Леонтій ШИПІЛОВ

Християнська церква в державно-правовій доктрині українського націоналізму на сучасному етапі

Український націоналізм як науковий феномен є предметом дослідження багатьох суспільних наук. Для юридичної науки безперечний інтерес представляє система поглядів на державу і право, сформованих в межах даного ідеологічного напрямку.

Український націоналізм як науковий феномен є предметом дослідження багатьох суспільних наук. Для юридичної науки безперечний інтерес представляє система поглядів на державу і право, сформованих в межах даного ідеологічного напрямку. Враховуючи потужний вплив християнства на еволюцію українського націоналізму окремого дослідження потребує з’ясування його місця і ролі в доктринальних та програмних положеннях українського націоналізму.

1. Протягом ХХ сторіччя ідеологія українського націоналізму пройшла етапи не лише своєї кристалізації та становлення, але й доктринального оформлення – вироблення відносно логічної, взаємопов’язаної системи ідей онтологічного та аксіологічного характеру, яка ґрунтується на поглядах загальновизнаних (в межах даної парадигми) ідеологів українського націоналізму. До них ми відносимо вчення М.Міхновського, Д.Донцова, класичні твори діячів ОУН обох відламів (С.Бандери, Я.Стецька, С.Ленкавського, М.Сціборського, Ю.Васcияна, Є.Онацького т.д.). Водночас поширеними формами систематизації та адаптування націоналістичних теорій виступали постанови керівних органів (Великих Зборів, Конференцій) ОУН (обох напрямів). Враховуючи зорієнтованість більшості робіт класиків українського націоналізму та програмових документів націоналістичних організацій на питання (навколо) державно-політичної сфери, це дозволяє нам розглядати закріплені в них фундаментальні положення як державно-правову доктрину українського націоналізму.

2. Як і будь-яка інша, державно-правова доктрина українського націоналізму складається із трьох взаємопов’язаних елементів:

а) методологічна основа (логіко-теоретичний, філософський чи релігійний базис);

б) теоретичний зміст (понятійно-категоріальний апарат як наслідок онтологічних та аксіологічних реф. лексій);

в) програмові положення (оцінка сучасного світу, політичні цілі та завдання). Як бачимо, структура доктрини може бути співвіднесена розгортанням категорій «сутність» - «зміст» - «форма» в загальному явищі відповідної доктрини. І саме тут ми розвертаємося до предмету нашого дослідження. Методологічною основою українського націоналізму виступає християнський ідеалістичний світогляд. Теоретична частина націоналістичної доктрини, серед іншого, оперує вченням про взаємозв’язок християнського та національного, та як наслідок, вченням про національну (помісну) Церкву. Програмові положення відображають реакцію на актуальний стан віри та церкви: «на кожному етапі розвитку суспільства вона (ідеологія українського націоналізму – Л.Ш.) зустрічається з новими викликами та загрозами й ідеологія націоналізму покликана сформулювати на них адекватну часові відповідь» Відтак, подальше дослідження доцільно проводити, аналізуючи наведені три складові доктрини, третя з яких визначає сучасний період історії, який розпочався з відновлення державної незалежності України.

3. Методологічний базис. Аксіоматичною є теза, що християнський світогляд лежить в основі ідеології українського націоналізму . А в основі християнського світогляду – уявлення про людину як Богоподібну істоту.

Людина. Як зазначає Р.Зварич, «у центрі філософічних міркувань українського націоналізму завжди було християнсько-ідеалістичне розуміння Людини, як істоти, створеної на подобу Божу, із властивою спроможністю пізнавати Добро й відрізняти його від Зла…» (с.6). В подібному ракурсі розмірковує О.Баган: «Йому (українському націоналізмові – Л.Ш.) властивий всебічний ідеалізм, тобто плекання всього Духового, ідеального в людині і суспільстві, утвердження їх в тому, що Дух панує над матерією, що лише в устремлінні до Високого, Шляхетного, Ідеального людина зможе знайти повне задоволення потреб своєї душі» . Найбільш лаконічно ця думка сформульована в «Програмі реалізації української національної ідеї у процесі державотворення» Всеукраїнської організації «Тризуб» імені Степана Бандери : «Метою людського існування є наближення до Бога – інакше людина, суспільство, держава деградують, вироджуються і занепадають».

Нація. Водночас, як писав Юліян Вассиян, «дорога до Бога лежить через Батьківщину» . Дорога до Бога лежить через націю, продовжимо ми. Людина здатна здійснити свої божественне покликання через буття-і-творення-в нації. Тут немає жодної антиномії між національним та універсальним, загальнолюдським. На думку Миколи Бердяєва, «національність є індивідуальним буттям, поза яким неможливе існування людства, вона закладена у самих глибинах життя і є цінністю, що твориться в історії, динамічним завданням» . А відтак не можна не погодитися з Мигелем де Унамуно: «Людська природа універсальна – вірно, але це жива, плідна універсальність; вона притаманна кожній окремій людині лише настільки, наскільки одягнена плоттю нації, релігії, мови і культури і коріниться в них… Хіба не універсальними є генії, що розкривають в індивідуальному і тимчасовому вічне? Шекспір, Данте, Сервантес, Ібсен належать усьому людству якраз через те, що один з них був англієць, інший – флорентієць, третій – кастілець, четвертий – норвежець» .

І.Ільїн вважає, що нація – це та спільнота «ближніх» яких треба «возлюбити, як самого себе». На його думку, нація виникає із духовної однорідності, зі схожого душевно-духовного устрою, зі схожої любові до єдиного і спільного, з єдиної долі, яка єднає людей у житті і смерті, з однакового бачення, з єдиної мови, із єдиної віри і спільної молитви Водночас, Д.Донцов пише: «…знаний проповідник Боссюе, говорив: «Коли ми обов’язані любити всіх людей, то з тим більшою рацією мусимо любити своїх співгорожан. Ціла любов, що її маєте до себе, до своєї родини, до своїх друзів, єднається в любові до своєї вітчизни». Чи говорити так – не значить говорити в дусі Євангелії?» Подібно розмірковує Я.Стецько: «Нація як синтеза живих, мертвих і ненароджених – Богоподібних істот – не може бути у своїй філософській концепції протиставною християнству, бо вона вище від одиниці єства, як родина, отже служіння їй, як, і наприклад, батька родині чи сина батькам, є співзвучне із «за друзі своя» .

Отже національне не лише не суперечить християнству, а отримує від нього телеологічне бачення. Християнство долучає націю «до дарів Святого Духа, які даруються кожному народу і своєрідно перетворюються кожним із них в історії та культурній творчості»

Кожна нація – це думка Бога, і тому немає вибраних чи гірших націй в очах Всевишнього . Є нації, які йдуть до Бога, або йдуть від нього. Кожна нація в прояві своїх творчих потуг, морального та духовного зростання або наближається до Бога, здійснюючи своє покликання, або навпаки – йдучи шляхом морального розкладу та духовної деградації віддаляється від Нього. Але говорячи про шлях нації до/від Бога ми розуміємо, що крізь час прямують особистості, покоління «мертвих, живих і ненароджених», які наділені автономною волею, оскільки «…лучба з Богом можлива тільки безпосередньо між Ним і душею людини» Напрямок застосування волі – це вектор руху. Для себе. Для нації. Для майбутнього.

Для націоналізму, заснованому на любові до ближніх, до своєї нації, на «захопленні від бачення свого народу в плані Божому, в дарах Його Благодаті, на шляхах Його Царства» (Ільїн) напрямок руху безальтернативний – до Бога.

4.Теоретичний зміст. Традиціоналізм – нерозривна єдність національного і християнського. Дух нашої давнини живить майбутнє, - наголошував Д.Донцов, «щоб нація могла утриматися назовні, мусять бути міцними її урядження та ідеї, які віками довели свою пристосованість до народної психіки, досвідом довели, що потрапляють бути міцним цементом суспільности» . Цю тезу Донцова розкриває О.Баган : всім теоріям «модернізації», «перебудови» і бездумного експериментаторства в суспільній і культурній сферах націоналізм протиставляє традиціоналізм, що зроджений віковою мудрістю і глибинністю почувань людини, яка вміє переживати минуле і видобувати з нього натхнення і наснагу для розуміння і творення майбутнього. Бо ніщо в світі не було надійно збудоване на крихкому фундаменті щойно тепер придуманого. Все повинно маїй міцні підвалини Традиції, Минулого.

Без традиціоналізму немає націоналізму, - можна підсумувати словами Я.Стецька. Але сам Я.Стецько на цьому не зупиняється, і робить наступний крок: націоналізм, що заперечував в Україні християнство, заперечував би не лише суттєвий елемент української духовності, але й традиціоналізм. В образній формі він наголошує на вкоріненості християнства в українській традиції: «Чи можна елімінувати з поняття української нації св. Софію, Києво-Печерську Лавру, св. Юра і все те, що навколо них? Києво-Могилянську Академію і все, що навколо неї? Липківського, Шептицького, обидві наші Церкви, «за віру православну» часів Богдана, св.. Покрову на Січі?.. Усе це ж складається в національного пережиття, отже з цього погляду християнство – складовий елемент, хоча, очевидно, не єдиний, українського національного світогляду, формованого впродовж тисячоліття» .

З цього висновок, християнство – традиційна віра українців, а християнська церква – їх національна церква.

Національна (помісна) Церква. Відомий французький теолог, один із засновників неотомізму, зауважував, що християнство «означає певний суспільний уклад земного життя народів, вихованих Церквою. Церква одна, але в ній можна знайти різні християнські цивілізації, різні «християнства» ). В подібному ракурсі мислить і Я.Стецько: « Християнства» є стільки, скільки є націй» .

Тисячолітня християнська традиція на українських землях не могла не оформитися в український варіант при очевидній незмінності його універсальних домінант. Національний варіант християнства формалізується в національній або помісній Церкві. Систему таких ідей нам подає Василь Іванишин:

а) християнізація через національну Церкву. Інакше – денаціоналізація на релігійному ґрунті.

б) Не існує Церкви як космополітично-абстрактного утворення: є або конкретні національні Церкви та їхні органічно-природні вселенські об’єднання, або замасковані під назвою Церкви імперські інституції .

в) Національна Церква – це релігійне об’єднання християн, духовенство та ієрархія якого бере на себе відповідальність перед Богом і людьми за те, щоб дорогою Христа вести і привести до Бога довірений їм народ таким, яким створив його і яким хоче бачити його Господь .

Соборність. Особливості історичного процесу зумовили існування в Україні двох християнських національних традицій – православної та греко-католицької. Націоналізм як соборницький рух прагне до возз’єднання українських церков. Цей потяг був присутній ще в організацій-предтеч ОУН. Так, в Політичній платформі Легії Українських Націоналістів проголошувалося: «Українська Державна Влада має особливо підтримувати обидві існуючі національні Церкви, які в свойому синтезі дадуть в майбутньому єдину національну форму християнської релігії» .

Ці устремління притаманні й сучасному націоналістичному рухові. Так в Постанові «Внутрішня політика ОУН» ІХ Великого Збору ОУН формулюється така візія єдиної Національної Церкви: «ОУН є за відновлення єдності християнських Церков в одну Українську Патріяршу Церкву, котра була б поєднана із вселенськими центрами християнства Риму і Константинополя, як це було за часів прийняття християнства від св. Апостола Андрея і кн. Володимира Великого» . Соборницький імператив містить вже згадувана «Програма реалізації української національної ідеї у процесі державотворення» : нинішня релігійно-конфесійна роздробленість в Україні – справа не Божа, а людська, а тому й подолана вона має бути людьми. Духовна і церковна єдність усіх християн заповідана Богом, а тому не може бути предметом політичних дискусій. Дискутивними можуть бути тільки плани, програми і практичні кроки її досягнення.

Активізм. Вкоріненість християнства в традиції українського народу, надвисока роль і значення Національної Церкви в духовному порятунку людини і нації зумовлює погляд на неї як моральний авторитет. Церква має бути взірцем боротьби за Церкву, а разом із тим за людські душі та долю нації. Оцінка християнства Д.Донцовим («християнство – це не рожева водичка гуманності і доброчинності, це релігія воїнів Христових, які не уникають конфліктів, не «за хрести ховаються від сатани» (Шевченко), але борються з ним під знаком Розп’ятого. Які конфліктів не уникають, а їх шукають і зло поборюють мечем духовним і залізним, душею аскета і воїна» ) стосується усіх вірних Церкви, але самої Церкви в першу чергу. Лише за таких умов може вистояти Церква, а разом із нею і людина, і нація. Що може бути в противному випадку, дуже яскраво змалював Д.Донцов іншому своєму творі: «Є нові «пророки», що хочуть опанувати світ і нації під знаком серпа і молота або якоїсь зірки, або мамони, чи «прогресу», або під стягом свого «світового уряду». І ці «пророки», антихристиянські або лжехристиянські, кажуть до християн: «Хочете, то визнавайте вашого Христа, але – в церкві. Хай церква не виходить – з церкви. Хай в громадському життю і політичному, так само як в громадській етиці, вашим «богом» буде наш «бог», а тоді ми допустимо й вашого бога до нашого Пантеону, як — підрядного божка»... Бо знають, що коли ми «падши, поклонимося» їх ідолові, відступить від нас божественна сила і ми згинемо...»

5. Програмові положення. Аналіз політичних програм сучасних політичних партій та організацій в царині релігійних питань дозволяє виділити такі ключові ідеї:

1) підтримка об’єднання українських традиційних Церков в єдину помісну християнську церкву (програмні документи ОУН обох напрямків, Всеукраїнського об’єднання «Свобода», Конгресу Українських Націоналістів, Української Національної Aсамблеї, Соціал-Національної Асамблеї, Всеукраїнської організації «Тризуб» імені Степана Бандери);

2) протидія релігійним групам, які стоять на антинаціональних, антидержавних, сатанинських засадах або вносять в українське суспільство розбрат, конфесійну войовничість, і центри яких знаходяться поза межами України (програми КУН, ВО «Тризуб» імені С.Бандери та СНА);

3) Повернення церковного майна, реквізованого комуністичним режимом (УНА та ВО «Тризуб» імені С.Бандери).

Разом із тим, можна констатувати, що з усіх націоналістичних партій та організацій найбільше уваги релігійно-конфесійним питання приділила ВО «Тризуб» імені С.Бандери. До оригінальних положень, зокрема, відноситься: заперечення права власності іноземних громадян, держав і Церков на території України; запровадження кримінальної відповідальності за пропаганду в будь-якій формі сексуальних збочень, порнографії, атеїзму, сатанізму, неадекватного насильства; заборона практики популяризації через всеукраїнські електронні ЗМІ «релігійно-доброчинної» (насправді – рекламно-агітаційної) діяльності посадових осіб і депутатів. Розрекламоване добродійство – це не свідчення віри, а вияв політичного шахрайства, зазначається у «Програма реалізації української національної ідеї у процесі державотворення».

Підсумовуючи аналіз місця християнства і християнської церкви в концепції українського націоналізму, можна зробити наступні висновки:

1. Методологічний базис державно-правової доктрини українського націоналізму становить християнський ідеалістичний світогляд.

2. Релігійний блок теоретичного змісту державно-правової доктрини українського націоналізму складають вчення: про традиціоналізм як історичну єдність національного та християнського; про національну (помісну) Церкву та про соборне об’єднання українського православ’я та греко-католицизму; про активну віро- та націозахисну позицію Християнської Церкви.

3. Програмові положення державно-правової доктрини українського націоналізму стосовно релігійних питань зорієнтовані на захист та об’єднання українських традиційних християнських церков та протидію нетрадиційним, та таким що мають керівні центри поза межами держави.

Published on 4 April 2013