Олег Вітвіцький

Провідник Іван Гавдида

Історія сучасної України знає не багато імен, які достойно і глибоко виписані на її скрижалях.

Історія сучасної України знає не багато імен, які достойно і глибоко виписані на її скрижалях. Ще менше постатей у новітній українській добі претендують на місце національних лідерів і провідників.

Молода українська держава, не сформувавши потужної інтелектуальної, моральної і патріотичної еліти, з року в рік борсається у проблемах і дилемах державотворення, суспільних реформ, зовнішньополітичній багатовекторності. Більше того, в останнє десятиліття на перші ролі в державі вийшли політичні пройдисвіти з явною або прихованою хворобою українофобії, пристосуванці і кон’юнктурники, не кажучи вже про випадкових водіїв, секретарок, спортсменів або колишніх кримінальних авторитетів. Більшість із них – ставленики і вихованці ворожого до українського народу північного сусіда і його новітніх імператорів. Вони закріпили за собою владу, сформувавши потужні клани-касти, які контролюють політичне, економічне і духовне життя в Україні. Причому їхній вплив настільки тотальний, що він стосується як влади у державі, так і, скажімо, влади у політичній опозиції.

Створено СИСТЕМУ, яка майже не має вразливих місць. Вона стійка і міцна, вона не боїться стихійних бунтів, голослівних мітингів, вона заснована на страху, корупції, на рафінованому цинізмі та лицемірстві. Ще однією із показових особливостей цієї СИСТЕМИ є патологічна ненависть її адептів до своїх ворогів, з боку яких вони відчувають реальну небезпеку, яких не можуть перекупити чи зламати. Зі своїми ворогами СИСТЕМА чинить так, як по її «понятіях» прийнято – вона їх ВБИВАЄ. Так-так, саме – ВБИВАЄ, не заводить кримінальні справи, не відбирає бізнес, не садить до в’язниці. СИСТЕМА фізично знищує тих, хто несе загрозу її існуванню, хто здатний не просто боротись за ПРАВДУ і СПРАВЕДЛИВІСТЬ, а повести за собою на цю святу боротьбу мільйони.

Десять років тому у Києві було вбито Івана Гавдиду. Ті, хто планував і замовляв вбивство виявився значно більшими професіоналами від головорізів генерала Кравченка, адже не лише не залишили за собою слідів, але й вміло заблокували, хай і не чисельні спроби, провести слідство, знайти хоч якісь зачіпки до розгадки таємниці загибелі Гавдиди.

Чим же ж був небезпечним для своїх ворогів Іван Гавдида?

Станом на 30 серпня 2003 року прямих і видимих підстав для «ліквідації» Гавдиди назвати було важко. Він лише розпочинав своє сходження на політичну вершину, обійнявши посаду директора Центру національного відродження ім. Степана Бандери та, одночасно, ставши заступником голови Організації Українських Націоналістів-бандерівців. На рівні рідної Тернопільщини, він керував опозиційною на той час фракцією «Наша Україна» у місцевій обласній раді. Формально, інших важелів впливу на суспільно-політичне життя у Гавдиди не було.

Не було у Івана Гавдиди і якихось міфічних високих покровителів, бо звідки їм взятись… Народився він 20 вересня 1966 року у простій селянській родині у селі Саранчуки Бережанського району Тернопільщини. А дальше все, як у сотень тисяч ровесників – школа, інститут, служба у війську. Отримавши фах вчителя, Іван Гавдида повернувся до рідного села і мав шанс повторити долю однокурсників та колег по вчительському цеху, адже, між іншим, був доволі успішним і непересічним педагогом. Але він обрав інший шлях, співзвучний з його професійним фахом, він став УЧИТЕЛЕМ. УЧИТЕЛЕМ для сотень послідовників, які відчули його харизму, побачили в ньому особливість, відмінність від інших, які йому повірили.

А він умів ділитись набутими знаннями і досвідом, умів запалювати спраглі ПРАВДИ серця, особливо в середовищі своїх молодих друзів. Безперечно, цьому сприяла його активна громадська позиція, праця у молодіжному товаристві «Вертеп», участь у процесах відродження Пласту, системна практична робота у створенні концепції національно-патріотичного виховання.

Можливо, він і не був автором фрази: «Якщо ти зумієш повести за собою сотню, то за тобою піде мільйон», але вона червоною ниткою проходила крізь всю його вишкільну роботу. Причому, не лише на польових навчаннях, у таборах чи мандрівках, а й у повсякденному житті.

Потенціал Івана Гавдиди був неспівмірним із можливостями випадкових і дріб’язкових людей, які ухитрялись більш успішно реалізовувати свої хворобливі політичні амбіції. У Гавдиди теж були власні амбіції, мрії і сподівання, але він, і це не голослівне твердження, завжди вибудовував їх у правильній ієрархії, де суспільні і національні інтереси переважали особисті чи вузькопартійні. І якби не злочинна рука вбивці, ми б усі переконались, що такий підхід був, даруйте за категоричність, єдино правильним.

Іван Гавдида повинен був стати ПРОВІДНИКОМ нації. Він відчував своє призначення і був готовим, вишколивши нове елітарне покоління, взяти на себе відповідальність за ситуацію в державі, запропонувати суспільству програму реального державотворення, у якій нерозривно пов’язаними стояли б питання національного та соціального розвою всього народу, а не окремої його групи чи касти.

Єдиним вразливим місцем Івана Гавдиди було те, що він, зважаючи на достатньо молодий вік, не готував собі наступника. Сотні, а то й тисячі його соратників були готові в одну мить стати з ним в одну лаву задля боротьби, але ніхто не міг, і, зрештою, не зміг замінити його як лідера, як ПРОВІДНИКА. І це чітко знали і усвідомлювали вороги, і тому вбивство Гавдиди убезпечувало їх від реального противника на багато літ…

Минає десять років, як перестало битись серце Івана Гавдиди. Жорстке і черстве десятиліття змілілих політиків і змарнілих надій. Нація втратила ПРОВІДНИКА і знову чекає на пророка…

Але не мають спокою і ті, чий зловіщий план було реалізовано у темну київську ніч 30 серпня 2003 року. Їхній розрахунок на те, що, вбивши Гавдиду, вони знищать усі його задуми, сплюндрують пам’ять, не спрацював. Зрештою, так було і з Петлюрою, і з Коновальцем, і з Бандерою…

Вже до сьогодні зроблено чимало, щоб світла пам’ять про Івана Гавдиду не лише не згасла, але й освячувала дорогу новим поколінням борців. У рідній Саранчуківській школі відкрито кімнату-музей, видано книгу публіцистичних праць Гавдиди та спогадів про його життя, незабаром у Тернополі буде встановлено меморіальну дошку. Все це, і багато іншого – маленькі меморіальні сходинки до пошанування життєдайного шляху ПРОВІДНИКА, до відродження тої місії українського націоналіста, яку готові прийняти сотні і тисячі молодих хлопців і дівчат. В цьому році вони поновлюють вишкіл і гарт на рідній для Гавдиди Бережанській землі, незважаючи на усі перепони і панічну протидію тимчасової влади. І саме там, у вирі вишколу, народиться новий ПРОВІДНИК, який довершить і обов’язково реалізує українську справу Івана Гавдиди!

Published on 22 July 2013