Ігор Степанченко

Військова доктрина сьогодення. ЗСУ

Сьогодні основна увага громадськості держави, як і завжди, прикута до таких гострих проблемних питань, як гідні умови праці та винагорода за неї, шалені темпи росту цін у магазинах та нечуване здирництво ЖЕКів, неймовірне нищення мовно-культурного простор

Сьогодні основна увага громадськості держави, як і завжди, прикута до таких гострих проблемних питань, як гідні умови праці та винагорода за неї, шалені темпи росту цін у магазинах та нечуване здирництво ЖЕКів, неймовірне нищення мовно-культурного простору країни з паралельним насадженням чужоземних звичаїв і традицій. А чого варті намагання Партії регіонів довести, що 90-ті це ще не апогей "безпредєлу" в країні... Але чомусь, як завжди, проблема місця Збройних Сил України в системі координат державних пріоритетів не згадується. Точніше, воно-то може й згадується, але тільки як поточна інформація або, так би мовити, за сукупністю негативних тенденцій... Предметно згадують про українське військо лише у разі катастрофи на авіа-шоу або після того, як ракета "земля-земля" розмірами в пів-квартири прошиває дев'ятиповерхівку до фундаменту. До чи після того цей бік медалі лежить лицем до низу. Те ж саме не можна сказати про інший бік мідного кола з його якісно витиснутою гравюрою МВС. На відміну від ЗСУ, МВС має стабільне фінансування з постійно високим приростом асигнувань. За 2012 рік фінансування ЗСУ і МВС – уперше за всю історію Незалежної України – майже зрівнялося; зменшення штату військових прямо пропорційне збільшенню штату внутрішніх силових структур! Складається враження, що влада постійно перебуває в режимі очікування внутрішніх суспільних коливань, викликаних крайнім обуренням народу ситуацією в країні. Та воно й не дивно! Влада вже не може просто абстрагуватися від свого народу, шкала громадського обурення показує вже надто високий градус, щоби просто ігнорувати можливість всенародного повстання. Тому ПР разом зі своїми червонолобими посіпаками змушені виконувати звичну їм роль органу чужорідної метрополії, що створює на території колонії якомога більшу кількість царських залог яничар.

Питань нема – органи внутрішнього контролю, безперечно, потрібні, та чи в такій кількості? Фінансування Збройних Сил України збільшується щороку. Але ж як! – У стилі "пенсійних надбавок". Якщо, скажімо, пенсія в бабусі раніше була 881 грн., то в рамках програми "пакращєння життя вже сьогодні" вона становить вже аж… 894 грн.; якщо раніше бюджетних надходжень ЗСУ вистачало на 10% реальних потреб, то зараз це 12%. Але й це ще не все. З цих 12% використовуються за призначенням не більше 10%. Все решта рідко доходить навіть до центральних штабів територіальних управлінь ЗСУ. 90% коштів на оновлення техніки, закупівлю форми, проведення якісних навчань тощо розкрадаються ще в центральному штабі ЗСУ. Запитаєте як? Наприклад, відкривається тендер на забезпечення ЗСУ продовольчими товарами. Його виграє компанія "Х". Ціна, за скажімо, кіло картоплі становитиме не 2 грн. 30 коп., як у його конкурента в тендері, а 7 грн. 40 коп. Гроші на закупівлю "золотого" продукту сплачено, фірма задоволена, а "автор сценарію" цієї афери отримує солідний "відкат" тими ж грошима, які було надано на закупівлю продтоварів.

Здавалось би, чи не найбільш вимоглива професія до таких моральних якостей, як патріотизм, стійкість, мужність, совість – повністю перетворилася на заробляння грошей старшими офіцерами. Авторитет військовослужбовця вже нижчий від будь-якої ватерлінії. Дійшло до того, що словосполучення "підеш в армію" звучить як погроза. Перспектива для офіцера дослужитись до посади в Генштабі абсолютно відсутня, навіть якщо в нього відмінний послужний список, а за плечима – Національна академія оборони. Без солідного хабара чи "руки" в Генштабі годі й мріяти про таку кар'єру.

Ситуація з житлом складається також не кращим чином. В Україні більшість військових змушені разом із сім'єю кочувати по чужих квартирах та гуртожитках, не маючи фінансової змоги придбати власне житло. А процес будівництва житла для військовослужбовців то заморожується через брак коштів, то знову відновлюється. Зате коли врешті-решт з'являється хоч один вистражданий будинок, то по всіх ЗМІ транслюється репортаж про "щасливих новосельців та турботливу владу". Проте більшість військових так до кінця вислуги років і не отримують омріяне житло.

А форма… Це ж взагалі абсурд, якого світ не бачив! Тільки вдумайтесь: офіцери Збройних Сил України змушені купувати військову форму на базарах з яток – ту форму, на яку було надано (і вдало розкрадено) бюджетні кошти!

Думаю, той факт, що військова техніка вичерпала вже свій термін експлуатації та потребує оновлення, нікого не здивує, це загальновідома проблема. Але яка ситуація на місцевому, локальному рівні? Зважаючи на швидкі темпи скорочення чисельності армії, значну кількість військових частин в Україні доводиться розформовувати. В таких умовах техніку, яка стояла роками прикута до одного місця, доводиться реанімувати та переганяти на нові місця дислокації. Але як же це можна зробити, якщо вона повністю вийшла з ладу, навіть гальмівний барабан за роки простою зрісся з гальмівними колодками. Та й як же вони не зростуться, якщо гроші навіть на ту краплю бензину для щоквартального прогону ЗІЛу чи КрАЗу вже давно шелестять по різних кишенях. От і роби що хочеш…

Сьогодні солдат-контрактник в АР Крим отримує таку заробітну плату, як і офіцер молодшого складу ЗСУ на інших теренах Україні. Справедливо? Навряд чи… Щоб стати офіцером Збройних Сил України, потрібно закінчити вищий військовий заклад, а щоб увійти до лав ЗСУ за контрактом – достатньо лише залишити свій підпис під документом. За які звитяги сонячний півострів заслужив такі грошові преференції перед Україною, залишається тільки здогадуватись… Напевно, відповідь знає колишній міністр оборони України, громадянин Російської Федерації до 2005 року, Дмітрій Альбєртовіч Саламатін.

Все вищезазначене може підтвердити будь-яка військово-зобов'язана особа, компетентна в тому чи тому питанні. Проте "світити" в засобах масової інформації свою позицію військовослужбовець не може з об'єктивних причин. Вимушена мовчанка офіцерського корпусу ЗСУ призводить до того, що на поверхню не виходить жодної незаангажованої експертної думки. Місце в масмедіа є лише для вищого генеральського ешелону, на честь якого влаштовуються "царські полювання", помпезні бенкети та топляться "русскіє бані". Для них все "в шоколаді", і думка їхня – відповідна. Шкодують вони лише про те, що грошей для "дерибану" дають не стільки, скільки хотілося б, та то нічого – вкрадуть цього року більше, а бойові машини до параду солдати нехай пальцем фарбують, головне – "щоб кабанчики в лісі водились".

Та про що взагалі може йти мова, якщо новопризначений міністр оборони України, як і попередній, Павло Лебедєв, – етнічний росіянин з Краснодарського краю Росії, командувач Сухопутних військ ЗСУ Геннадій Воробйов – росіянин з Грузії, командувач Повітряних сил ЗСУ Юрій Байдак – росіянин з Івановської області РФ, командувач Військово-Морських сил ЗСУ Юрій Іл'їн – росіянин з Білорусії! Це вже не командування ЗСУ, а якийсь еротичний сон іноземної розвідки! Хто ж буде стояти до кінця за нашу Батьківщину у разі зовнішньої агресії – чужинці?..

Можна до безкінечності наводити приклади брутального нищення військової могутності країни окупаційною адміністрацією, про сором в очах досвідчених офіцерів за свою службу, але ситуація кардинально не зміниться.

Збройні сили України є одним з найболючіших запалень в тілі країни, яке потребує не ампутації, а лікування в комплексі з іншими проблемними зонами в державі.

Хтось може сказати що в демоліберальному світі військова потужність не грає ролі. В таких мікродержавах як Монако так воно і є – військовий оркестр більший за штатом, ніж усі збройні сили країни разом взяті, а всю країну можна помістити на одному слайді. Та чи доречне таке порівняння по відношенню до України, яка за своєю площею є найбільшою в Європі, а її військовий досвід сягає епохи Київської Русі? Певно що ні!

Вся "світова демократія" без винятку тримається на національному егоїзмі. Зверніть увагу, які країни найбільше горланять про потребу всесвітнього роззброєння – США, Російська Федерація, Велика Британія. Держави з найбільшим військовим потенціалом. Держави, які щороку збільшують асигнування на військову галузь. Натомість усім іншим вони пропагують тактику повного роззброєння.

У нашій державі також присутній національний егоїзм. Але, на противагу всім іншим країнам світу, він проявляється у відношенні влади… до українського народу. Проблема в тому, що вся влада в Україні є неукраїнською як за менталітетом, так і за національністю. Тому й ставиться вона ворожо до корінного населення країни.

Сьогодні Збройні Сили України нагадують потужний колись крейсер, який став нікому не потрібним, з якого вирвали мотор і кинули в море. Дрейфуючи, він б'ється об скелі та береги, поволі набираючи в трюми води, відкачувати яку ніхто не збирається…

І все було б зовсім безнадійно, як би не той факт, що в жилах українців, у їхній свідомості, десь глибоко в серці живе той образ Фенікса, здатного до відродження. Відродження, яке обов'язково прийде, просто потрібно йти йому назустріч!

Published on 15 March 2013