Наталія Осьмак

УГВР як державно-політичне утворення та її роль у визнанні УПА юридично легітимною військовою формацією

В жовтні минулого 2012 року ми урочисто відзначили 70-річчя створення Української повстанської армії.

В жовтні минулого 2012 року ми урочисто відзначили 70-річчя створення Української повстанської армії. В Європі є небагато націй, які насмілилися в часи Другої світової війни кинути виклик і німецько- гітлерівській і російсько-сталінській імперіям, вести з ними тривалу виснажливу війну. Українська Повстанська Армія, армія Українського народу, серед цих небагатьох.

УПА – явище феноменальне в історії національно-визвольних війн усіх народів. Ні французький Резистанс, ні групи грецької ЕЛАС, ні навіть регулярна армія Тіто не до порівняння з тією жертовністю та високою організованістю, що проявили вояки УПА, не маючи за собою жодних державних структур, ніякої зовнішньої підтримки.

Українські повстанці боролися проти сталінської імперії і в концтаборах ГУЛАГу. 1953 року вони організували грандіозні повстання у Воркуті в Норильську, на Колимі, 1954 року в Кінгірі. Вони повстали проти номерів на грудях, спинах, руках і ногах, проти цензури, каторжних умов життя і праці і перемогли. Вони захитали цю людиноненависницьку систему і змусили Кремлівське керівництво послабити тиск, а невдовзі і почати масове звільнення в’язнів з російських концтаборів.

Коли Червона Армія, поборюючи німецьких окупантів, відходила  на Захід, на українські землі негайно приходило НКВД для війни з українським народом. Нищення українського життя: церкви, мови, культури, звичаїв, спалювання сіл, вивезення на Сибір цілими селами, катування людей, незалежно від статі і віку, облави — «чекистско-войсковые операции», колгоспи, ось обличчя цієї війни. Ще йшла німецько-радянська війна з гаслом «Все для фронту, все для перемоги», але для війни з українцями не бракувало ні війська, ні зброї, ні залізничних ешелонів.

Боронила український народ від жорстокого поневолення і вела боротьбу за власну державу Українська Повстанська Армія, створена наприкінці 1942 року на Волині, під час німецької окупації України.

Щоб керувати  боротьбою і репрезентувати перед зовнішнім світом волю українського народу до державності, з ініціативи керівництва УПА 15 липня 1944 р. була створена Українська Головна Визвольна Рада (УГВР) – підпільний парламент та підпільний уряд воюючої України. 14 липня цього року у Сприні на Самбірщині, де була створена УГВР, ми будемо відзначати 69-у річницю її постання.

УГВР була створена на демократичних засадах і принципах розподілу влади на законодавчу (Великий Збір), виконавчу (Президент і Президія та Генеральний Секретаріат) і судову (Генеральний Суд). Перший Великий Збір УГВР прийняв Тимчасовий Устрій, Платформу, і Універсал УГВР.

Як державно-політичне утворення на даній території, УГВР мала всі три головні елементи, які визначають державну легітимність з погляду міжнародного права – населення, територію (під юрисдикцією підпілля в 1943 р. була третина Західної України) і діючу владу.

Маючи міжнародну і державну легітимність, УГВР була суб’єктом міжнародних стосунків і міжнародного права. Ця легітимність була визнана офіційними інституціями інших держав у переговорах і договорах з керівництвом визвольного руху.

Як суб’єкт у збройних конфліктах УГВР ставала воюючою стороною, на яку поширювалися чинна Женевська конвенція

УГВР стала всеукраїнським провідним центром українського народу на час революційної боротьби. До неї увійшли представники діючих тоді організованих революційно-визвольних сил (ОУН, УПА) та окремі політичні діячі, представники різних самостійницьких течій з різних територій України.

Головою парламенту УГВР – Президентом був обраний  Кирило Осьмак, киянин, член Центральної ради, діяч Генерального секретаріату, редактор термінологічних словників в Інституті Української Наукової Мови, кількаразовий в’язень російських тюрем, Головою уряду – Роман Шухевич, Головний командир УПА.

Президент від імені УГВР склав присягу, поклавши руку на український державний герб: Ми, Українська Головна Визвольна Рада присягаємо тобі, Український народе! Наша мета – Українська Самостійна Соборна Держава на українських етнографічних землях. Наш шлях – революційно-визвольна боротьба проти всіх найманців і гнобителів українського народу. Будемо боротися за те, щоб Ти, Український Народе, був володарем на своїй землі. На вівтар цієї боротьби кладемо свою працю і своє життя..

УГВР стала легітимною владою для УПА. Її міжнародна легітимність базувалася на організований боротьбі українського народу на своїй території за самовизначення, самоуправління і державну незалежність.

УПА, як військове формування воюючої сторони (УГВР), своїми політичними, міліарними і правовими атрибутами цілком відповідала критеріям ІV Гаазької конвенції 1907 року, яка має назву “Конвенция о законах и обычаях сухопутной войны”, нормам і вимогам сучасного міжнародного права, зокрема  «Женевскій конвенції от 12 августа 1949 года об обращении с военнопленными» та Додатковим протоколом до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 року, та додатковим протоколом до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру (Протокол II), від 8 червня 1977 року.

Женевські конвенції, вироблені на Дипломатичній конференції, яка проходила в квітні – серпні 1949 року за участю 74 країн, в тому числі і УРСР, поширили визначення збройної сили воюючої сторони, якою, згідно з Гаазькою конвенцією 1907 р., могла бути лише держава, і  на учасників війни за національне визволення.

У 1974 – 1977 рр. в Женеві відбулися 4 сесії Дипломатичної конференції, в яких активну участь брала й делегація Української РСР. Конференція виробила Додаткові протоколи І і ІІ від 8 червня 1977 року, які містять нові норми міжнародного права, зумовлені появою раніше невідомих видів зброї, досвідом національно-визвольної боротьби та іншими факторами післявоєнного часу.

Протокол І визначив війну за національне визволення як збройну боротьбу проти колоніального панування, іноземної окупації і расистських режимів для здійснення свого права на самовизначення, закріпленого в Статуті Організації Об’єднаних Націй та в Декларації про принципи Міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН

У п.1 статті 43 «Збройні сили», розділі ІІ. «Статус комбатантів і військовополонених» сказано: Збройні сили сторони, що перебуває в конфлікті, складаються з усіх організованих Збройних сил, груп і підрозділів, що перебувають під командуванням особи, відповідальної перед цією стороною за поведінку своїх підлеглих, навіть якщо ця сторона представлена урядом чи  властями, не визнаними супротивною стороною. Такі Збройні сили підпорядковані внутрішній дисциплінарній системі, яка, поряд з іншим, забезпечує додержання норм Міжнародного права, застосовуваних у  період збройних конфліктів.

У п. 2: “Особи, які входять до складу Збройних сил сторони, що перебуває в конфлікті, є комбатантами, тобто вони мають право брати безпосередню участь у воєнних діях”.

Протокол ІІ стосується таких же збройних конфліктів не міжнародного, а внутрішнього характеру, які включають організовані збройні групи, що перебувають під відповідальним командуванням, мають контроль на певній території і мають змогу здійснювати воєнні дії.

В частині ІІ «Гуманне поводження» у статті 4 «Основні гарантії» сказано: “... заборонено і будуть залишатися забороненими в будь-який час і в будь-якому місці такі дії...:

а) посягання на життя... зокрема вбивство, а також таке жорстоке поводження, як катування...;

b) колективні покарання;

е) знущання над людською гідністю, зокрема образливе поводження, зґвалтування, примус до проституції або непристойне посягання у будь-якій формі,

d) грабіж.

Женевська конвенція узаконює народну війну, допускає підпорядкування Збройних сил уряду (або владі), які не визнані державою, що воює з повстанцями. Таким невизнаним СРСР та його союзниками українським підпільним урядом була Українська Головна Визвольна Рада, на Їй підпорядковувалася УПА.

Гаазька і Женевська конвенції, унормовують закони і звичаї війни. IV Гаазька конвенція 1907 року є чинною для України з 24 серпня 1991 року – з дня проголошення Акту про незалежність України, відповідно до ст. 34 Віденської конвенції 1978 року, Женевська конвенція 1949 року набрала чинності 5 липня 1950 року. На 1 серпня 1958 року Конвенцію підписали й ратифікували 84 країни, в тому числі Союз РСР, Українська РСР, Білоруська РСР.

Протокол І і Протокол ІІ  Українська РСР підписала 12 грудня 1977 року і вони були ратифіковані Указом Президії Верховної Ради УРСР 18 серпня 1989 року.

Оскільки вищеназвані та інші нормативно-правові акти стали частиною національного законодавства України, то тим самим наша держава взяла на себе зобов’язання по дотриманню положень, що випливають із міжнародного гуманітарного права.

Указом Президента України №75/2010 від 28 січня 2010 року «Про вшанування учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті» Україна визнала учасниками боротьби за незалежність України у XX столітті осіб, які брали участь у політичній, партизанській, підпільній, збройній боротьбі за незалежність України. Серед формувань, що ставили за мету здобуття Україною державної незалежності в Указі названі: Організація Українських Націоналістів (ОУН), Українська Повстанська Армія (УПА), Українська Головна Визвольна Рада (УГВР).

Наступним кроком мало б бути прийняті правові акти, які виходять з того, що учасники національно-визвольної боротьби є комбатантами, мають право брати безпосередню участь у воєнних діях, отже, мають право носити зброю. А це значить, що мають бути реабілітованими ті учасники збройної боротьби, як сотенний УПА Мирослав Симчич, учасник збройного підпілля тернополянин Теодор Дячун, які досі не реабілітовані, бо були схоплені із зброєю.

Ще одним правовим актом мають бути визнанні незаконними і навіть злочинними вироки, що їх виносили позасудові органи: трійки, ОСО (Особое совещание при Министре государственной безопасности Союза ССР), неправові вироки, яких навіть не було у Карному кодексі УРСР 1927 року такі як 25 років тюрми, який дали моєму Батькові Кирилові Осьмакові, або «Двадцять лет каторжных работ». І ще. Треба ставити вимоги до Російської федерації, як правонаступниці СРСР, виплатити українцям компенсацію за нищення українців в російських концтаборах, за «которжные работи». Але цього логічного кроку досі не зроблено. В чому ж причина?

Герой України Юрій Шухевич і правозахисник Олекса Чорнота у 2008 – 2009 рр. зробили невелику розвідку.

За дозволом авторів зроблю деякі витяги з неї.

Юрій Шухевич ознайомився з Гаазькою 1907, і Женевською конвенціями ще під час перебування у совєтських концтаборах (оскільки в місцях позбавлення волі політв’язням дозволяли читати юридичну літературу), і ще тоді він разом з своїми побратимами, багато з яких були відомими правозахисниками, дійшли висновку, що УПА відповідає усім критеріям Гаазької конвенції 1907 року та Женевської Конвенції 1949 року.

Текст IV Гаазької конвенції 1907 р. (підписантами цієї конвенції були Франція та царська Росія). складається з кількох статей та Додатка, який має назву “Положение о законах и обычаях сухопутной войны” (далі за текстом – Положення). Ось як звучить російською мовою (українського перекладу немає в інтернеті) стаття 1 Положення:

“Военные законы, права и обязанности применяются не только к армии, но также к ополчению и добровольческим отрядам, если они удовлетворяют всем нижеследующим условиям:

1 ) имеют во главе лицо, ответственное за своих подчиненных;

2) имеют определенный и явственно видимый издали отличительный знак;

3) открыто носят оружие и

4) соблюдают в своих действиях законы и обычаи войны.

Ополчение или добровольческие отряды в тех странах, где они составляют армию или входят в ее состав, понимаются под наименованием армии”.

Військові формування УПА відповідають усім чотирьом критеріям, зазначеним у статті 1 Положення.

Проте у висновку до президентського законопроекту № 1319 від 10 січня 2008 року “Про правовий статус учасників боротьби за незалежність України 20 – 90-х років XX століття” ГНЕУ ВРУ (Головного науково-експертного управління Верховної Ради України), його працівники стверджують, «що формування ОУН-УПА досі офіційно не визнані воюючою стороною у відповідності з критеріями, встановленими Гаазькою конференцією від 18 жовтня 1907 р. щодо ополчень та добровільних формувань. Ці формування не визнані на міжнародному рівні ветеранами руху Опору».

До речі. Абревіатура ОУН – УПА ніколи не вживалася в документах підпілля, а після згортання повстанського руху йшлося лише про збройне підпілля. Ця абревіатура є продуктом московських органів держбезпеки і в контексті критеріїв IV Гаазької конвенції є помилковою, оскільки ОУН була підпільною військово-політичною організацією і не може бути як “воююча” або як збройна сила воюючої сторони у Другій світовій війні.

Хто ж тоді мав би офіційно визнати УПА воюючою або збройною силою воюючої сторони, якщо УПА відповідає усім критеріям IV Гаазької конвенції 1907 року? Чи встановлений у IV Гаазькій конвенції 1907 року правовий механізм офіційного визнання військових формувань воюючими або збройними силами воюючої сторони?

Олекса Чорнота разом з Юрієм Шухевичем оформили відповідні запити до різних державних та наукових установ. Ці запити були написані 9 травня 2008 року – у день, коли радянські ветерани “засвистали” Президента України Віктора Ющенка за те, що він у своєму виступі лише згадав, що проти гітлерівської Німеччини воювали також вояки УПА.

У відповідях МЗС, Мін’юсту, ГНЕУ ВРУ, вчених-міжнародників не було названо жодного спеціального правового акту, відповідно до якого Червона Армія, Військово-морський флот Радянського Союзу, партизанські загони Ковпака, Мєдвєдєва були визнані воюючими або збройними силами воюючої сторони у Другій світовій війні відповідно до критеріїв IV Гаазької Конвенції 1907 року. Не було названо жодного правового акту, відповідно до якого були офіційно визнані на міжнародному рівні воюючими або збройними силами воюючої сторони у Другій світовій війні інші ветерани руху Опору, зокрема, ветерани Армій Крайової та Людової у Польщі, руху Опору (“Резістанс”) у Франції тощо.

Чому тоді Україна повинна визнати окремим правовим актом військові формування УПА воюючими або збройними силами воюючої сторони у Другій світовій війні відповідно до критеріїв IV Гаазької Конвенції 1907 року, якщо інші держави цього не робили?

У висновку Українського інституту національної пам’яті від 30.12.2008 р., зазначено, зокрема, таке:

УПА в роки Другої світової війни проводила боротьбу проти німецьких військ, радянських каральних підрозділів і польських загонів. На наш погляд, зважаючи на те, що УПА брала участь у військових операціях, захищала інтереси окупованого українського населення, яке де-факто було у стані війни ще з осені 1939 р., можемо вважати її збройною силою воюючої сторони”.

На запитання про те, яким є правовий механізм визнання УПА воюючою або збройною силою воюючої сторони у Другій світовій війні відповідно до положень IV Гаазької конвенції 1907 року, вчені-міжнародники Львівського національного університету ім. Франка зазначили:

“По перше, Гаазька конвенція про закони та звичаї суходільної війни від 18.10.1907 року жодним чином не регулює процедуру визнання тої чи іншої сторони воюючою…

По-друге, визнання є політичним актом і тому міжнародне право не встановило перелік чітких критеріїв за яких та чи інша держава, уряд чи воююча сторона повинні бути визнані. Що ж стосується того який може бути механізм визнання, то якогось чіткого передбаченого нормами міжнародного права механізму не існує”.

Отже. Якщо послуговуватися міжнародними нормативно-правовими актами, які стосуються визнання військових формувань воюючими або збройними силами воюючої сторони та надання статусу комбатанта особам, які входили до складу цих збройних сил, тоді військові формування УПА відповідають усім критеріям щодо визнання їх воюючими або збройними силами воюючої сторони у Другій світовій війні, а вояки УПА відповідають усім вимогам статусу комбатанта.

І нема жодної потреби Верховній Раді України ухвалювати спеціальний нормативно-правовий акт, згідно з яким військові формування УПА будуть визнані воюючими або збройними силами воюючої сторони у Другій світовій війні, а вояки УПА – комбатантами.

“Герої, які боролися за незалежність України, помирали з надією, що колись, у вибореній ними незалежній Україні, про них згадають, відправлять молебні і зроблять все для вшанування пам’яті про їхню святу боротьбу за свободу рідного краю”.

Указ Президента України Віктора Ющенка №75/2010 від 28 січня 2010 року «Про вшанування учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті» не має такої правової сили, як закон України, і в цьому указі не можна було записати деяких правових норм, які має право ухвалювати тільки Верховна Рада України. Але цей президентський указ став першим кроком на шляху офіційного визнання та вшанування борців за волю України.

Published on 1 July 2013