Ігор Лосєв

Компроміс чи капітуляція?

Українська дійсність змушує часто замислюватися: чому ми не пішли шляхом Польщі, Чехії, Естонії, чому вже багато років не полишаємо хибної дороги, що веде у глухий кут історії?..

Українська дійсність змушує часто замислюватися: чому ми не пішли шляхом Польщі, Чехії, Естонії, чому вже багато років не полишаємо хибної дороги, що веде у глухий кут історії?.. Чому, скажімо, наші друзі по недолі з колишнього СРСР – країни Балтії – змили із себе тавро радянщини, а ми ні?

Є довгий список причин того, чому дерадянізація в Україні не відбулася. Про це вже багато писали. Одна з найважливіших – іще від 1991 року діяв неофіційний, неоголошений, невербалізований компроміс між проукраїнськими та прорадянськими силами різного політичного забарвлення, що намагалися зберегти в нас імперсько-радянську систему без СРСР. Зрозуміло, в нові часи та модель неминуче мала пережити певні мутації. Одначе вона не мусила змінити своїх головних підвалин.

Компроміс полягав у тому, що неукраїнські сили визнають формально-риторичний стан, пов’язаний із офіційним унезалеженням, зберігаючи потрібний їм фактичний статус-кво, що існував до 24 серпня 1991 року. Такі угоди можуть дуже суттєво впливати на політику, обмежуючи простір вільного політичного маневру. Що ж стосується компромісу початку незалежності, то прихильники радянської влади та ідеології впродовж усього цього періоду більш-менш спокійно ставилися до українсько-проєвропейської риторики, до закликів українізуватись і європеїзуватись, але тут-таки організовували шалений спротив, щойно в країні намагалися перейти до від слів до діла. Вони від цього виграли, практично не зазнавши значних утрат, убезпечивши свої позиції від поразки й зберігши сили для майбутнього наступу, реваншу.

Україна на цьому програла, бо для неї компроміс мав усі ознаки капітуляції, означаючи заблокованість дерадянізації, дерусифікації, перебудови соціальних і адміністративних інституцій за європейським зразком. До речі, нині в нас треба практично повторити те, що в 1920–1930-ті роки зробив у Туреччині генерал Мустафа Кемаль Ататюрк. Себто звільнити країну від імперсько-азійської спадщини, що в його країні виступала у феодально-султанській формі, а в нашій – у тоталітарно-радянській. Однак той компроміс-капітуляція унеможливив нормальний розвиток держави, нав’язавши на довгі роки мертві матриці євразійського соціально-політичного та економічного минулого. Сьогодні вони розкладаються, тому й запах відповідний. Проте самі собою, без суб’єктивних зусиль суспільства вони ще довго не зникнуть в умовах консервації чужих європейській цивілізації моделей, інституцій та соціальних механізмів.

Особливості цієї капітуляції дуже наочно ілюструє мовна політика часів Кравчука, Кучми і Ющенка. Тоді влада зробила українську державною на папері за фактичного панування російської, супротивники мови титульного етносу мали задовольнитися реальною (хоч і повзучою) русифікацією, не виступаючи проти паперової українізації, що аж ніяк не вимагала від державних службовців володіння українською і використання її в процесі виконання управлінських функцій. Ця тиха «лінгвістична» угода проіснувала до приходу в президентське крісло Віктора Януковича, коли попередній порядок було зруйновано на користь тотальної русифікації.

Небажання політичного класу, значної частини інтелігенції та експертного середовища по-справжньому обстоювати національні інтереси, прагнення вирішувати навіть найпринциповіші питання домовленостями з тими, хто не хоче в Україні ніякої України, зумовили радянсько-російський характер того, що в нас називається державою. А ця держава підозріло нагадує сусідню, виступаючи чимось на зразок її паралельного варіанту, такої собі Росії-2. Влада, що пішла на цю капітуляцію, забезпечила собі доволі легке вирішення своїх економічних, фінансових і політичних проблем під час переходу до приватної власності, але саме тим задкуванням вона позбавила Україну шансів на швидку модернізацію за прикладом країн Центрально-Східної Європи. Коли сьогодні кажуть, що події в Україні йдуть «не туди», «не в тому напрямку», то в умовах такого неформального договору цей регресивний шлях бачиться безальтернативним. Однак розірвання такої кабальної угоди не може мати кабінетно-кулуарного характеру чи бути лише декларацією. Скидання ланцюгів, що обплутали руки й ноги України, передбачає жорстку боротьбу, конфлікт, протистояння. Ці проблеми не можна залагодити «дипломатичними» перемовами. Є фактом, що в 1991 році країна здобула незалежність практично без боротьби, завдяки сприятливому збігу обставин, проте ця позірна легкість зумовила дуже тривале й важке просування до ефективного державотворення. А нинішні події переконують, що активних зусиль не уникнути. Якщо подивитися правді у вічі, то переможе або українсько-європейська, або радянсько-російська модель цивілізаційного устрою, від цього нікуди не втекти, не сховатися, не відокремитись і не відгородитися кордонами всередині країни. У випадку перемоги першої моделі Україна швидко наздоганятиме західних сусідів, другої – її як держави, ймовірно, не буде…

Чи дав щось корисне той компроміс початку 1990-х?

Він обернувся двома десятиліттями вкрай неефективного державотворення, економічної стагнації, олігархізації ділового життя, занепадом і зубожінням мільйонів громадян. Насправді замість усунення попередніх соціальних та ментальних конструкцій в Україні всі ці роки тривала регенерація радянщини, що вступила 2010 року в найвищу фазу. Те, що відбулось і відбувається, ще раз довело: у принципових, доленосних питаннях не можна йти на компроміс, а надто такий, що схожий на поразку та зречення вихідних національних цінностей.

Те, що виявилось дуже зручним для пострадянського партійно-адміністративно-бізнесового активу, показало себе смертельно шкідливим для нації та держави.

Published on 13 May 2013