Святослав Липовецький

Боротьба за літеру U

Німецькі концентраційні табори стали чи не найбільшим символом насильства у ХХ столітті. Українці в них були однією з найчисленніших груп, хоча офіційно така національність тут не значилася. Між тим українським в’язням доводилося як боротися за своє націо

Німецькі концентраційні табори стали чи не найбільшим символом насильства у ХХ столітті. Українці в них були однією з найчисленніших груп, хоча офіційно така національність тут не значилася. Між тим українським в’язням доводилося як боротися за своє національне ім’я, так і захищати його.

Під чужим ім’ям

У концтаборах кожен в’язень був знеособлений – його ім’я та прізвище замінювали на таборовий номер. Проте були ще дві позначки, які вказували на походження та «провину» кацетника (див. словничок): кольорові трикутники – вінкелі – на одязі з першою літерою національності.

За червоними трикутниками можна було розпізнати політичних в’язнів, за зеленими – кримінальників, чорні були для тих, хто втікав із праці, а також для циган і радянських громадян. Сектанти носили фіолетовий, гомосексуали – рожевий, а євреї мали накладені два трикутники у вигляді зірки Давида червоного та жовтого кольорів.

Поміж тим нацисти часто вигадували й інші знаки розрізнення. Наприклад, постриг волосся. Це могла бути смуга від вуха до вуха або ж уздовж голови. Часом вирізали хрест чи коло на потилиці. Останні дві категорії в’язнів кацетники між собою жартома називали хрестоносцями та кардиналами.

І якщо колір позначок не викликав якихось запитань, то літера, що вказувала на національність, стала для українських політв’язнів, або ж, як їх називали, «Бандера ґрупе», предметом боротьби за своє національне ім’я. Річ у тім, що України як незалежної держави на той час не існувало, а тому й українців трактували як поляків (із західних земель) і росіян (із Наддніпрянщини), у поодиноких випадках, як, наприклад, студентів із Праги, ідентифікували чехами. Зокрема, коли у квітні 1943 року до Аушвіца прибула група із семи українців, то, за свідченням Михайла Марунчака, вони дістали чотири різні класифікації: «двоє наших друзів із Закарпаття отримали «С», троє з Галичини – «P», один – номер без позначки, бо його батько жив у Варшаві й користувався нанзенівським паспортом, один – чорний трикутник із позначкою «R», бо був із теренів Східної України». Згодом, коли ця група опинилася в таборі Маутгаузен, староста українських політв’язнів попередив, щоби питання національності навіть не порушували, бо це коштувало б життя.

Проте українці часто доволі гостро реагували на такі речі. Як згадував один в’язень Бухенвальда: «Після суперечки і бійки нас записали росіянами». В іншому таборі – Дахау – після побоїв українців таки вписали поляками. За якийсь час сюди прибула нова група бандерівців, і цього разу вони таки домоглися свого й отримали напис Uk (U вже було «зайняте» угорцями). На додаток їм вистригли смуги на головах, як зазвичай це робили росіянам, котрі провинилися.

В Аушвіці члени «Бандера ґрупе», коли стали «старими нумерами», таки домоглися, щоб у них забрали чужі національні відзнаки й вони опинилися в групі «бездержавників», які носили уніформу без жодної літери.

«Пани життя та смерті»

Якщо літера U стала причиною конфлікту «Бандера ґрупе» й адміністрації, то внутрішня організація табору була побудована на владі одних в’язнів над іншими. І коли євреї потрапляли під організоване винищення нацистами, то українці, а особливо політичні кацетники з «Бандера ґрупе», стали мішенню для польських арештантів, які чисельно переважали і до того ж здебільшого обіймали різні керівні посади в самоуправі табору. Це робило їх «панами життя й смерті» в’язнів.

Скажімо, поява перших бандерівців у краківській тюрмі Монтелюпіх викликала велику ворожість з боку поляків, які вважали українців одними з винуватців падіння Польщі. Тут кожна національна група була ізольована, що унеможливило міжнаціональне тертя між в’яз­нями. Крім того, націоналісти мали 20-річний досвід підпілля, арештів, судових процесів і значно швидше орієнтувалися в ситуації, ніж поляки, які були змушені робити перші кроки нелегальної праці.

Проте тут українці з поляками в обличчі спільного ворога могли знайти ще й спільну мову. Все змінилося під час перебування в концентраційних таборах. Зокрема, чи не першим поляком, із яким знайомилися українські політичні арештанти Аушвіца, був карлик із варшавського цирку на ім’я Бумбо (або ж Чесьо), який гумовим кийком бив цуганів.

Варто згадати, що з першої групи націоналістів, які потрапили до Аушвіца, за недовгий час із 24 осіб живими лишилися 16. Це при тому, що українці конспірувалися, щоб поляки не могли їх так швидко виявити. Так, відомий член ОУН Микола Климишин при польських кацетниках був Миколою Клімчевські. Такі нехитрі засоби конспірації все ж урятували ту групу від цілковитого винищення. Проте не всіх. Борис Вітошинський описав перші хвилини в Аушвіці й долю Василя Бандери: «Польська розшаліла голота кинулася мордувати на наших очах цього нашого друга. Це було для нас жахливо болюче видовище, а найбільше тому, що ніхто з нас не був у силі помогти Василеві. Кожний з нас побитий, деякі до крови, оточений бандою горлорізів, що довбеньками й п’ясту­ками давали волю своїм звіриним інстинктам, навіть не міг думати про якийсь спротив. Серед побоїв і криків, серед шикан і погроз поминула ця перша страш­­на ніч в Аушвіці, в якій головну ролю катів відограли не гітлерівські бандити, але польські «політичні в’язні».

Фактично першими жертвами, яких закатували в Аушвіці, були брати Василь та Олекса Бандери. Наступна група врятувалася завдяки випадкові. Леонід Мостович, котрий у Монтелюпіху відповідав за українських в’язнів, також розподіляв продуктові набори, які отримували українці від допомогового комітету. І коли передач було більше, ніж арештованих українців, Мостович ділився з польськими в’язнями, які не мали від кого чекати допомоги. До таких належали інтелігенція та офіцери, що були з-поза Кракова. Це часто викликало в українців нерозуміння, але дуже допомогло, коли націоналісти опинилися в Аушвіці. Тоді поляки підготували «прийом» бандерівцям, але офіцери, які тим самим транспортом прибули з Монтелюпіха, офіційно заступилися за них – і так було досягнуто спокою.

Окрім побоїв, яких поляки масово застосовували щодо членів «Бандера ґрупе», українці зазнавали принижень на побутовому рівні. Навіть у лікарнях вони були людьми «другого сорту». Як згадував в’язень Аушвіца Іван Лагола: «Я заговорив до поляків українською мовою – і мене викинули з лікарні». Інший арештант Микола Поглід, потрапивши до лікарні в таборі Пусткуф, змінив ім’я на Еміль, тож медики ставилися до нього досить приязно. Натомість українець, який лежав поруч, наступного дня зник. На запитання про його долю дізнався, що він «просив води, а вони «хамам» не служать, а він встав, випив свій моч і помер».

Ставлення поляків до українців часто залежало лише від чисельності обох національних груп. Так, Володимир Пітик, який пережив насильство польської команди в таборі Грос-Розен і потрапив у Дахау, свідчив: «...вже не били, обходились у порівнянні до Грос-Розен добре, може, тому, що тут вже не було при владі так багато поляків, а ті, що були, не мали тут голосу».

Звісно, були й винятки, особливо наприкінці існування таборів. За цей час поляки вже мали нагоди ближче познайомитися з бандерівцями й серед політичної еліти з’явилося розуміння, а то й приязне ставлення до українців. Свідченням чого є епізод, який трапився на Різдво 1945 року в Аушвіці. Тоді в один із блоків, де підпільно святкували народження Христа, прийшла польська делегація привітати українців. Юзеф Циранкевич, який після війни став прем’єр-міністром соціалістичної Польщі, підняв тост «За вільну Україну і вільну Польщу!».

Кацетне НКВД

Окрім поляків небезпеку становили й агенти НКВД, які теж мали підпільну структуру, особ­ливо в Бухенвальді. Наддніпрянець Валентин Коваль, згадуючи своє перебування в цьому таборі, писав: «Рятунку не було! КҐБ (НКВД. – Ред.) гуляло, як у себе під совєтами: душили українців вночі просто на ліжках! Не можна було виходити з бараку, бо вбивали українців й кидали до туалетів. Легше стало тоді, як українці організувалися для самозахисту! Цей самозахист потрібний був і проти поляків, які вбивали й особливо полювали на українців-галичан. Українцям із ЗУЗ не вільно було признаватися до українців, і вони говорили по-польськи й не признавалися, що українці. Але як українців стало в таборі більше, як поляків і росіян, то вони тоді дістали «науку» й боялися українців чіпати».

Бандерівці мали своїх поміж комуністів і намагалися особ­ливо стежити за тими друзями, яких НКВД у таборах таємно засуджував до страти. Засудженим треба було строго дотримуватися кількох приписів: «Не йти до лікарні, не ходити по табору одинцем і не виходити з блоку, коли кличе невідома особа». Лише виконання цих правил могло гарантувати безпеку та життя.

Між іншим, українське підпілля в кацетах розробляло різні ймовірні сценарії оборони на той випадок, якби наприкінці війни охорона полишила б табори й довелося тримати оборону від поляків та агентів НКВД.

І хоча завершення війни та звільнення з концтабору для кацетників минули без особливих ексцесів, проте це не означало, що колишні в’язні опинилися в безпеці на волі. Показовою є історія керівника Ліги українських політичних в’язнів Василя Поточняка, якого двічі арештовували у 1946 й 1948 роках за фальшивими обвинуваченнями у влаштуванні погромів у концтаборі. Ще перед тим через радянське радіо його закликали до повернення «на Родіну».

Утім, ті, хто вижив у нацистських «млинах смерті», мусили творити нове життя у вільному світі. Автор чи не пер­­шої повоєнної книги спогадів про концтабори «Хочу жити» (1946) Данило Чайковський, завершуючи її, так означив своє завдання в еміграції: «Щоб іти під такт з тими, які в Україні борються з новим наїзником».

Published on 17 May 2013