Ярослав Сватко

Роздуми з приводу презентації книги Ґжеґожа Мотики у Львові

29 травня у львівській книгарні “Є” відбулася презентація книги польського історика професора Гжегожа Мотики "Від Волинської різанини до операції "Вісла". Їй передували дві презентації у Києві 27 травня, в Києво-Могилянській Академії та в київській книгар

29 травня у львівській книгарні “Є” відбулася презентація книги польського історика професора Гжегожа Мотики "Від Волинської різанини до операції "Вісла". Їй передували дві презентації у Києві 27 травня, в Києво-Могилянській Академії та в київській книгарні “Є”. Львівська презентація зібрала чималу авдиторію, чого давно не бувало на таких зустрічах, люди стояли в проходах, і затягнулася вона далеко за визначений організаторами час. Зацікавлення подією показує факт, що на презентацію приїхали українці з Волині та Перемишля, був присутній єпископ-помічник Львівської Архиєпархії владика Венедикт Алексійчук. Це свідчить, що історія, про яку пише Ґжеґож Мотика, не відійшла в минуле, вона є ось тут, біля нас, і її по-своєму переживають сьогодні й українці, і поляки.

Модератором презентації був редактор журналу “Ї” Тарас Возняк, представляли книгу з українського боку заступник директора з наукової роботи в Інституті українознавства ім. Крип'якевича НАНУ професор Леонід Зашкільняк та перекладач Андрій Павлишин. Професор Зашкільняк, незважаючи на дипломатичність свого виступу, відразу ж відзначив певні неприйнятні для українських істориків тези автора видання: ставлення до волинських подій, як до геноциду (людобуйства в польській термінології), хоча існуюче юридичне трактування геноциду виводить національно-визвольні рухи з-під такого звинувачення, певну публіцистичність книжки, від назви до останнього розділу, хоча автор претендує бути науковцем, а не публіцистом. Пізніше львівські історики у своїх виступах зауважували науково некоректне ставлення автора до використаних документів, відсутність верифікації протоколів КГБ на фальшування (це зокрема стосується витягу з нібито протоколу допиту Юрія Стельмащука. В журналі допитів ув’язнених на день, вказаний у виписці, допиту Стельмащука не вказано, це наводить на висновок, що виписка спрепарована слідчим з метою “взяття на понти” іншого допитуваного. Однак на цій виписці побудована значна частина звинувачень автора проти УПА).

Книжки в українському перекладі ще ніхто не читав, отож автор представив присутнім основні тези свого твору. На його думку вбивство поляків — це людобуйство (геноцид), таке ж вбивство українців підрозділами АК — воєнний злочин, операція “Вісла” та взаємне переселення українців з території ПНР в УРСР та поляків з УРСР в ПНР — це злочин комуністичного режиму. Ґжеґож Мотика вважає, що визначальним фактором класифікації злочину є наміри тих, хто його вчиняє. Отож, УПА, на підставі згаданої виписки з протоколу, є винне в геноциді, а от АК, в аналогічних випадках, діяло “з почуття помсти”, а тому це воєнний злочин. Хоч тут у професора та його польських колег немає цільності логіки: коли підрозділ АК знищував село та його українське населення, вони приходили з мотивом вбивати українців за етнічною ознакою. Більше того, АК підпорядковувалося лондонському еміграційному урядові, визнаному альянтами і навіть СРСР, офіцери отримали свої звання від цього уряду. Якщо знищення українців підрозділами АК це воєнний злочин, то де, в яких документах є негативне ставлення цього уряду до фактів злочинів? Когось із командирів поставили під трибунал? Хоч би провели слідство? Ні про що таке Ґжеґож Мотика не говорить. Тоді, ідучи за логікою професора, можна припускати, що ці акції схвалювалися, або, не дай Боже, спрямовувалися урядом (адже він допускає припущення без вірогідних документів щодо українців, чому не можна припускати щодо поляків?), а тоді це безумовний геноцид. На жаль, про цю юридичну сторону справи не говорять українські історики. Врешті, їх не бажають бачити на наукових презентаціях, як от не бажали бачити на презентації у Києво-Могилянці Володимира В’ятровича. Однак тоді це не наука, а розмова поляків самих із собою, і трансляція їх думки на українське середовище. І це дорога в нікуди, якщо йдеться про українсько-польське примирення в контексті волинських подій.

Та все ж, не нарікаймо на поляків. Вони, як зауважив у заключному слові на львівській презентації голова товариства виселених українців “Надсяння” Володимир Середа, мають власну “рацію стану” (інтерес держави і нації у приблизному перекладі). Ґжеґож Мотика дотримується цієї “рації стану”, безглуздо звинувачувати його в тому, що він поляк і таким себе відчуває. Змінити стан українсько-польських “історичних” стосунків ми можемо, лише змінивши своє ставлення до проблеми. Патріотизм визначається не вигукуванням “Ганьба!” на презентаціях, а в напрацюванні документальної української аргументації з приводу подій. У поляків два десятиліття працює наукова установа Інституту Національної Пам’яті, вони збирають свідчення, шукають документи, видають монографії. У нас немає нічого подібного, і сподіватися, що проросійськодумаючий уряд фінансуватиме щось подібне, є марною надією. Але це не підстава полегшено зітхнути, і нічого не робити. На презентації був присутній краєзнавець з Волині Іван Кузько, який задокументував спогади ще живих мешканців українських сіл про кілька тисяч вбитих українців. А що ж місцеві органи влади, які розпоряджаються, хоч і невеликим, але реальним бюджетом? Не можуть організувати польову експедицію студентів-істориків з Луцька чи Львова, чекають, що її організує Табачник? Мотика видав свою книжку і польською, і українською, а професор Богдан Гудь з університету Франка досі не може видати свого дослідження на ту ж тематику хоч би українською мовою. Зрозуміло, в бюджет університету на це Табачник коштів не передбачив, але чи в бюджетах обласних рад не можна було передбачити цього мізерного фінансування?

За час, що пройшов від першого сигналу поляків, що вони використають зібрану документацію про волинські події з метою пропаганди та інформаційної війни, можна було охопити дослідженнями всю Західну Україну. Не зробили. Зараз гарячково проводять наради, як вийти як вийти з ситуації, коли українці виглядають в контексті документальної аргументації блідо. Та пройде апогей волинських подій 2013, і забудуть. Але за 70-ю річницею подій іде 75-та. Щоб не вийшло так, що за президентськими перегонами 2015 року проблема забулась. Бо коли з нагоди цієї річниці Сейм і Сенат почнуть готувати нові ухвали, буде пізно збирати якісь матеріали. І залишиться традиційно вигукувати “Ганьба!”...

Published on 30 May 2013