Андронік Кармелюк

Анатомія терору – «Упокорення страхом»

З приводу нищення сім’ї – основи суспільства й держави

З приводу нищення сім’ї – основи суспільства й держави

Цього року на українському книжковому ринку появилася незвичайна книжка, яка розповідає про один із найбільш скритих аспектів большевицького терору. Історики та загалом громадськість дотепер мало уваги присвячують темі терору супроти сімей т.зв. ворогів народу, тобто – з погляду влади – вічно неблагонадійних осіб. Цим інструментом, немов хірургічним скальпелем, можновладці у Кремлі втручалися, точніше – калічили найцінніше в суспільстві – родини.

За терором, спрямованим проти основи суспільства – родини, криється тонкий та підступний механізм, мозок якого знаходився незмінно в Кремлі і він породжував найжахливіші плани для нищення власного населення, а метастази цієї хвороби поширювалися зверху до самого низу, по всій вертикалі тоталітарної системи. Після прочитання книжки лячно стає, коли усвідомлюєте, що виявлені історичною наукою «метастази терору» донині не викорінені, вони живі й присутні в кожному посткомуністичному суспільстві після розвалу тюрми народів і людини – СССР.

Поручаю гаряче ознайомитися з цією публікацією видавництва «TEMPORA», автором якої є історик Тамара Вронська: своє історичне дослідження вона видала у формі науково-популярної монографії «Упокорення страхом: сімейне заручництво у каральній практиці радянської влади (1917-1953 рр.)». У самій назві книжки кожне слово та хронологічні рамки дослідженого періоду – це окрема тема для осмислення, а всі титульні слова разом становлять фактично жахливу історію СССР на прикладі розбитих доль мільйонів неповинних людей, головно літніх осіб, жінок і дітей. Ця історія не йде в жодне порівняння з аналогічними дослідженнями на тему терору, хіба що з нацистською політикою расизму та «лебенсрауму» проти «нижчих рас». Але цій політиці нацистів було покладено край у 1945 році і йому було оголошено остаточний судовий вердикт.

Дослідження Тамари Вронської аналізує причини і наслідки ще одної величезної гуманітарної катастрофи у ХХ столітті, до якої призвела політика комуністів, головно в європейській частині СССР. Принципи цієї антигуманної політики діяли протягом усього існування цієї «імперії зла», яка з самого початку була заснована на голому терорі, на безбожництві та юридичному свавіллі представників червоного партійного і державного апарату.

Книжка складається, крім вступу й висновків та об’ємного (на 50 стор.) документального додатку, із чотирьох розділів. Вони охоплюють чотири періоди репресивної політики, яка в деяких періодах поділяється ще на певні коротші етапи. Але увесь цей розглянутий період – від 1917 року до смерті Сталіна в 1953 році – це один безперервний шлейф терористичних дій партійних і каральних структур супроти власного населення з єдиною метою – за всяку ціну зберегти владу над упокореними громадянами. Як зазначає авторка, «жодна з директив, що наказувала арештовувати, відправляти до тюрем, таборів ГУЛАГу, у заслання чи усіляко дискримінувати жінок, дітей і літніх людей, не містила щонайменшої мотивації».

Влада, яка чинила злочини проти власного населення від самого початку свого панування, відмовчувалася і ховала свої справжні наміри. Вона трактувала людей як рабів, не визнавала за ними ані найменшого права. Причини покарання родичів «ворогів народу» ніхто з червоних можновладців не міг виразно пояснити. «Липкий страх обплутував усю країну», зауважує авторка, з метою паралізувати суспільство і фактично «придушити волю до спротиву». Цей страх тривав і після смерті Сталіна, правда – в пом’якшеній формі, та й панував він аж до самого розвалу Союзу. І страх цей, до речі, помітний сьогодні в посткомуністичних суспільствах, тому, що він «осідав глибоко у свідомості людини».

Чотири розділи охоплюють різні періоди становлення й утвердження совєтської влади, і механізм застосування превентивного терору змінювався, але ніколи не переставав працювати. У 1917-1936 роках покладено юридичну основу репресій, в якій сімейне заручництво стало дуже ефективним засобом каральної практики комуністів, особливо в 1917-29 роки, коли комуна намагалася утвердитися, та після цього було запущено хвилю масового «розкуркулення» заможних селян та їхніх родин. Відтак Москва задумувала й виконала етноцидний план знищити українських селян Голодомором 1932-1933, а після цього вона протягом 1933-36 уже вела активну підготовку до «Великого терору» 1937-38 рр.

Третій розділ книжки висвітлює практику позасудових репресій в роки Другої світової війни. Спочатку Т.Вронська аналізує політику депортації, зокрема поляків та інших осіб, в тому й націоналістів, як засіб упокорення та совєтизації Західної України у 1939-41 роках, а також сімейне заручництво у воєнну добу і примусові переміщення останнього року війни. У 1941 р. директива влади передбачала покарання «не за провину, а за родинні зв’язки”. Жертвами на цьому етапі політичного терору стали мільйони родичів совєтських військовополонених, яких трактовано уже не «ворогами народу», а «зрадниками батьківщини». Це суттєва зміна в ідеологічній площині, яка звучить ще сьогодні в гаслі «Перемога для всіх» (а чи дійсно – для всіх?).

Разом із цим карально-терористичний апарат СССР всією силою вдарив по національно-визвольному русі в Україні, Білорусії та країнах Прибалтики. Мішенню державного терору, який передбачав «суворі санкції також до сімей активу та керівного складу ОУН-УПА, які перебували на нелегальному становищі...» стали передусім структури УПА й ОУН. «Практично всі, хто перебував у формуваннях ОУН та, власне, й УПА, автоматично прирікали своїх рідних на депортацію». Як зазначає Т.Вронська, «Вирішальну роль у боротьбі з повстанцями та організації депортації відіграло Головне управління з боротьби з бандитизмом (ГУББ) при НКВД СССР, яке концентрувало у своїх руках усі засоби придушення опору не лише в Україні (через ГУББ УССР), а й Білорусії, Латвії, Литві та Естонії».

Післявоєнний період дослідження охоплює роки 1945-1953, де виконувалися масові позасудові репресії та «довічні поселення». На завершення останнього розділу авторка ділиться своїми думками про відновлення історичної справедливості супроти мільйонів осіб, до яких було застосовано засади «сімейного заручництва» і позасудового свавілля спадкового комуністичного апарату СССР.

Докладне вивчення історичних джерел та юридичної документації підводить дослідницю Тамару Вронську до однозначного і непохитного твердження: «Терор проти цих членів радянського соціуму не був нерегульованою стихією. Насправді ця вакханалія управлялася дуже жорстко й цілеспрямовано».

Представляючи цю солідну й унікальну працю про небувалу й, повторюємо, нині надто слабо усвідомлену гуманітарну катастрофу в центрі Європи, яка залишила чи не найглибші й найруйнівніші сліди на організмі українського народу та інших національних спільнот, розуміємо що читач природно шукатиме відповіді на ключове питання: «За що?». За що всі ці мільйони мирних жінок, дітей і літніх осіб зазнали переслідувань і принижень, аж до фізичного вигублення? На це питання Тамара Вронська у вступі дає таку коротку, але дуже влучну характеристику червоного терору:

«Звівши нетерпимість, незбагненну ненависть та зневагу до людської особистості до рівня державної ідеології, нівелювавши межу між добром і злом, мораллю та аморальністю, лідери большевизму прагнули будь-що досягти безмежної влади».

Риси цієї синтезованої характеристики большевицької практики відчуваються, може дещо приглушено та завуальовано, і в нинішній владі, яка стала практикувати вибіркове судочинство супроти своїх політичних противників. Це ж яблуко від яблуні…

Більше уваги родинам

У представленій книжці ми ще раз маємо змогу запізнати «потворний образ тоталітаризму радянського зразка», який так само гідний засудження громадськістю та політиками, як свого часу на Нюрнберзькому процесі був засуджений нацистський режим і брунатний терор. Книжка «Упокорення страхом» Тамари Вронської – це науково-документальне доведення патології большевицької влади і воно змальовує хронологію політичного терору Москви проти населення СССР, який тривав протягом усієї історії існування червоної імперії.

Одним із наслідків большевицької «гуманітарної» політики була руйнація традиційної сім’ї, як основи суспільної піраміди і джерела культури та традиції. Знищення родинних зв’язків і сіяння страху підірвали природний зв’язок між поколіннями, що дається взнаки в нинішній Україні і гальмує її людський розвиток. Для одужання суспільного організму потрібні час та відповідні ліки, які часто не лежать у матеріальній сфері, а передусім у духовній та релігійній сферах.

Ветеран німецької політики, член Християнсько-демократичної партії і колишній міністр із соціальної політики у ФРН Норберт Блюм опублікував притомну статтю про кризу сучасної родини. У статті для газети «Зюддойче цайтунг» Норберт Блюм підкреслює: «Подружжя і сім’я є найважливішими стабілізаторами еволюції. Навіть в умовах природних катастроф та революційних переворотів «сімейне ядро» спільноти витримувало найбільші випробування. Не змогли ліквідувати родину ні Робесп’єр чи Гітлер, ні Сталін чи Мао, або Пол Пот, скільки зусиль вони не доклали б до цього. Подружжя і сім’я пережили всі фронтальні атаки».

Сучасне українське суспільство, як в Україні, так і у світовій діаспорі, живе в глобалізованому світі, де головні зусилля та увага людей зосереджені на здобуття матеріального добробуту. Норберт Блюм описує цей світ – «холодний» і позбавленої «теплоти сімейної любові» – таким чином: «Подружжя заключаються партнерами нині тільки на певний час, опіку над дітьми перебирає держава – і законодавець підтримує такий розвиток. Нова, успішна людина ніде і ніколи не зазнає виявів любові. Тому суспільство втрачає свою згуртованість».

Україна, яка заледве 20 років тому зупинила функціонування кремлівської «машини терору», хай в останні роки й «пом’якшеного» терору, донині не позбулася наслідків від терористичних травм. Водночас, Україна, яка з погляду культурного, юридичного та соціально-економічного ще далеко не досягла рівня країн ЄС, знаходиться на роздоріжжі: між наслідками від травматичного «упокорення страхом» – та привабливою, але не менш проблемною перспективою матеріального добробуту й особистого щастя.

Ми сподіваємося, що нові покоління українців – в обличчі недавнього терору через сімейне заручництво та примари егоїзму в світі добробуту – оберуть шлях сімейного щастя й відродження традиційних цінностей. Це одна з основних гарантій виходу Україні не тільки з політичної та економічної кризи, але й гуманістичної дилеми.

Published on 12 May 2013