Стамбол Ігор, аспірант кафедри історії України ОНУ ім. І.І.Мечникова

Націєтворець з Одеси

Українська історія має чимало імен, що відомі лише окремим науковцям. Так вже сталося, що понад піввікове стирання історичної пам`яті народу не минуло безслідно.

Вінцковський Т., Музичко О. Іван Митрофанович Луценко (1863-1919): український націєтворець / Тарас Вінцковський, Олександр Музичко. – К.:Гамазин, 2013. – 352 с.: іл.

Українська історія має чимало імен, що відомі лише окремим науковцям. Так вже сталося, що понад піввікове стирання історичної пам`яті народу не минуло безслідно. Південна Україна і Одеса зокрема, можуть «похизуватися» першими місцями в такому забутті власних героїв та дуже поважних, колись, членів власної громади. Багато з цих напівзабутих діячів мали безпосередній вплив на українське національне відродження та державотворчі процеси під час української революції. Їх біографії відомі, насамперед, краєзнавцям і з часом «обросли» всілякими міфами і втратили значну частину здобутків в очах громадськості.

Цього року одеськими істориками повернуто в науковий обіг ім`я, без перебільшення, однієї з найвизначніших постатей українського національного руху – Івана Митрофановича Луценка. Колективну монографію Т.С.Вінцковського та О.Є.Музичка випущено до 150-літнього ювілею цього діяча. Книга стала справжнім громадським згуртовуючим проектом, адже кошти на видання однієї тисячі екземплярів отримано від майже 40 осіб та організацій. Цьому посприяла заздалегідь проведена згаданими істориками прес-конференція, на якій було закликано свідомих громадян долучитися матеріально до вже написаної, але ще не виданої книги. Це, безперечно, безпрецедентна подія в сучасній Одесі.

То хто ж такий І.М.Луценко? Чому задля повернення його імені в пам`ять нащадків пророблено стільки дослідницької роботи і навіть закликано громадськість не бути байдужою, на що, здається, вже всі давно перестали сподіватися.

І.М.Луценко – доктор медичних наук, лідер одеського гомеопатичного товариства, провідний учасник одеської «Просвіти» та інших товариств, публіцист, учасник визвольних змагань – член Української Центральної Ради, розбудовник українського війська. За характером – багатогранний інтелектуал, самостійник, ідеаліст, громадський діяч. Жив боровся і героїчно загинув в бою за Україну.

Хто хоч раз гортав одеські газети початку ХХ ст. не міг би не помітити наскільки часто І.М.Луценко зустрічається в цьому масовому джерелі. Причому, його особа користувалася повагою як серед української громади, так і серед налаштованої проімперсько публіки. І заслужив він цей авторитет не завдяки «двоєдушності» чи властивості підлаштовуватись під когось, що є невід`ємною ознакою характеру сьогоднішнього політикуму, а саме завдяки чіткій політичній і громадянській позиції. Недарма, його постать часто сучасники, а нерідко й політичні опоненти, визнавали очільником українського руху в Південній або й загалом підросійській Україні.

Оздоблено монографію не двозначно: славнозвісні Рішельєвські (Потьомкінські) сходи, що ведуть до жовто-блакитного обрію. І як вершина цього символічного шляху в гору – герб Української Народної Республіки. Така символіка чітко передає життєвий шлях І.М.Луценка, адже його шлях «націєтворця», як його назвали автори, пролягав через Одесу і привів до спроби побудувати державу, за яку і загинув цей діяч. Та й саме в цьому південному місті склалися порівняно сприятливі умови для просвітницької та державотворчої праці у вирі якої зростав авторитет самостійника, який зробив його кандидатом у диктатори України, тобто можливим очільником у найскладніший період державотворення.

В книзі вміщено вже другу, більш докладну і структуровану розвідку після дещо меншої, присвяченої життю і діяльності І.М.Луценка в ще одній перлині серед досліджень українського національного руху – «Чорноморській хвилі української революції».

Вступне слово, подане С.М.Квітом, звертає увагу читача на взаємозв`язки дослідження особи І.Луценка та доби державного будівництва часів УНР. Поряд з цим, президент НУ «Києво-Могилянська Академія» (відомої своєю орієнтацією на виховання нової української політичної еліти) визначає І.Луценка як одного з перших діячів, який поєднав кілька націєтворчих складових у своїй діяльності і безкомпромісно втілював їх в життя.

Передмова, крім двох епіграфів, що звеличують І.М.Луценка, від імені двох видатних діячів: А.Стрижевського та Є.Маланюка, містить докладний опис історіографії, присвяченої «українському націєтворцю». Тут чітко відображено ґенезу знань про І.Луценка: від спогадів сучасників, поступового забуття і далі до «обережного ставлення» урядових кіл та, нарешті, визнання і вшанування його пам`яті.

Перший розділ присвячено періоду його життя в дореволюційний період – від початку діяльності до 1917 року. Він знайомить читача із чинниками, що формували світогляд І.М.Луценка: батьківське обійстя на Полтавщині, козацький колорит рідного села, викладачі Лубенської чоловічої гімназії та університету в СПб. Перші його кроки в Одесі показані крізь призму двох найважливіших справ його життя: медицини і громадсько-політичної роботи. Обидва аспекти містять багато складових, що підкреслює надзвичайну працелюбність та ідейну завзятість  досліджуваної постаті. Особливу увагу присвячено його партійній діяльності та участі у виборах до місцевого та загальноімперського парламентів. Певним рубіконом в житті одеського самостійника дослідники визначають початок Першої світової війни. Ця подія сприяла завершенню його ідейної еволюції і призвела до тієї символічної «вершини на Рішельєвських сходах».

В другому розділі вже в самій назві підкреслено драматизм подій та місце серед них І.М.Луценка: «У буревії української революції: «гетьман одеських українців». В цьому «буревії» він без зволікань взявся до чи не найнеобхіднішої справи того часу – розбудови української армії. «Одеська Січ», Одеська українська військова Рада, українізація Чорноморського флоту, Вільне козацтво – все це, переважно, дітища (і далеко не всі) І.М.Луценка, «альфою і омегою» яких, за висловом сучасника, він був.

Попри таке завантаження, він не цурався партійної роботи та засідань УЦР. Та основним для нього було військо. Активна розбудова української армії і рішучість у боротьбі з більшовизмом звернули увагу на одеського самостійника німецької розвідки та української промислової еліти під час вибору можливого очільника України на противагу «кабінетним вождям» УЦР. На цьому факті неодноразово наголошують автори дослідження , визнаючи цим фактом апогей авторитету І.М.Луценка в революційній Україні. Ну й фінальний акорд його життя, автори влучно назвали «кроком у безсмертя», адже, героїчно загинувши зі зброєю в руках в бою з більшовиками, він, безперечно, заслужив право не бути забутим нащадками.

В додатки до книги вміщено найповніший на сьогодні перелік праць І.М.Луценка як наукових-медичних, так і публіцистичних. А також важливий скарб для сьогодення – кілька десятків його публіцистичних статей. Публікація праць «українського націєтворця» з Одеси робить можливими десятки нових досліджень, що можуть торкатися його творчості, стилістики, ідей тощо. Тому можна стверджувати, що наступні покоління студентів, викладачів і загалом свідомих громадян отримали можливість осмислювати бурхливе море української революції крізь призму праць І.М.Луценка.

Таким чином, рецензоване видання є однією із важливих частин українського історичного пазлу, що подрібнювався і заплутувався на протязі багатьох десятиліть. Історики кафедри історії України ОНУ зробили все можливе для того аби повернути в науковий обіг ще одне ім`я справжнього патріота та відданого своїй землі і народу борця. І цим засвідчили ще раз все більш очевиднішу істину – Південь України, завдяки таким діячам як Іван Луценко, посідає одне з перших місць в українському національному відродженні.

Published on 2 August 2013