Невтомний борець

Петро Кізко — поет, письменник, редактор, журналіст.

До сторічного ювілею

«В/ш Ст. Вол. Ленкавському на знак моєї глибокої пошани», — такі слова дедикації написав 16 липня 1956 Петро Кізко на тільки-но випущеній з друку книжечці «Устим Безрідний» — одному зі своїх небагатьох окремих видань. Ці слова не просто данина люб'язного тону. Степана Ленкавського та Петра Кізка пов'язувала тісна співпраця у таких виданнях Закордонних Частин ОУН, як «Українська трибуна», «Український самостійник», «Сурма» і особливо в газеті «Шлях Перемоги» та й загалом на ділянці пропагандивної роботи.

28 лютого 1976 року Петро Кізко помер. Стаття Степана Ленкавського «Невтомний борець», надрукована в газеті «Шлях Перемоги», якій Петро Кізко віддав понад двадцять років свого життя — це вдячний посмертний спогад соратника по боротьбі.

Передрук здійснюється за виданням «Шлях Перемоги» (14.03.1976 р.).

Олександр СИЧ

Петро Кізко — поет, письменник, редактор, журналіст. Автор поезій, оповідань, байок, фейлетонів і безліч статей на актуальні теми дня, які здебільшого не були підписані прізвищем, або сиґновані криптонімом чи різними псевдонімами, вигаданими для одноразового вжитку. Грізні роки, в яких він висловлював свої незалежні погляди, часто примушували його писати анонімно, щоб не підпасти під підозру окупантських цензорів. У цьому трудність зібрати приблизну характеристику його багатої творчої літературної і журналістичної праці.

Свої перші літературні і журналістичні праці Петро Васильович почав друкувати перед Другою світовою війною в комсомольській газеті на Харківщині «На зміну». І дописався до того, що НКВД ув'язнило його як «ворога народу» і заслало до Безим'янського концтабору, 12 км під Куйбишевом (Самарою), у листопаді 1940 р. працювати вантажником у будівельній бригаді в морозних вітрах, голоді й під терором кримінальних бригадирів. Нелюдські умовини побуту підірвали його здоров'я і внаслідок тих пошкоджень його організм не переборов пізніших тяжких захворінь, які по довгому безуспішному лікуванні закінчилися його смертю 28 лютого 1976 р. в німецькій лікарні.

Петро Васильович Кізко народився 29.6.1913 р. в селі Стара Водолага, Нововодолазького району Харківської області (40 км на південний захід від Харкова), яке було наприкінці XVII ст. військовим поселенням козаків і кріпаків на лінії оборони перед нападами кримських татар. Змалку зазнав твердого життя і праці юнака з працьовитої української колгоспної родини. Найтвердіші удари почалися з роком його ув'язнення 1940, про що докладніше він описав у книжечці «Безимлаґ» під псевдонімом Василь Савченко, виданій в Авгсбурзі 1948 року «Лігою Українських політв'язнів» (58 сторінок). «Який з мене вантажник, можна уявити з того, що вага мого тіла тоді становила щось із 48 кілограмів, а зріст не сягав більше 150 сантиметрів», — пише він у цьому спогаді. «Працювали ми 12 годин денно, без вихідних днів. Вагони з вантажем приходили й у неділю й не могли чекати. Мусіли працювати день-крізь-день».

При кінці 1941 р., коли большевицькі фронти валилися, приїхала до Безимлаґу комісія набирати в'язнів до Червоної Армії. Петра Кізка призначили до 41-ї Дивізії Червоної Армії, т. зв. Дивізії в'язнів, яка в травні 1942 р. загинула в боях під Харковом. П.Кізко попався в німецький полон і знову став в'язнем нового окупанта. Заходами українських установ вдалося наприкінці війни витягнути невелику групу українських інтелігентів і письменників з полону до видавничої праці, між ними й Петра Васильовича, де він попався знову під уважний нагляд німецьких цензорів.

Але незабаром Німеччина війну програла, і Кізко опинився серед заливу тисяч утікачів у таборі «бездержавних чужинців» під довгомісячною загрозою, що бувши колишнім совєтським громадянином, може бути насилу виданий у руки большевикам. Коли ловля за людьми закінчилася, Кізко вертається з запалом і завзяттям до письменницької і журналістичної праці, живучи далі злиденним життям серед безнастанного гамору табору для втікачів.

Коли почали в Західній Німеччині появлятися українські видавництва, П.Кізко співпрацює як редактор, співробітник, письменник чи журналіст головно у таких газетах: «Час» (1945-49) у Фюрті, «Українська Трибуна» (1946-49) і «Український Самостійник» (1950-52) у Мюнхені, «Авангард» — виховний журнал сумівської молоді з 1947 р. як його головний редактор (Авсгбург —Мюнхен), «Сурма» 1952 (Регенсбург), «Шлях Перемоги» з 1954 [р.] двадцять років (спершу як головний редактор) у Мюнхені. Висилає також і до деяких заокеанських газет свої оповідання, фейлетони, також і байки для дітей і старших (під псевдонімом Аркан Пчхи).

Окремими книжками появилися лише: «Безимлаґ» [в] 1948 р.; «На скривавленій землі» — новели, Мюнхен, 1952; «Устим Безрідний» — повість, том І, Мюнхен, 1956 р. Решта слідів його працьовитого, невтомного таланту розсипана по багатьох українських періодичних виданнях, через які він діяв на формування незламних переконань молодих поколінь.

Published on 26 June 2013