогодні намагаються різні громадські ініціативи.

Однією з найдавніших громадських організацій, яка почала свою діяльність ще в кінці 1980-тих є “Меморіал”. Важливим його проектом стала виставка фотографій та документів “Народна війна”, яка розповідає про численні антирадянські повстання в Україні протягом 1920-1930-тих років. Виставка проїхала багатьма місцевостями країни привертаючи значну увагу зацікавлених в історії.

Громадська ініціатива “Героїка” проводить важливу роботу із віднайдення могил борців за волю України, вояків армії УНР та УПА, встановлює на цих місцях пам'ятні знаки.

Традицію щорічної організації роковин пам'яті жертв Голодомору від державної влади, яка усунулася від такого роду заходів, перехопив Громадський комітет із вшанування пам’яті жертв Голодомору-геноциду 1932-1933 років, створений у 2010 році. До складу комітету увійшли знакові постаті в громадському, мистецькому та духовному житті, історики та представники академічних установ зібралися, щоб разом працювати над збереженням пам'яті про жертв Голодомору-геноциду, поширення інформації про цей найбільший злочин комуністичного режиму в Україні та світі.

Активну роботу в галузі відродження національної пам'яті продовжує Центр досліджень визвольного руху. Одним із найбільших здобутків роботи цієї організації за останні роки стало створення національного музею-меморіалу “Тюрма на Лонцького”. Від 2009 року цей музей працює як державна установа і не зважаючи на зміну політичної ситуації продовжує активну роботу спрямовану на донесення правди про злочини комуністичного тоталітарного режиму.

Іншим важливим напрямком роботи Центру стала діяльність, спрямована на відкриття документів про український визвольний рух та боротьбу із ним карально-репресивних органів СРСР. При цьому співробітники ЦДВР працюють у двох напрямках: з одного боку здійснюють контроль за роботою державних архівів, які містять таку інформацію, борються за доступ істориків та всіх бажаючих до них, з іншого роблять доступними документи з власних архівів, які збиралися протягом десяти років в Україні та місцях проживання української діаспори.

В 2013 Центр запустив унікальний проект – інтернет-сайт “Електронний архів українського визвольного руху”, який на сьогодні містить близько 11 тисяч документів різних структур визвольного руху ХХ століття (серед них найбільше матеріалів ОУН та УПА), а також радянських органів безпеки від ЧК до КГБ. Відтепер кожен може не лише знайти та переглянути потрібний йому матеріал в мережі Інтернет з будь-якої точки Землі, але й завантажити його на власний комп'ютер. Творці цього проекту переконані: саме легким доступом до первинних джерел історії, можна протистояти її перекрученням та спотворенням, які сьогодні набувають загрозливих масштабів.

ЦДВР веде активну видавничу діяльність – продовжує виходити спеціалізований наукових збірник “Український визвольний рух”. Поруч із науковими виданнями Центр видає серію науково-популярних книг “Наш формат історії”, яку дуже добре прийняли українські читачі. Зокрема, дві книги із останніх видань Центру увійшли в 10-тку тих, які розширюють національну свідомість за версією впливового тижневика “Коментарі”.

Важливим проектом, що лише започаткував свою діяльність, став створений спільно з Києво-Могилянською Академією “Центр історії державотворення України в ХХ столітті”. Продовження наукових досліджень етапів державотворення в рамках одного з провідних українських університетів, підготовка спеціалізованого навчального курсу для студентів стануть важливим кроком для відновлення історичної правди.

У 2013 році розпочав роботу Громадський комітет “Примирення між народами”, в якому очільники традиційних українських церков, Перший Президент України та відомі суспільні діячі взяли на себе місію шукати порозуміння щодо важких сторінок спільного з іншими народами минулого. Результатом зусиль комітету стало, зокрема, неприйняття парламентом Польщі кваліфікації “геноцид” щодо польсько-української війни 1940-х.

Отже сьогодні в ситуації коли державна влада не просто байдужа до питань відродження національної пам'яті, а її гуманітарна політика відверто антиукраїнська, спрямована на повернення до ганебних радянських зразків, єдиним чинником, здатним протистояти цим тенденціям є громадські організації. Співпраця та координація їхніх зусиль, поширення інформації про їхні заходи в Україні та світі дадуть змогу помножити їх ефективність. Очевидно, що протистояти державному апарату, який до того ж має серйозну ресурсну підтримку із Росії та опирається на рештки радянської свідомості у значної частини населення, дуже нелегко. Проте волонтерська робота громадських організацій та окремих активістів має значно більший заряд щирості, який краще впливає на інших людей ніж заходи розроблені та реалізовані бездушними та забюрократизованими державними органами. Крім того в перспективі досвід здобутий на громадський ниві при потребі може бути трансформований у продуману та системну гуманітарну політику держави у разі політичних змін.

Published on 10 September 2013