Святослав Липовецький

«Борці за незалежність» проти «борців за незалежність»

Дискусії щодо постаті Степана Бандери, як і цілого бандерівського руху, тривають ще з першої половини ХХ століття.

З польської точки зору все, на перший погляд, є логічно, проте залишається «одне але»: український націоналістичний рух в міжвоєнний період певною мірою наслідував польських революціонерів, які ідентичними методами боролися за свою незалежність.

Початки підпільного українського революційного руху вже мали ознаки мімікрії з польської історії – не лише назва Української Військової Організації (УВО), що суголосно Польській Військовій Організації, але й одне із псевд Полковника Євгена Коновальця «Дідо» дуже нагадувало псевдонім Пілсудського «Дзядек» (з пол. – «дідо»). Це випадковість? Мемуари не дають відповіді на це запитання.

Проте подальший розвиток визвольної боротьби свідчить, що польський слід був аж надто виразний. Насамперед, мова йде про ідеологічну та психологічну настанову. Хоч би як, але українці в Галичині змушені були навіть у власних навчальних закладах вчити польську історію та літературу. Як пізніше це відобразив один із визначних діячів ОУН Володимир Янів: «Найгірше дратувала та обставина, якої ми всі були свідомі, що ще перед десяти роками самі поляки були в подібному положенні в трьох різних займанщинах, і вони мусіли добре пам’ятати подібні ситуації, описані з такою трагічною плястичністю поетами-патріотами, яких ми читали, і навіть їм співчували.»

І не лише співчували. Історія польського визвольного руху була визначальною для багатьох українських підпільників. Коли у 1926 році у Львові судили членів «Летючої бригади», які здійснили цілий ряд нападів на державні установи, в т.ч. й львівську пошту, то один із підсудних – Іван Паславський виголосив цілу промову, присвячену польським революціонерам:

«В очах пана прокурора – я бандит. Але для всіх людей, що розуміють, що це воля, свобода і незалежність народу і як поодинокі члени того народу хочуть її здобути – я не бандит. Коли в ґімназії я завдячував дуже багато вашим поетам від Міцкевіча, до Сєрошевського, то в довгому часі сидження в таборах і на еміґрації я читав, переймався і здобував собі основи для кращої будучини моєї нації на творах і споминах ваших великих революціонерів від Окшеї, Мірецького, Барона аж до живучих ще сьогодні теперішнього маршалка Йосифа Пілсудского, його жінки, колишнього президента Войцєховського (Едмунд), Медарда Довнаровіча та всіх тих, що сьогодні стоять на чолі польської держави. Їм завдячую, що в страшних часах психічного занепаду в таборі і на еміґрації, коли я бачив руїну моєї держави, я не попав у розпуку, і я, малий чоловік, пішов слідами тих великих революціонерів і будівничих Польщі. Я поступив подібно, як радив італійцям поступати в їхніх визвольних змаганнях ваш великий поет Адам Міцкевич. Я поступив так, як колись ваш перший маршалок Польщі, ваш національний герой, Йосиф Пілсудскі (Віктор). І я не бандит, панове судді! Я карний член моєї організації, виконав тільки її наказ – особистих користей я не мав. І прошу мене судити не як бандита, але як члена українського народу, вояка української армії, що виконував наказ своєї організації для добра мого українського народу.»

В майбутньому важко зустріти подібні промови – українці за короткий час сформували свою традицію підпільної боротьби зі своїми героями та поетами, втім, адвокати на політичних процесах ще не раз намагалися зворушити лаву присяжних згадками про ідентичний досвід боротьби польського народу.

Уже в кінці 1920-х років підпільне видання УВО «Сурма» вмістило цілий цикл статей про польський досвід боротьби, головними фігурантами якого були державні керівники Польщі. От хоча б перелік назв: «Як Пілсудський організував атентат на варшавського генерал-губернатора Скалона?», «Як Пілсудський карав провокаторів», «Як Пілсудський переводив експропріації?», «Як польські боєвики вбили шефа царської жандармерії» та ін.

Мемуари польських революціонерів, які з великою посвятою боролися проти царського режиму за незалежність Польщі були улюбленим чтивом націоналістів у польських тюрмах. Зокрема, перебуваючи у концтаборі Береза Картузька член ОУН Володимир Макар писав: «І мені, і багатьом іншим друзям найбільше подобалися писання Пілсудського. Всі його речі писані дуже добрим стилем, образово, ясно, з вояцьким гумором... Ми з приємністю читали його вказівки про спосіб фабрикування й кольпортування «бібули» (підпільна записка – С.Л.), чи орудування зброєю і відтак у розмовах порівнювали методи польської революційної організації з нашими. Це теж була для багатьох з нас наука, якої ми не відкидали.» Лише підкреслимо, що ця література знаходилася в концтаборі й за задумом влади мала б перевиховувати українських революціонерів.

Українці на польських прикладах вчилися боротися за свою незалежність. Водночас, колишні польські підпільники, а в 1930-х високопосадовці ІІ Речі Посполитої, ставали мішенями для українських революціонерів. Показовою є пам’ятна таблиця, яку в 1933 році було відкрито на приміщенні Міністерства закордонних справ у Варшаві. Її присвятили політику та парламентарю Тадеушу Голуфкові, який два роки перед тим загинув від української кулі. На таблиці був символічний напис: «Борцеві за незалежність, гартованому жовнірові ідеї». Парадокс полягав лише в тім, що польський «борець за незалежність» загинув від рук таких же борців за незалежність, але українських.

Чи поляки розуміли українську боротьбу, яка з запізненням на кілька десятиліть відтворювала їх боротьбу з царським режимом? У певних колах напевно «так», адже є свідчення, що коли у 1932 році страчували українських революціонерів Василя Біласа та Дмитра Данилишина, то четверо колишніх бойовиків Польської Партії Соціалістичної написали звернення до президента з проханням помилування українців. А у Львові були чисельні випадки, коли українські бойовики походили із змішаних родин і часто польською розмовляли краще, ніж українською. Цю ситуацію влучно характеризує вислів, приписаний львівському географу Ромеру, що на цій території «кордон між українцями й поляками часто пролягав серединою подружнього ліжка».

Втім, згаданий випадок про бойовиків ППС є радше винятком. Крилатий латинський вислів «Quod licet Jovi, non licet bovi» («Що дозволено Юпітеру, не дозволено бику») досить точно характеризує ставлення поляків до боротьби за свою незалежність і сприйняття української боротьби. Українці в кращому випадку заслуговували на термін «гайдамаки», що було синонімом «розбійники», але ще частіше їх зневажливо називали «грицями» та «кабанами».

Від рук українських революціонерів за міжвоєнні два десятиллітя за підрахунками істориків загинуло 25 поляків. Водночас, лише насильницьке здобуття Пілсудським влади у польській державі (проти офіційного польського уряду) у травні 1926 року вартувало понад 400 осіб вбитих та близько 1000 поранених. Проте переможців не судять.

Звісно, можна заперечити, що поляки так довго пам’ятають «кривду» нанесену їм в 1920-1930-х роках українськими націоналістами. Ба, більше – пункт 20 резолюції Європарламенту, від 25.02.2010, з подачі польських парламентарів, чітко звучить, що Європейський парламент:

«Глибоко шкодує щодо рішення колишнього президента України Віктора Ющенка посмертно нагородити Степана Бандеру, лідера Організації українських націоналістів (ОУН), яка співпрацювала з нацистською Німеччиною, званням «Національного Героя України»; сподівається у зв`язку з цим, що нове українське керівництво перегляне такі рішення і зберігатиме відданість європейським цінностям».

Так виглядає, що полякам тут йшлося не про якісь кривди, нанесені націоналістами в 1930-х (саме в цей час Степан Бандера очолював ОУН на Галичині й у свої 27 років двічі був засуджений польським судом на довічне ув’язнення). В резолюції йдеться про злочини в зв’язку із «співпрацею з нацистською Німеччиною». Дарма, що Бандера в часі війни перебував у концтаборі Заксенхаузен, а його рідні брати були замордовані поляками, які займали керівні пости в концтаборі Авшвіц.

Очевидно, що Польщі, яка спільно з гітлерівською Німеччиною та хортистською Угорщиною поділила у 1938 році Чехословаччину, вигідно сьогодні в Європі визначати, хто «співпрацював із нацистською Німеччиною». А Європарламент не напружився пошукати історичного чи юридичного підкріплення «слідів співпраці» ОУН, проте, нагадав про відданість «європейським цінностям».

До останніх безперечно відноситься і польське гасло, яке було звернене до українців: «За вашу і нашу свободу!». І хоча полякам йшлося про спільну свободу від Російської імперії, але у спільній польській державі. Коли ж українці зажадали, вслід за поляками, здобути свою свободу та незалежність – їх провідники набувають статусу «колаборантів», «бандитів» і т.д.

Коли мені часом задають поляки питання стосовно ставлення до діяльності Степана Бандери, я намагаюся відповісти на питання питанням: «А як Ви ставитеся до діяльності Пілсудського та його соратників, спрямованої на здобуття польської незалежності?...»

Published on 25 February 2013