Ігор Лосев

Нацизм і націоналізм

У російських ЗМІ впродовж останнього десятиліття вистачає тверджень про небезпеку російського нацизму.

У російських ЗМІ впродовж останнього десятиліття вистачає тверджень про небезпеку російського нацизму. Для цього існує дуже багато підстав. Адже вбивства російськими нацистами іноземців та «інородців» уже стали в цій країні звичайною і звичною практикою.

Ці люди з нацистськими переконаннями не гребують насильством стосовно своїх ідейних опонентів. Значного громадського резонансу набуло свого часу вбивство в Москві адвоката Станіслава Маркелова та журналістки, громадянки України Анастасії Бабурової, а потім – молодіжного активіста Івана Хуторського, відомого антифашистською діяльністю. Але в оцінках і повідомленнях російських ЗМІ привертає увагу одна дуже характерна особливість. Розповідаючи про акції справжнісіньких нацистів, що сповідують культ Адольфа Гітлера і використовують нацистську символіку, російські ЗМІ уникають називати їх нацистами чи фашистами, вважаючи за краще вживати поняття «націоналісти».

Така короткозорість у політичних визначеннях виникає в російській пресі лише в даному випадку, адже в усіх інших випадках журналісти Російської Федерації чітко відрізняють соціал-демократів від соціалістів, а соціалістів від комуністів. А у випадку з націоналізмом — таке настирне, послідовне і безпідставне ототожнення. Хоча тут російські журналісти самі женуть себе до ідеологічної пастки, адже свого часу Володимир Путін, пропонуючи на президентську посаду Дмитра Медведєва, сказав публічно: «Дмитро Анатолійович Медведєв, як і я — російський націоналіст у позитивному сенсі цього слова» (хоча тут радше йдеться про той хворобливий, патологічний варіант націоналізму, що зветься шовінізмом). Але, керуючись власною логікою, російські діячі преси, радіо і телебачення мають називати лідерів їх держави відповідним чином, якщо для них націоналізм = нацизм…

Не буде секретом навіть для російських журналістів, якщо вони замисляться, що для багатьох народів світу, насамперед колоніальних і пригноблених, націоналізм був ідеологією національного визволення, ідеологією руйнації колоніальної системи, ідеологією відновлення національної гідності. Саме націоналізм для багатьох народів Африки, Азії, Латинської Америки став запорукою збереження національної ідентичності, мови, культури і традицій. Це стосується і деяких народів Європи. Фактично, якщо охарактеризувати політичні партії, що сповідували ідеологію націоналізму, з огляду на сучасні політологічні класифікації, то їх можна визнати консервативними. Але специфіка визвольного націоналізму полягає у своєрідному поєднанні консерватизму з революційністю.

Навіть Володимир Ленін розрізняв націоналізм пригнобленої нації і націоналізм нації-гнобительки. Треба зазначити, що, приміром, націоналізм багатьох народів Центрально-Східної Європи під владою Германської, Австро-Угорської, Російської і Османської імперій був класичним націоналізмом пригноблених націй. Він залишився таким під владою Радянського Союзу та його місцевих маріонеткових адміністрацій.

Чи були, чи є нині в Росії підстави для формування російського визвольного націоналізму? Останні 500 років російської історії етнічні росіяни не зазнавали національного гноблення з боку держави, не були скільки-небудь тривалий час окуповані іноземцями, не відчували потреб боротися за національне самозбереження.

Як писав російський дослідник Олексій Міллер (не плутати з шефом "Газпрому” Олексієм Міллером!): «Росіяни, на відміну від решти народів Східної і Центральної Європи, ніколи не почувалися жертвами етнічного гноблення. Державного — безумовно, але ту державу не сприймали як етнічно чужу. Психології тих, для кого досвід етнічного гноблення став однією з основ національної ментальності, а ця риса притаманна всім без винятку народам Східної і Центральної Європи, росіяни в переважній більшості зрозуміти не вміли й досі не навчилися розуміти». Отже, якихось підстав для виникнення визвольного націоналізму в нинішній Російській Федерації немає.

Зате є безліч підстав «веймарського» штибу (за аналогією з «веймарською» Німеччиною) для формування ідеології нацизму, расизму, ксенофобії, нетерпимості, імперського реваншизму тощо. В основі цього — неподолані імперські комплекси й тоталітарно-комуністичні традиції. Адже мільйони росіян нині з жалем сприймають крах тоталітарної комуно-шовіністичної імперії, загибель якої такий відомий речник ностальгічних настроїв, як Володимир Путін, назвав «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття». Великодержавний шовінізм й дотепер залишається найпоширенішою національною емоцією в Росії, тим більше, що держава і влада де-факто підтримують настрій на користь відновлення імперської наддержави в тій чи іншій формі. Такі «веймарські» психологеми реваншу є найсприятливішим ґрунтом для нацизму в його російському прояві.

Проте цікаво подивитися на тих, хто нібито бореться з нацизмом у Росії, намагаючись власною активністю компенсувати пасивність державних структур. Ці люди називають себе «Антифа» — себто, антифашистами. Проте, як і фашисти, вони сповідують насильство і силове нав’язування своїх поглядів, не гребують нападами і кривавими бійками з опонентами. «Антифа» внаслідок їхньої теоретичної слабкості намагаються ухилятися від дискусій щодо їхньої власної ідеології, хоча тим чи іншим шляхом можна з’ясувати, що «Антифа» є носіями лівих, а часто навіть ультралівих поглядів, вельми далеких від демократії, верховенства закону та прав людини. І ще одне: не доводилося чути про їхні акції, спрямовані проти сталінізму та культу Сталіна. Воно, мабуть, і не дивно, адже товариш Сталін досі в очах багатьох росіян, у тому числі й молодих, є головним антифашистом Землі…

Отже, зіткнення в російській столиці між нацистами й «Антифа» дещо нагадують зіткнення в німецькій столиці 20 — початку 30-х років минулого століття між комуністичними бойовиками Ернста Тельмана та нацистськими штурмовиками Адольфа Гітлера. Чи мала демократія в Німеччині бодай найменший шанс виграти від їхніх бійок? І чи спрацювала б на перспективи правової держави в Німеччині перемога однієї (все одно якої саме) зі сторін конфлікту?

В контексті відомих ухвал ОБСЄ та Європарламенту щодо тотожності фашизму і комунізму діяльність ліваків із «Антифа» набуває цілком однозначного характеру. Російські нацисти й російські «Антифа» — дуже подібні за ментальністю, за ставленням до основних прав і свобод людини. Власне, уявлення про ідеологічну та політичну близькість фашизму і комунізму вже давно стали загальником.

Ще на початку 80-х років минулого століття болгарський філософ і майбутній перший президент посткомуністичної Болгарії Желю Желєв видав фундаментальне дослідження «Фашизм», що одразу ж викликало скандал і репресії проти автора і читачів, хоча в книзі не було жодної згадки про комуністів. У пізніше написаній передмові до вже посткомуністичного видання Желєв зазначив: «... Між нацистською і комуністичною політичними системами не тільки немає суттєвої різниці, але якщо якась різниця є, то вона не на користь комунізму». Тож, із погляду демократії боротьба проти фашизму з позицій комунізму є глухим кутом, коли перемога будь-якої зі сторін стане трагедією для демократичного устрою суспільства.

Цікаво зважити на те, що в Україні нацистські угруповання є в переважній більшості випадків імпортованими з Росії та навіть часто визнають себе філіями відповідних російських структур, зокрема «Руского національного єдінства», «Двіженія протів нєзаконной іміграції», «Руского порядку» і т. ін. Ті ж новітні нацисти, хто волає про свій український патріотизм, на практиці і в теорії копіюють найгірші російські зразки. Але рух «Антифа» у всіх свох різновидах в Україні також є імпортованим із Росії. На українських теренах «Антифа» відрізняється чіткими антиукраїнськими настановами і схильністю все національно-українське оголошувати «нацистським».

Поставимо запитання: навіщо їм це треба? Чому раптом майже всі російські журналісти «захворіли» на політичний дальтонізм, що змушує їх ототожнювати такі різні речі, як нацизм і націоналізм?

Між іншим, між нацизмом і комунізмом, комунізмом і фашизмом спільного набагато більше, ніж між нацизмом і націоналізмом. Італійський професор Луїджі Стурце ще в 1927 році написав: «По суті між Росією та Італією є лише одна справжня відмінність — а саме: те, що більшовизм (або комуністична диктатура) є лівим фашизмом, тоді як фашизм (або консервативна диктатура) є правим більшовизмом». Історія підтвердила його правоту.

Річ у тім, що в російському суспільстві не схильні власний імперський шовінізм розглядати як гріх. Починаючи з 30-х років ХХ століття націоналізм у негативній конотації сприймався в СРСР як «гріх» винятково неросійських народів тоталітарної імперії: існувало поняття «український буржуазний націоналізм», «естонський, грузинський...», але про «російський буржуазний націоналізм» ніхто з 30-х ніколи не чув. Через те і саме тому в Росії культивувалося і нині культивується однозначно негативне ставлення до націоналізму, як явища чужого росіянам (крім імперського російського шовінізму, що владою заохочується). Ще в ХІХ ст. чеський слов’янофіл Гавлічек влучно сказав: «Росіяни все російське називають слов’янським, щоб потім усе слов’янське назвати російським».

Сьогодні в Росії власних нацистів називають націоналістами, щоб потім чужих націоналістів оголосити нацистами. Хоча, чому потім? Уже оголосили і продовжують оголошувати, тавруючи, приміром в Україні, всі спроби національно-культурного відродження українського народу як «нацизм», називаючи «фашизмом» всі намагання українців об’єктивно розібратися у власній історії і вибудувати дієздатну Українську державу…

Published on 30 July 2013