Юлій Хвещук

Російська корупція та столичні вибори

Царю Петрові І в своєму житті довелося капітулювати двічі: перед турецькою армією під час Прутського походу в 1711 році, і перед всемогутньою московською корупцією.

Царю Петрові І в своєму житті довелося капітулювати двічі: перед турецькою армією під час Прутського походу в 1711 році, і перед всемогутньою московською корупцією. Так, розлючений безуспішною боротьбою з цим явищем, одного разу в безсилій люті він наказав страчувати кожного, хто вкраде більше, ніж коштує мотузка, на якій його можна повісити. Тоді генерал-прокурор Павло Ягужинський наважився заперечити: «Всемилостивий Государю, невже ти хочеш залишитися імператором один, без служителів і підданих? Всі ми крадемо, з тією лише відмінністю, що один більше і помітніше, ніж інший». «Мотузковий» указ підписаний так і не був, а корупція в Росії процвітає як при Петрі І, так і при Путіні. Щоправда, той, на відміну від свого попередника, вирішив: якщо певний процес неможливо припинити, його потрібно очолити. Принаймні у тих сферах, де обертаються енергомільярди.

Коли, здавалося б, всі повинні змиритися з таким невід’ємним елементом російської дійсності, як корупція, знайшовся ентузіаст (сміливець, романтик, божевільний – кожен може назвати його як завгодно), котрий наважився боротися там, де програв навіть Петро І. Це – Олексій Навальний, громадський, а тепер вже й політичний діяч. Використовуючи Інтернет, власний «живий журнал» та інші сайти, він розгорнув масштабну інформаційну війну, викриваючи махінації в провідних (і одночасно близьких до Кремля) компаніях, корупцію у владі, нецільове використання бюджетних коштів, правопорушення та злочини у правоохоронній системі тощо. Мало того, що йому вдалося добре попсувати нерви Кремлю – Навальний ще й здобув популярність серед громадян своєю впертістю та наполегливістю у, здавалось, безнадійній боротьбі. У жовтні 2010 року він переконливо переміг на віртуальних виборах мера Москви (близько 30 000 голосів або 45%), перемігши умовного кандидата «Проти всіх» (14%), і навіть відомого опозиціонера Бориса Нємцова (12%). А 17 липня 2013 року його офіційно зареєстрували кандидатом на виборах мера Москви (вже справжніх, а не віртуальних). Заговорили, що він єдиний, хто може скласти гідну конкуренцію і скинути з трону Путіна на президентських виборах у 2018 році. Звісно, Кремль такого стерпіти не міг. І не придумав нічого іншого, як звинуватити людину, котра публічно довела казнокрадство влади, у … розкраданні (стаття 160 КК РФ (привласнення або розтрата), до 10 років позбавлення волі). Забракло фантазії інкримінувати яке-небудь сексуальне домагання (як от звинуватили персонального ворога США, засновника WikiLeaks Джуліана Ассанжа). Кремль обмежився примітивним цькуванням у стилі «я злодій?! – сам ти злодій!»

18 липня Ленінський суд міста Кірова слухняно визнав Навального винним у розкраданні майна в особливо великих розмірах та засудив до п'яти років колонії загального режиму. Опозиціонера звинуватили у тому, що в 2009 році, перебуваючи на посаді радника губернатора Кіровської області, він вступив у змову з директором «В’ятської лісової компанії» Петром Офіцеровим та організував розкрадання лісу на суму понад 16 мільйонів рублів (понад 3,8 мільйонів гривень). Офіцерова засудили, відповідно, до чотирьох років позбавлення волі. Обом призначили штрафи по 500 тисяч рублів (125 тисяч гривень). Обох взяли під варту в залі суду. Щоправда, тут заворушилася прокуратура (мовляв, перестаралися судді) і оскаржила арешт. Апеляцію задовільнили, мовляв, суд першої інстанції не врахував реєстрацію Навального кандидатом у мери, а утримання під вартою ставить його у нерівне становище стосовно інших кандидатів. Отож, і його, і, принагідно, Офіцерова випустили з-за ґрат. Поки що.

Таким чином, Навальний поки що залишається кандидатом у мери, вирок райсуду можна оскаржити протягом десяти днів, а потім Кіровський обласний суд матиме 30 днів на ухвалення рішення. Та малоймовірно, що, перетворивши борця з державною корупцією на провідного політичного в’язня, Кремль змилосердиться (здуріє) і дозволить йому спробувати відбити в «єдиноросів» Москву. Адже лише в столиці вирішується доля кожного режиму. Засудження Навального до п'ятирічного ув'язнення захистить Путіна і від його зазіхання на посаду мера, і від конкуренції в 2018 році.

Негативна реакція на вирок зі сторони європейських та американських політиків та установ зрозуміла. Як відомо, останній генеральний секретар КПРС, останній лідер СРСР Михайло Горбачов у часи свого правління лібералізмом не страждав (варто згадати криваві події в Баку, Тбілісі, Вільнюсі, Ризі), і з політичними опонентами не церемонився (Василь Стус був убитий при його «генсекуванні»). Але навіть він на офіційній веб-сторінці свого благодійного фонду заявив, що використовувати суди для покарання політичних опонентів є «неприпустимим», додавши: «Все, що мені відомо про цю справу, ... на жаль, підтверджує, що в нас немає незалежних судів». Зрештою, в часи Горбачова їх теж не було. Як і при Сталіні, і при Путіні.

Вирок Навального, схоже, дещо нашкодив Путіну і його команді не лише в іміджевому плані, але й у фінансовому.

Як тільки стало відомо про вирок, російський фондовий ринок обвалився за годину на 2% і втратив близько 0,5 трлн рублів (схожі «політичні» обвали ринку вже траплялися раніше – після арешту Михайла Ходорковського, перших мітингів за чесні вибори в грудні 2011 року, засудження дівчат з гурту Pussy Riot). Процес над Навальним вважається знаковим: якщо б він отримав умовне покарання та зміг брати участь у виборах мера Москви, це могло стати для інвесторів сигналом можливої лібералізації в політичному та економічному житті Росії. Натомість теперішні побоювання з приводу нової хвилі протестів та репресій, ймовірної політичної нестабільності можуть призвести до відтоку іноземних інвестицій з Росії.

Втім, московські експерти заспокоюють публіку: у фондових гравців коротка пам’ять, через якийсь час вони знову можуть зацікавитися Росією. Адже реальних політичних ризиків для ведення бізнесу в Росії не існує: опозиційна активність зійшла нанівець, навіть під час її піку в кінці 2011 року Путін залишався найпопулярнішим політиком. І далі переконують, що теза «демократія є неодмінним атрибутом ефективної і зростаючої економіки» – помилкова. Навпаки, зайва громадсько-політична активність часто шкодить економіці. І приклад Китаю наводять: придушивши заворушення на площі Тяньаньмень у 1989 році, Пекін забезпечив собі політичну стабільність та зробив економічний ривок. Маячня? Ні, бачення московських експертів.

Можливо, і Путіну потрібно наступного разу вивести на Болотну площу танки, щоб примножити статки (приватні), а як вже добре піде – то й трохи держбюджет. Головне, щоб такий метод боротьби з дефолтом не прийшов до голови Януковичу чи його фінансовому «генію» Арбузову. Все ж таки Україна – не Росія, і тим більше – не Китай. Танки не пройдуть – дороги у нас зусиллями «Автодору» лише на картах існують…

Чим цікава історія російського опозиціонера Навального для українців? Перш за все, мабуть, не кожен знає, що батько персонального ворога Путіна, Анатолій – родом із села Залісся на Київщині. А сам Олексій свого часу говорив про себе: «Я наполовину українець, наполовину росіянин. У мене більша частина родичів живе в Україні… Мабуть, я більше українець за своїм якимось корінням і генетикою». Хоча особливо радіти з приводу того, що українець має теоретичний шанс стати президентом РФ, не варто. За політичними переконаннями Навальний – російський націоналіст, і виступає за геополітичний союз Росії, України та Білорусії, в якому Росія має грати провідну роль. Як бачимо, як тільки постає «українське питання», думки диктаторів штибу Сталіна чи Путіна та «опозиціонерів» Жириновського, Зюганова і навіть Навального пливуть одним і тим ж самим імперським руслом. Про це слід ніколи не забувати.

Також треба пам’ятати, що регіонали полюбляють мавпувати кремлівські технології. Вони теж знають, що режими падають у столицях, лише там відбуваються революції (як от в 2004 році на Майдані), а в провінціях – хіба що бунти та заколоти (як тоді ж у Сєвєродонецьку). Ув’язнення реального претендента на мера російської столиці – чим не приклад для наслідування? Якщо, звичайно, претендентом на Київ виявиться якийсь менш «солодкий опозиціонер», ніж Петро Порошенко… Тому до київських виборів потрібно ставитися значно серйозніше, ніж це дозволяє собі теперішня гламурна опозиція.

Published on 22 July 2013