Сергій Багряний

Держава Росія – злочин перед власним народом

Тиранічне ставлення Росії до завойованих нею народів – тема не нова. Українці, прибалти, поляки, грузини, чеченці та інші народи добре відчули на собі «обійми» «російського ведмедя».

Тиранічне ставлення Росії до завойованих нею народів – тема не нова. Українці, прибалти, поляки, грузини, чеченці та інші народи добре відчули на собі «обійми» «російського ведмедя». Позатим, не менш цікавою, але куди менше обговорюваною є тема ставлення російської владної еліти до власного народу – до росіян.

Предки росіян в переважній більшості мешкали на теренах Центральної та Північно-Західної частини теперішньої Росії. Суворий клімат, зима по півроку, похмурі ліси, повні диких звірів, болота, дуже невеликі площі і так малородючої землі під посіви наклали свій відбиток на психологію населення цього краю, що передалося і їх нащадкам. Важкі умови, в яких жили тубільні племена Московщини, що потім стали основним «матеріалом» для етногенезу росіян, змушували їх діяти виключно колективно, але ті при цьому не відрізнялися особливою войовничістю, організованістю, сміливістю та підприємливістю. Про культурний розвиток і освіту вони також не особливо замислювалися – першочерговим завданням було вижити.

Московські князі та царі швидко зметикували, як можна використати цих, не надто придатних для активного господарського життя, людей. Будучи з горем навпіл похрещеними і «ослов’яненими», тубільні племена стали прекрасним матеріалом для втілення імперських амбіцій московськими тиранами.

В Москві зрозуміли, що з цих людей найкраще зробити слухняних рабів, яких можна за безцінь використовувати як робочу силу та гарматне м'ясо. Тому московських селян було покріпачено, вони практично задарма обробляли угіддя черговому вельможі (при чому неросійського походження – знать в Росії була переважно вихідцями з Європи, частково – з Кавказу і Сходу). Потім з’явилася практика рекрутувати московських селян у військо. А чому ні? Чудове гарматне м'ясо, утримання одного рекрута обходиться для державної казни копійки – він невибагливий, виживе і на хлібі і воді чи на каші (нагадаємо, нащадки московських селян жили у складних природних умовах і не були знайомі з їжею, більш розкішною за дичину чи коренеплоди). Виховувати рекрута теж особливо не треба – аби вмів марширувати та знав стройовий устав. В офіцери чи навіть в «унтера» (сержантський склад) шансів у такого рекрута потрапити все одно практично не було – в солдатах тоді служили по 25 років.

Що ж змушувало цю масу так слухняно підкорятися? Страх. Московська влада привносила «цивілізацію» силою – вогнем і мечем, але при цьому не ставила за мету реально цивілізувати цих селян. Оскільки до особливого опору ці люди були не здатні, то було достатньо і невеликої сили, щоб придушити невдоволення. В чому секрет «руcского бунта»? В тому, що його ініціатори дуже-дуже довго могли терпіти знущання своїх тиранів, але коли ті аж надто перегинали палицю, ставався вибух народного гніву, люд трощив все і вся, але конкретної мети і довготривалої стратегії він не мав – це був просто «бунт рабів», який нещадно придушувався царською армією.

Таким чином, населення Центральної Росії виховувалося в перманентному страху, що передавався наступним поколінням і сформував у більшості росіян рабську психологію.

Другий момент – це відсутність бажання з боку російських сатрапів давати своєму населенню реальну освіту. Цивілізувавши москвичів поверхнево, уряд не мав на меті цивілізувати їх глибинно, як то робилося в Європі. Дуже мало хто з російських селян вибився «в люди». Михайло Ломоносов – це виняток з правил, а не саме правило.

Російським царям не потрібні були освічені селяни. Бо селяни – це велика сила, їх була в країні абсолютна більшість. І якщо б вони отримали освіту, то революція б сталася набагато раніше 1917 року. Російські царі це розуміли. Козакам замість «палиці» дали масу привілеїв, бо їх, як військову формацію, боялися. Селянам ці привілеї – зась. Хай влітку ходять на «барщину» (бо хто ж як не вони були найкращою безкоштовною робочою силою?), а взимку ідуть в баню і п’ють там «оковиту». До речі, споювання російських селян – теж методика російської влади. Адже у людини, в якої постійно тяга до спиртного, з часом атрофується сила волі, а значить і здатність до сміливих вчинків, здатність до самовдосконалення, до вивчення чогось нового.

Але прогрес, який почався в Європі із зародженням капіталізму, зрештою мав би дістатися й Росії. Російська влада це чудово розуміла, адже її представники самі були вихідцями з європейських знатних аристократичних родин. І тому вона вигадала для росіян іншу «фішку» – вона як альтернативу освіті, шансу на самореалізацію та покращення побутових умов підсунула московським селянам ілюзію «причетності до великого народу великої держави, що колись захопить весь Світ». І от тоді все буде «зашибісь».

Таку ж ідеологічну уловку царський уряд, правда, дав і аристократам, але у тих були привілеї і їм було комфортно жити навіть в такій тиранічній і не надто багатій державі, як Росія. І байдуже, що половина населення жила напівголодним життя і то з «волі баріна». За балами, світськими раутами, полюваннями, поїздками за кордон та дуелями російський дворянин не мав часу подумати, що з ним буде, коли теж російському, але мужикові не стане що їсти. За винятком «русской ідеї», звичайно. Але на голодний шлунок і вона не так гріє душу.

Але чим то закінчилося – ми знаємо: Перша Світова війна породила черговий «безпощадний русскій бунт», під час якого нащадки кріпаків перебили своїх панів (дарма, що обоє були «русскімі»!). Але як завжди буває у випадку з таким бунтом, його пригнічення було вкрай жорстоким. Роки комуністичної диктатури лише підтвердили аксіому – найкращим способом замирення російських селян, а тепер вже й пролетаріату російського, став терор.

В теперішні часи так само нічого не змінилося. Замість того, щоб ділитися з росіянами надприбутками від продажу енергоносіїв, влада задурює їм голови «Вєлікай Пабєдай», обіцянками перемогти Америку, повернути Україну, вигнати «чурок» з російських міст та повернути міць СРСР. Все це підкріплюється дешевою горілкою і цілком доступним для будь якого росіянина пивом. У непомірних кількостях. А народ вірить. Бо його так остаточно і не цивілізували. А не зробили цього, бо дуже боялися, що в Росії з’явиться маса освічених, цивілізованих громадян, які знають, що таке Європа і США, розуміються на економіці і просто не будуть вірити черговим обіцянкам влади про «Москву-Третій Рим». Подивіться, де найменше голосують за «Єдину Росію» і Путіна як виразників неоімперської політики Москви? В тій же Москві і Петербурзі, у великих містах, де є можливість отримати освіту, стати на ноги, заробити гроші, поїхати за кордон. Таких росіян не цікавить «русскоє єдінство», загарбання США, відродження СРСР, їх верне від слів «Сталіна вернітє!» і «Бендеровци стрєлялі нам в спіну!». Бо їх інтерес – це сходити в гарний ресторан чи на концерт світових зірок, купити модний ґаджет чи іномарку (а не російську «Ладу-Каліну»!), відвідати курорти Хорватії чи Греції, а не смердючий клаптик Чорного моря десь на південь від Ростова, відправити дітей до нормальної, а не наркоманської школи, а в перспективі – на навчання в Лондон чи хоча б у Варшаву, а не в Челябінськ чи Нижній Тагіл.

Ті росіяни, які зіткнулися з європейським досвідом, не поведуться на сталінсько-путінську пропаганду. І це в Кремлі розуміють зараз так само, як розуміли це 300, 400, 500 років тому. Там бояться думаючих заможних росіян. Їм потрібне бидло, яке не здатне думати і аналізувати, а яке готове здохнути «за царя і отєчєство», хряпнувши перед цим півлітра «Путінки».

Тому, не даючи власному народу освіти, перспектив, не випускаючи його в цивілізований світ (як тут не пригадати «залізну завісу»!), російська влада чинить злочин проти власних громадян, як проти «нєрускіх», так і проти «русскіх».

І наостанок. Наразі і українців, і росіян Кремль годує ще однією облудою – міфом про спільну історію, єдине коріння, «русскій мір», братство слов’ян і т.д. Це теж все розраховано на тих, хто не навчився думати. Адже кожна адекватна людина, що виховувалася у повній родині, знає, що мир і дружба між братами можливі тільки тоді, коли вони живуть окремо і коли ніхто з них не втручається у справи іншого, «не лізе зі своїм уставом в чужий монастир».

Але коли вони живуть під одним дахом, як того хочуть в Кремлі, починається приблизно те ж саме, що Нечуй-Левицький описав у своїй «Кайдашевій сім’ї». Тільки в геополітичному аспекті наслідки можуть бути куди страшнішими і невідворотними.

 

Published on 20 August 2013