Олег РОМАНЧУК

«Фашизм нє прайдьот», або про політичні спекуляції українофобів

Незадовго до вибуху Другої світової війни президент США Франклін Делано Рузвельт у зверненні до Конгресу застеріг: «Перша істина в тому, що свобода демократії є в небезпеці, якщо люди толерують зростання особистої влади до межі, коли вона стає сильнішою,

Незадовго до вибуху Другої світової війни президент США Франклін Делано Рузвельт у зверненні до Конгресу застеріг: «Перша істина в тому, що свобода демократії є в небезпеці, якщо люди толерують зростання особистої влади до межі, коли вона стає сильнішою, ніж демократична держава. Це по суті, є фашизм – контроль уряду однією людиною, групою осіб». Узагальнення, зроблене знаменитим американським президентом 29 квітня 1938 року, ніхто з науковців та політиків досі не спростував. Хіба що Партія регіонів.

Через сімдесят п’ять років, 2 кві­т­ня 2013-го, прес-служба цієї партії нічтоже сумняшеся заявила, що «фа­шизм – на пороге украинского Дома», що «от фашиствующих лозунгов оппозиция перешла к зверству и террору».

Маємо класичну підміну понять, банальне політичне шулерство. Звинувачуючи політичних опонентів у тому, що вони сіють ворожненчу і ненависть серед українських громадян, Партія регіонів свідомо не бажає згадувати, що «фашизм – контроль уряду однією людиною, групою осіб».

І коли, приміром, Вадим Колесніченко, член Партії регіонів, на засіданні парламенту безапеляційно стверджує, що Верховна Рада стає коричневою, що «ці фашисти через деякий час будуть рахувати ваші паспорти та появляться шибениці», що «ці фашисти і неоліберали топчуть нас своїми чобітьми з фашистськими підковами», то йдеться не про політичну безвідповідальність, не про елементарне неуцтво, а про добре продуману провокацію. Бо що насправді є фашизм і нацизм можна довідатись навіть з електронної Вікіпедії. Це якщо ліньки вивчити історичну «матчасть» з першоджерел.

Але такого бажання у Вадима Колесніченка, вочевидь, бракує. Ще раніше, 24 травня 2012 року, на засіданні Верховної Ради України він уже страхав присутніх: «Вы слышите шабаш, который устраивают национал-фашисты, которые кроме своей точки зрения не признают другой точки зрения. Это национал-фашисты, которые могут расстрелять человека за то, что он говорит на другом языке, а не на том, который им хочется. Это национал-фашисты, которые готовы расстрелять человека за то, что у него другая национальность».

Це вже навить не діагноз. Спекуляції на тему «фашистів і фашизму» насправді є політичною грою, яку веде влада, аби відволікти увагу народу від проблем у державі.

Саме тому член такої собі «Російсько-української молодіжної палати» Володимир Рогов явно з провокаційною метою виголошує, що «марш вишиванок заключається в тому, що молодь одягає вишиванки, але насправді ми прекрасно знаємо, що вони йдуть зі свастикою, з портретами Бандери і Шухевича, прославляючи ідеї колабораціоністів, зрадників і тих людей, які намагались нав’язати тут націонал-соціалістичні порядки», а прес-служба Партії регіонів розпачливо волає, що «сегодня все громче раздаются нацистские призывы к физическому насилию и террору по отношению к инакомыслящим, людям другой веры, национальности, языковых традиций».

Насправді в Україні зашкалюють печерні українофобні настрої: «Убей в себе украинца», «Хватит мычать на мове»… Це лише окремі друковані приклади не просто «злоякісної реклами», на що звернула увагу газета «День», а розтиражований фрагмент антиукраїнської політики, яка не припиняється у формально Українськії державі всупереч існуванню ст. 161 ККУ («умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті…»), що карається позбавленням волі терміном до п’яти років.

Одкровення донеччанина Євгенія Чернишова, розмішені на сайті «Русские в Украине» 27 лютого 2013 року, також наштовхують на певні роздуми щодо незрозумілої бездіяльності українських правоохоронних органів: «… каким бы русским ни был кандидат в президенты Украины, он никогда не может стать русским президентом. <…> Сама логика существования государства Украина, отдельного от остальной России, диктует киевской власти русофобскую линию. <…> Мы же, патриоты нашего Единого Русского Отечества, не должны заблуждаться насчет патриотизма власти на Украине, который неизбежно будет носить русофобский неонацистский характер до тех пор, пока эта часть Руси мнит себя «незалежной». <…> Те же, кто любит Оте­чество, кто живет одною то­ль­ко мыслию о его воссоединении, никогда не примут раскольнической идеологии украинства, во грехе гордыни замышленного. Мы навсегда, что бы ни случилось, сохраним верность Русскому государству и Русской Православной Церкви! И обязательно воссоединим Святую Русь!»

«Сусід з каменем за пазухою» – під такою інтригуючою назвою (підзаголовок – «В яких випадках національна меншина стає п’ятою колоною?») у журналі «Дружба народов» 1995 року побачило світ розлоге аналітичне дослідження московського журналіста Володимира Коваленка.

Автор наводить численні аналогії, ділиться цікавими спостереженнями, зіставляє факти з далекого минулого і сучасності, прискіпливо аналізує поведінку нашого північно-східного сусіда. Підтверджень наведених аргументів і передбачень за час, що минув, – сила-силенна. Слід зазначити, що в своїй публікації Володимир Коваленко використав оригінальні висновки працівника (Louis de Jong) Амстердамського державного інституту військової документації, зроблені ним у книзі «The German fifth column in the Second world war» (Сhicago, 1956). Через два роки це дослідження було перекладено російською московським видавництвом іноземної літератури під назвою «Немецкая пятая колонна во второй мировой войне». Завважимо, що спостереження Луї де Йонга все ще актуальні. Зокрема для розуміння конфліктних ситуацій, пов’язаних з російськими меншинами на території колишнього СССР. При цьому, як слушно зазначає Володимир Коваленко, між воєнною і політичною п’ятими колонами, безумовно, існує чимало проміжних, перехідних варіантів. Їх українці відчувають сьогодні в системі освіти, в Законі про мову, в безпековій та військовій сфері, у міжконфесійних конфліктах…

Трагедія України в тому, що у Верховній Раді чимало парламентаріїв просувають та захищають інтереси іншої держави, всупереч національним інтересам. «Так ось як вони діють за кордоном… Спершу вони займають ключові позиції в урядовому апараті, затим ведуть в країні підривну роботу і нарешті викликають кризу, з тим щоби ввести… війська за телеграмою, текст якої складається зазделегідь» (Луї де Йонг). Ця цитата стосувалась дій німецької п’ятої колони в Австрії 1938 року. Але. Звернімо увагу бодай на «Заявление Всеукраинского Координационного Совета организаций российских соотечественников» від 2 грудня 2012 року, оприлюдненої на інформаційно-аналітичному порталі «Русский мир Запорожья». Ось лише кілька фрагментів: «Об угрозе политического реванша коалиции украинских националистов, противоправности и недопустимости планов, вынашиваемых украинскими националистами по запрету деятельности Коммунистической партии Украины, Партии «Русский блок», русских и пророссийских организаций Украины, о консолидации здоровых сил общества в борьбе за соблюдение гражданских и политических прав многонационального народа Украины <…>

Сегодня украинские националисты, значительная часть которых культивирует откровенно неонацистские взгляды, заявляют о своём намерении захватить власть на Украине, пытаясь таким образом взять реванш за поражение своих идейных предшественников во Второй Мировой воне на стороне гитлеровской Германии, за состоявшийся провал украинского националистического режима, окрашенного в «оранжевые» и «бело-сердечные» цвета. <…> На этом фоне уже прозвучали заявления наиболее оголтелых русофобов о запрете Коммунистической партии Украины и Партии «Русский блок», чья политическая деятельность не устраивает воинствующих украинских националистов. <…> Партия «Русский блок» зарекомендовала себя как молодая и энергичная политическая сила, твердо стоящая на позициях русско-украинского единства, представители которой активно выступают против политики принудительной украинизации. В этой связи, Всеукраинский Координационный Совет организаций российских соотечественников, заявляет о том, что расценивает заявления украинских националистов, требующих запретить деятельность Коммунистической партии Украины и Партии «Русский блок», как провокационные и противоправные действия, направленные против интересов русского и русскокультурного населения Украины. <…> Сегодня рвущиеся к власти украинские националисты предрекают запрет Коммунистической партии Украины и Партии «Русский блок», а завтра, захватив власть, они вознамерятся запретить деятельность на Украине всех организаций российских соотечественников.

Мы знаем о повадках украинских националистов, и не испытываем по этому поводу никаких иллюзий. Поэтому мы решительно выступаем против любых попыток украинских националистов, направленных на запрет Коммунистической партии Украины, Партии «Русский блок», русских и пророссийских организаций Украины, деятельность которых направлена на защиту прав и интересов русскокультурного населения Украины.

Мы обращаемся к руководству Российской Федерацией с призывом не допустить ситуации, когда представители левопатриотического движения, русских и пророссийских организаций Украины будет вынуждены в одиночестве противостоять узурпировавшему власть на Украине альянсу украинских националистов, подстрекаемых и поддерживаемых западными державами. (Це ж у який спосіб керівництво РФ «не допускатиме ситуації»…? – О.Р.)

Российское государство создавало на территории Украины индустриальные центры, заселяло юго-восточные регионы русским населением (Посилаючись на опубліковані в Україні документи з розсекречених архівів [ЦГАНХ СССР. Ф. 5675. On. I. Д. 33. Л. 56], Володимир Коваленко пише, що «переселення росіян аж ніяк не було спонтанним, а старанно планувалось Кремлем: кількість, строки, заходи матеріального заохочення, забезпечення транспортом, житлом тощо. Так, лише 1933 року, коли мільйони українських селян були виморені штучно викликаним голодом, з Горьковської області в Одеську було переселено 2120 селянських господарств, з Івановської в Донецьку – 3527, з Центрально-Чорноземної в Харківську – 3800, із Західної (тобто Смоленської) у Дніпропетровську – 6679 господарств. (Переселення, як бачимо, йде не на Київщину, чи Полтавщину, а саме в ті області, де й без того процент російського населення найбільш високий). Усього ж в Україну тільки за цей 1933 рік 329 ешелонами було перевезено 21 856 господарств колгоспників з усім майном (117 149 чоловік)»), формировало здесь русскокультурную среду. Поэтому, мы твердо считаем, что руководство Российской Федерации имеет полное моральное право оказывать действенную поддержку всем пророссийским, антинационалистическим силам Украины, быть вместе с русским и русскокультурным населением Украины в борьбе против политических притязаний и посягательств украинских националистов и неонацистов.

Перед лицом угрозы националистического реванша на Украине, мы, члены Всеукраинского Координационного Совета организаций российских соотечественников, призываем крепить единство представителей русских и пророссийских организаций, левопатриотических и народно-патриотических сил, всех здоровых сил общества в борьбе за неотъемлемое право многонационального народа Украины жить в союзе с Российской Федерацией, свободно развивать русскую культуру и использовать русский язык на территории государства Украина как государственный наравне с украинским языком. Вместе – мы сила! Национализм не пройдет! Будущее Украины – в Союзе с Российской Федерацией!»

Чи мав рацію Володимир Коваленко, написавши статтю «Сусід з каменем за пазухою»? Питання навіть не риторичне.

До речі, про націоналізм. Видатний англійський політик, прем’єр-міністр Великобританії Бенджамін Дізраелі, єврей на національністю, постійно наголошував, що національне питання – ключ до всіх загадок світової історії. Він категорично стверджував: «Національна приналежність – єдина істина».

Давід Мільман, помічник головного рабина України під час ток-шоу після прем’єри документального фільму «ДНК-портрет нації» (листопад 2012 року) також акцентував, що «є націоналістом, а націоналізм – це основа національної ідеї. Без поваги до себе жодна країна не може існувати. <…> Бо тільки поважаючи себе, можна поважати інші народи. <...> І коли люди України перестануть вважати себе малоросами і почнуть себе поважати – хай вони називають себе арійцями, хай вони називають себе націоналістами».

Є питання?

Published on 8 August 2013