Тетяна Бойко

Володимир Старосольський – життя як відповідь власній концепції нації

Кожна спільнота, згідно цивілізаційної концепції А.Тойнбі, здійснює себе через епохальні виклики, кинуті природою та здатністю людей дати належні відповіді на проблеми, які постали перед нею.

Кожна спільнота, згідно цивілізаційної концепції А.Тойнбі, здійснює себе через епохальні виклики, кинуті природою та здатністю людей дати належні відповіді на проблеми, які постали перед нею. Розвиток кожної нації можна розглядати як боротьбу за самоздійснення, спричинену викликами історичних трансформацій. Відповідно до потреб нації, формуються особистості, здатні в різних сферах національного життя згуртовувати довкола себе людей, ставати натхненниками нових змін, на практиці та в теорії захищати національні цінності. Уособленням еліти, яка на вимоги часу долучається до вирішення найгостріших проблем нації, є Володимир Старосольський – визначний адвокат, громадсько-політичний діяч, науковець, політолог, правник.

«Це була виїмкова і насправді дуже рідкозустрічна комбінація прикмет тіла і духа, що зосередилась в одній особі: високий, статний, з подовгастим худим обличчям аристократа і таким же аристократичним спокоєм та манерами, − тип ученого, проте, з тонким почуттям гумору і при всьому нахилі до студій далеко не відлюдок» − писав про Володимира Старосольського його сучасник, журналіст Іван Кедрин.

Володимир Якимович Старосольський народився 8 січня 1878 року в Ярославі (нині на території Республіки Польща) в сім’ї місцевого бургомістра та Юлії Рапф. Вже із старших класів гімназії у нього виникає зацікавленість політичними рухами, він переходить з польської на українську мову, бере активну участь у створенні громадсько-політичних організацій − Академічної громади, «Січ», «Молодої України», УСДП. Студентська боротьба за запровадження українських кафедр, за відкриття українського університету у Львові, за «справу державної самостійності України» стали виявом відстоювання національних інтересів, про що згодом Старосольський підсумовує у власній концепції нації − недопустимо визначати якусь сферу інтересів як «національну», а решту − як такі, що лежать за межами її зацікавлення, адже «можна говорити про національні інтереси тільки в значенні «інтересів нації», що потенційно є інтересами усіх можливих видів». Боронячи ідею української вищої освіти та підтримуючи переслідуване українське студентство, він виступає організатором сецесії – масових акцій із залученням громадськості для підтримки та продовження їх навчання в австрійських університетах. Освітні студії В.Старосольського дають пояснення його юридичній обізнаності та теоретичній обґрунтованості – він вивчав право в Краківському, Львівському, Віденському, а згодом, стажувався в Берлінському, Ґрацькому та Гейдельберзькому університетах. Під час навчання вивчає теоретичні розробки відомих науковців С.Дністрянського, Ґ. Єлінека, Ф.Тьонніса, Л.Гумпловича.

Особливим періодом життя для юриста та науковця Старосольського стає його відповідь на Першу світову війну. Його організаційні здібності та авторитет стали доречними при формуванні у 1913 р. перших українських військових частин «Січових стрільців», головним отаманом яких він був обраний. Після вибуху війни 1914 р. Старосольський стає членом Головної Української Ради і Бойової Управи Січових Стрільців, ад’ютантом керівника вишколу УСС Мирона Тарнавського, комендантом УСС князя Василя Габсбурга-Вишиваного, командував куренем УСС, співпрацював з Союзом Визволення України у Відні. Беручи участь у складі Січових Стрільців, у Листопадовому чині 1918 р., з метою встановлення Української Держави (згодом ЗУНР) Старосольський наочно підтверджує свій підхід до нації як суб’єктивного факту, як волі та змагання до створення власної державності, що у суспільному масштабі забезпечує формування спільноти з власною автономією та одноцільною діяльністю, виявляється як реалізація політичної волі нації. В ході українсько-польської війни, після викуплення Директорією В.Старосольського з ув’язнення (знаходився в концентраційному таборі в Домб’ю під Краковом), він повертається до політичної та педагогічної роботи, поєднуючи пост заступника міністра закордонних справ при уряді І.Мазепи та викладаючи у Кам’янець-Подільському університеті. Після квітневого договору С. Петлюри з польським урядом (1920 р.) В. Старосольський подав у відставку. Невдовзі опинився на еміграції – у Відні та Празі.

Особливої уваги заслуговує адвокатська діяльність В. Старосольського – його ораторський талант, глибокі знання, подані без дешевих ефектів, цікаве подання інформації, що не позбавляло підсудного гідності, приваблювали на судові процеси молодих юристів різних національностей як на лекції. Недарма впродовж життя його іменували саме як адвоката − «пане меценасе».

Про визнання його адвокатського таланту, здатності національно-політично підкреслити мотиви вчинків підсудних свідчить його участь у справі проти М. Січинського, який 12 квітня 1908 р. здійснив замах на намісника Галичини А. Потоцького, на судових процесах над членами Української Військової Організації, які відбувались в Галичині, зокрема над С. Федаком, який виконав замах на польського воєводу Грабовського, на судах 1929-1935 рр. над членами ОУН: у 1929 р. − В. Атаманчуком та І. Вербицьким за вбивство куратора Собінського; у 1930р. − виконавцями нападу на «Східні Торги» у Львові, діячем ОУН З. Пеленським; у 1932р. − учасниками нападу на пошту в м. Городку (30 листопада 1932 р.) − процес Василя Біласа та Дмитра Данилишина, над Миколою Лемиком, якого звинувачували у вбивстві радянського консула Майлова, виступав оборонцем і на так званому Львівському процесі Бандери, із забороненою згодом польською пресою промовою. Захищаючи політичних підзахисних, В.Старосольський виходить із волюнтаристичної концепції нації, розуміючи її як «суспільство, основою якого є араціональна, стихійна воля», яка охоплює «конкретних, живих людей, нічого з них не полишаючи поза межами об’єднання». Саме тому участь представників нації у різноманітних політичних акціях полягає не у власних інтересах, а в інтересах свого народу. А, отже, саме умови поневолення українського народу і спричинили відповідну боротьбу. І тому, як стверджує адвокат: «Національний принцип не спрямований проти інших націй. Він, революційний за своєю сутністю, означає усунення будь-якого панування, не згідного його основами».

Підсумував власне життя та наукову творчість В.Старосольський в еміграції, ставши у 1920 р. професором Українського вільного університету у Відні та у 1922 р. деканом економічно-кооперативного факультету Української господарської академії в Подєбрадах, де одним із перших у Європі започаткував вивчення націології. Саме там виходить його найвідоміша праця − «Теорія нації», яка використовувалась як підручник в УВУ, УГА та в Українському (таємному) університеті у Львові, а згодом й інші доробки − «Держава і політичне право», «До питання про форми держави». В своїх міркуваннях В.Старосольський критикує атомістичне розуміння нації, яке спричиняє лише пошук найважливіших об’єднавчих ознак (мова, раса, культура, територія). Обґрунтованішим вважає психологічне розумінням нації, що пояснює її окрему цілісність, особовість, волездатністю, долю. Разом з тим, вчений не відкидає взаємодоповнення нації в царині стихійної волі та демократії в царині свідомої волі. Ці процеси поєднались через витворення особової дієздатної одиниці в юридичному значенні та природну особовість національної спільноти, що організовує маси внутрішньо в стремлінні до політичної самостійності. Таке обґрунтування було неоднозначно сприйняте іншими теоретиками нації. Зокрема Дмитро Донцов у своїй рецензії позитивно відгукується про психоволюнтаристичний підхід до нації, однак обстоює думку недоречності прив’язувати процесів націєтворення до зародження демократії, адже в даному випадку нівелюється роль як впливу меншості, еліти на даний процес, так і активності мас, які здатні підтримувати політичну волю еліти.

Символічним є трагічне завершення життя В.Старосольського, яке було покладене на втілення його поривань, ідей, концепцій. Після радянської окупації Львова у 1939 р., професора державного права Львівського державного університету ім. І.Франка заарештовано НКВС. Імовірно, арешт спонукали близькі родинні зв’язки з Романом Шухевичем − Старосольський був одружений із Дарією Шухевич, його тіткою. Засуджений до восьми років ув’язнення, В. Старосольський помер у концентраційному таборі в Маріїнську (Західний Сибір) 25 лютого 1942 р.

Гідною його життя є теза, наведена у першому перевиданні праці В.Старосольського «Теорія нації» (1998):

«...Нема народа без віри в його безсмертність. З вірою сею нація родить ся і з утратою її мусіла би умерти. Діяльна, жива воля нації родить ся з віри в її безсмертність, в се, що будуччина належить до неї».

Published on 23 January 2013