Олексій Кляшторний

Українська земля: доба випробувань

Часи владарювання над Україною інспірованого путінською Москвою бандократичного режиму на чолі з Віктором Януковичем, безумовно, будуть вписані в новітню історію нашої країни

Часи владарювання над Україною інспірованого путінською Москвою бандократичного режиму на чолі з Віктором Януковичем, безумовно, будуть вписані в новітню історію нашої країни як одна з найчорніших її сторінок, відмітними ціхами якої стали відродження практики політичних репресій, повернення у політичне життя призабутого поняття «політв’язень», возведена в ранг державної політики брутальна дискримінація україномовних осіб, топтання їхніх людських прав і національної гідности усіх, без винятку, українців.

І, поза сумнівом, серед усіх нещасть та злочинів цієї «підлої доби» найчорнішим морально-політичним та правним злочином має стати грандіозна «земельна афера» В.Януковича та його поплічників – цинічне позбавлення мільйонів українських родин їхньої законної земельної власности.

У цьому матеріялі його автор намагатиметься детально описати те, як завдяки нашій байдужості, схильності до потурання злу та фарисейству родина Януковичів та їхні служаки (Литвин, Присяжнюк, Лаврінович, Тимченко та інші) позбавляють нас наших прав на свою рідну землю, а також – запропонувати деякі конкретні мінімальні дії, яких не повністю збавлені власної гідности люди мали б ужити до захисту, за таких обставин, своїх законних прав.

ЩО МАЄМО?

Отже, передусім, що маємо? – За 20 з лишком років «незалежности України» в результаті «розпаювання» колгоспних земель загалом 6,9 мільйони українських селян отримали т. зв. «земельні паї», з яких 6,7 мільйони – оформили, згодом, державні акти власности на відповідні земельні ділянки, сумарна площа яких склала 27,2 млн. га, що становить близько двох третин з приблизно 41,5 млн. га всіх наявних на Україні сільгоспугідь. Не складно підрахувати, що на один «пай» припало, при цьому, в середньому по Україні десь приблизно 4 га. Завдяки цьому та з урахуванням площ особистих присадибних і фермерських господарств можна, відтак, сказати, що станом на теперішній момент понад 90 % усіх земель сільськогосподарського призначення на Україні де-юре належать-таки етнічним українцям. Отже, «мрія про землю» багатьох поколінь наших предків – збулась.

Як же загосподарили ми, українці, цими ресурсами найбільшої на Европейському континенті аграрної країни? – За опитуваннями, трохи більше 10 відсотків приєднали їх до своїх присадибних господарств та обробляють, не вважаючи й не називаючи, однак, при цьому себе «фермерами». Адже ж слово «фермер» у свідомості наших селян міцно асоціюється із, так би мовити, середнім землевласником, котрий має у своєму розпорядженні кілька десятків або сотень гектарів ріллі, діючи в юридичній формі, що офіційно називається «фермерським господарством». (Отже, той хто в англомовній термінології є «власником невеликої ферми» на українському селі – «просто собі господар».)

«Фермерами» в «українському розумінні цього слова» стали лише близько 1 відсотка «пайовиків», тим часом як ще 2-3% землю продали. Водночас, за даними державної статистики 4,5 мільйонів земельних ділянок з утворених в ході «паювання» 6,7 млн. були офіційно передані їхніми власниками в оренду іншим фізичним та юридичним особам. Решту «розпайованої» землі спіткала ріжна доля. Певна частина – не обробляється. Інша – здана в ту ж саму оренду фактично, проте без реєстрації відповідних угод в органах земельного відомства. Нарешті, ще якась частина використовується великими та середніми землекористувачами просто задурно в зв’язку із неспроможністю юридичних власників наймінімальнішим чином захистити свої права.

Тим не менше, площа офіційно зданих в оренду земель перевищує, зараз, в цілому по Україні, 17 млн. га, що становить трохи більше половини всієї наявної ріллі. З урахуванням «неофіційної оренди», про яку вже йшлося, орендний тип земельних відносин, за якого середні та крупні сільгоспвиробники господарюють на землях, винайнятих у дрібних землевласників, можна вважати наразі безумовно в нас домінуючим.

І отут починається, прецінь, найцікавіше. Опубліковане цьогоріч Інститутом економіки і прогнозування Національної академії наук дослідження «Українська модель аграрного розвитку та її соціоекономічна переорієнтація» наводить дані про те, що орендна плата у другій половині 2000-них років за один гектар землі на Україні була всемеро (!) нижча, ніж, приміром, в Еспанії та у 8,5 – 9 разів (!!) – ніж в Німеччині та Великобританії. І це – ще без порівняння із «малоземельними» країнами на кшталт Нідерландів та Данії, де аналогічна ріжниця могла сягати 20 разів!

На виправдання такої ситуації можуть пролунати закиди, що в Україні є нижчою, порівняно з названими державами, і врожайність. Але ж навіть у порівняннні з Німеччиною такий розрив становить щонайбільше 2-2,5 рази (і це ще не рахуючи приховування, з ріжних причин, українськими сільгоспвиробниками певної частини свого врожаю від державного обліку), та не кажучи вже про те, що низька ефективність господарювання агрофірми-орендаря аж ніяк не є «виною» власника земельної ділянки або ж підставою для заниження орендної плати!

Але й це ще не все: як показують опитування, у 70 % випадків орендарі розраховуються на Україні з орендодавцями не грішми, а якоюсь «натурою» (переважно – власною сільгосппродкуцією: зерном пшениці, кукурудзи, сояшника і т. д.). Отже, орендна платня, що й так є багаторазово заниженою супроти економічно обґрунтованої, на практиці фактично ще нижча.

І це – при тому, що середня ставка орендної плати за гектар землі зросла на Україні за 5 років (з 2006 по 2010) з 130 гривень до 300 (себто – в 2,3 рази), в той час як американський доляр підскочив за цей самий час супроти гривні лише десь в 1,6 рази. Таким чином можна констатувати, що ще станом на середину 2000-их років орендна плата, яку українські власники отримували за свою землю, взагалі була суто «символічною». Зараз ця ситуація нібито «виправляється», проте – порівняно повільно й «не знати до якої граничної межі».

Підбиваючи підсумки українського «господарювання на землі» за понад 21 рік «незалежности України» можна, відтак, зробити наступні висновки:

1) не володіючи, фактично, ні державними важілями фінансової підтримки, ні адекватним доступом до приватних фінансів в цілому «українське господарство на українській землі» запровадити ми не змогли, попри навіть юридичну передачу нам права власности на цю землю. Панування одержавлених колгоспів, що володіли тисячами гектарів ріллі, змінилося засиллям ще на два порядки крупніших підприємств – «агроголдингів», які володіють вже сотнями тисяч га, дивуючи обширом своїх угідь не лише центрально- та західньо-европейців, але й американців та канадійців, і поглинаючи левову частку всіх регулярно здійснюваних державою видатків на «підтримку вітчизняного сільгоспвиробника»;

2) опинившись у режимі «пасивного номінального землевласництва» ми досі не налагодили жодної системи колективного захисту своїх прав, внаслідок чого орендна платня за належні нам земельні ділянки продовжує бути заниженою в 3-10 разів;

3) «національно свідома українська інтелігенція», як і всякого штибу «громадянське суспільство» та «новий середній клас» (поки він до 2008 року включно на Україні ще існував) надзвичайно зайняті всілякими теле-, газетними та Інтернет-дискусіями про «демократію» та «реформи» не зробили, при цьому, поки що ПРАКТИЧНО НІЧОГО для захисту своїх власних безпосередніх економічних прав у стратегічно важливій для України аграрній галузі (як до цього – і при приватизації індустріяльного комплексу країни, що «на зорі незалежности», як пам’ятаємо, на певен час опинився у «загальнонародній власності», а отже начебто належав «кожному з нас»).

Натомість, подібно до того, як на основі банківської, гірничо-металургійної, енергетичної та інших складових народного господарства України на наших очах зріс та при цілковитій нашій бездіяльності заволодів усіма народними багатствами етнічно-неукраїнський «олігархічний кляс» всіляких Пінчуків, Коломийських та Фірташів, так і в сільському господарстві нині домінуючі позиції завоювали «новітні лятифундисти» в особі т. зв. «агроголдингів», перед якими тепер льогічно постає найочевидніше завдання: закріпити те, чим вони УЖЕ володіють де-факто в якості своєї приватної власности на «цілком формальних засадах»;

4) наша слабкість, неорганізованість і несвідомість спонукають зараз «земельну олігархію» ДІЯТИ ЯКОМОГА ШВИДШЕ, допоки Всевишній Господь, з безмірного милосердя Свого, не послав нам отямлення та, відповідно, здатности колективно зробити на власний захист бодай деякі найочевидніші речі, які підказує елементарний здоровий глузд.

Розрахунок, отже, іде на те, що належна нам земельна власність, як до того заводи, кар’єри, шахти та електростанції буде нами у стані продовження не знати скільки уже триваючого «безпробудного сну» безтямно втрачена, після чого й нам і дітям нашим дійсно-таки не лишатиметься вже нічого іншого, як відправлятися поневірятись з благословенної землі України кудись «у світи», де наша повна асиміляція і зникнення нас як окремої нації стануть лише «справою часу».

ЩО Ж ДАЛІ?

Щоб «тверезо подивитися на речі» нам, як уявляється, слід було б насамперед відійти від усяких спеціяльно створених нашими недругами в явно маніпуляцій них цілях мітів та «страшилок», що грають на стереотипах світської доби, глібоко закорінених у товщі мізків більшости членів українського суспільства.

Такими «страшилками», котрими нас безперервно залякують, наразі є, передовсім, «ринок землі» та (що те саме) її «купівля-продаж».

Бо й дійсно: буквально за кілька останніх років підсвідоме відчуття того, що при такому «господарюванні на землі», як ми нині ведемо, вона від нас неминуче «кудись дінеться» не без допомоги певних зацікавлених сил «раціоналізувалося» у застрашливий образ «іноземного капіталу» та «земельних спекулянтів», які буцімто «скуплять за безцінь» землі в «українських селян», які, на відміну від своїх «доброхотів» з числа «свідомої інтелігенції», нібито про те тільки й мріють, як комусь її продати за одну десяту її реальної ціни.

На цій основі розгорнулася просто містична якась боротьба за безкінечне продовження пресловутого «мараторію», який, з невеликими «вікнами» триває уже практично всі 20 років «незалежности» і, поки що, нічого доброго, крім безпросвітньої бідности, українським селянам не приніс.

Не так давно ця «священна боротьба» увінчалася черговою (вже, певно, …-надцятою) «епохальною перемогою»: «мараторій» знов продовжено, на цей раз – одразу до 2016 року. Проте, чи є у цьому НАСПРАВДІ бодай найменший привід для радощів?..

ЧОМУ УВІЧНЕННЯ «ЗАБОРОНИ КУПІВЛІ-ПРОДАЖУ ЗЕМЛІ» – ЦІЛКОМ ХИБНА «НАД-МЕТА»?

Отже, чи справді основна та актуальна загроза для земельних прав українців полягає в легалізації СЛІДОМ ЗА ВСІМ «ЦИВІЛІЗОВАНИМ СВІТОМ» інституту «купівлі-продажу» та «ринку» земель сільськогосподарського призначення?

– Що на сам перед породжує сумніви в підставовості таких «сугестій», то це очевидний факт, що купівля і продаж земельних ділянок для ведення сільського господарства цілком легально існує в усіх, без винятку, державах Европейського економічного простору (віл Фінляндії до Португалії та від Кіпру до Великобританії) але, попри це, перетворення народів цих країн на «нещасних знедолених аборигенів» ми, чомусь, не спостерігаємо.

Ґрунти продаються і, відповідно, купуються, зокрема, в країнах, які є нашими безпосередніми сусідами: Польщі, Словаччині, Угорщині та Румунії і жодної соціяльної катастрофи від того ні в одній з них, наразі, не відбулось. Чи ж, приміром, румунські, болгарські або й польські селяни є такими багатіями, що могли б протистояти натиску «світовій фінансової закуліси», якби вона таки мала намір «скупити» їхні землі? Чому ж на практиці цього не відбулось?

Або ж УКРАЇНЦІ (а навіть вже й не СЕЛЯНИ, а «українці взагалі», бо переважна частина земельних ділянок, отриманих в рамцях «розпаювання» переходить, саме зараз, внаслідок успадкування до відносно молодшої генерації, котра фізично живе вже переважно у містах), отож, НЕВЖЕ українці з точки зору «захисників їхніх інтересів» так-таки дійсно є тим найбільш нестулепним, можна сказати «неповноцінним», народом континенту, більшість представників кого є НЕЗДАТНИМИ ПОДБАТИ НІ ПРО САМИХ СЕБЕ, НІ ПРО СВОЄ МАЙНО? Чи ж не нагадують ці теорії (про те, що «наші, дай їм волю, усе проп’ють») чогось «до болю знайомого» ще з часів недоброї пам’яти Єкатерини ІІ, котра, всю свою «ідеольогію» засновувала, як відомо, на тому, що сама-то вона, дуже свободолюбна «вольтеріянка», та ось із народом їй трохи не пощастило, народ є «темний» і «непросвічений», тому настійно потребує «опіки» шляхом тримання у стані кріпацтва? – Автору цих рядків ці «мотиви», принаймні, знайомі аж до болю добре. Зокрема – дуже вже схожі вони на сучасний для нас ПУТІНСЬКИЙ «рефрен» про «наші особливі умови» і «наш особливий історичний шлях»…

Що ринок землі практично ніде у світі не є НЕРЕГУЛЬОВАНИМ, а в кожній країні, котра претендує на культурність, національна держава дбає і про збереження земель, як таке, і про «екольогію» в ширшому сенсі, і про «продовольчу безпеку», і про «національні традиції» та й, зрештою, про те, щоб більшість землі не виходила з рук національних власників – річ самоочевидна. Але ж чи закликає хто-небудь, аби на Україні ринок землі, після його легалізації був саме «нічим не обмеженим»? І якщо ми НЕ ВІРИМО в ефективність цих «обмежень», «регулювання» та, загалом, спроможности «держави Україна» проводити земельну політику в інтересах української нації, то в чому тут є проблема: в «ринку землі» чи таки «державі Україна» (точніше, в тому, що вона не є українською національною державою, не контролюється українською нацією, а отже діяти В ЇЇ ІНТЕРЕСАХ не може «за визначенням»)?

І скільки ще може тривати перекладання «на населення» відповідальності за те, що своєму призначення не відповідає ДЕРЖАВА? Чи не нагадує це відомої медичної практики «лікувати» не той, зовсім, орган, який у людини болить, аж допоки пацієнт не помре?

Друга причина, з якої «скуповування землі» не видається основним «робочим пляном», який задіюється режимом Януковичів та їхніми кремлівськими «спонсорами» для заволодіння нею, полягає в тому, що… від вищеназваних «зловісних плянів» вони, як відомо, дуже легко відмовились, продовживши, цьогоріч, «мараторій на продаж землі» не на рік чи два навіть, а – одразу на три, до початку 2016 року.

Чи було, може, зроблено це «під тиском народу»? – На те абсолютно не виглядає. Принаймні, коли В.Януковичу та «регіоналам» треба було зробити щось справді важливе для їхніх московських хазяїв (приміром, продовжити перебування на узбережжях Україні московської фльоти, або запровадити законодавство, яке дискримінує і принижує україномовних громадян) то це ЛЕГКО робилося попри і явну невідповідність Конституції «держави Україна», і – багатотисячні акції протесту, і навіть димові шашки та мордобої у Верховній Раді. Продовження ж «мараторію» відбулося нині практично тишком-нишком, «в тіні» фінальної стадії парламентських виборів, коли фокус суспільної уваги був звернений у цілком інший бік.

Закономірно виникає «крамольне» питання: а може, таки, «гра в мараторій» для родини Януковичів та ПР є не лише цілком прийнятною, а навіть і БАЖАНОЮ, можливо вона є «частиною (їхнього) пляну», а ті, хто бризкаючи слиною на всіх кутках кричав останні кілька років про «страшну небезпеку розпродажу української землі» свідомо або через власну глупоту і невігластво діяв, при цьому, САМЕ в інтересах «агроголдингів», Януковичів та Путіна?..

На небезпідставність такої думки наводить «теза третя» - анальогія зі вщерт програною українцями «битвою» за приватизацію української промисловості.

Адже й правда: крім «відволікаючого маневру» із «Криворіжсталлю», здається, НІ ОДИН великий об’єкт промислової приватизації не був на Україні проданий в «аукціонний» спосіб, коли до торгів були б фактично допущені іноземні корпоративні покупці та вирішальним чинником була, в решті решт, НАЙВИЩА ЗАПРОПОНОВАНА ЦІНА. «Скупівлі української промисловости» іноземними «акулами капіталізму» не відбулось, тому цілком логічним є уявити, що нічого подібного, насправді, не плянується і щодо української землі. Та чи «допомогло» це чимось українцям, зайнятим в індустріальному секторі? Вони зараз чимось там володіють? Або ж бодай отримують заробітну платню принаймні в половину польської?..

Таким чином, льогічно підходимо до «тези четвертої»: «Скуповувати українську землю», поки що, НІХТО НЕ ЗБИРАЄТЬСЯ. І дійсно, НАВІЩО «СУПОВУВАТИ» (себто, ПЛАТИТИ ГРОШІ), якщо маючи в руках державну владу та неспроможність тубільного «населення» відстоювати свої права, цю землю можна елементарно ВІДНЯТИ «за так»?

«Скупати землю» ті, хто цього прагнуть, можуть і зараз: через механізм, приміром, «обміну з доплатою» (ділянки площею 0,1 га на 5 га) або «накладення стягнення на майно» за «борг», котрий насправді є нічим іншим, ніж, властиво, ПЛАТОЮ за відчужувану земельну ділянку.

«Постійне продовження», натомість, такого ТИМЧАСОВОГО ЗА СВОЄЮ СУТНІСТЮ заходу як «мараторій», виконує одну дуже потрібну нинішнім «хазяям життя» соціальну функцію: не повинно бути ЛЕГАЛЬНОГО ринку та ЯСНОЇ ЦІНИ, які дозволили б власникам земельних ділянок ЧІТКО ЗНАТИ СКІЛЬКИ САМЕ КОШТУЄ ЇХНЄ МАЙНО. Про те ж, що воно наразі недооцінене в 3-10 разів, уже досить детально йшлось.

ОТЖЕ, В ЧОМУ НАСПРАВДІ ПОЛЯГАЄ ПЛЯН «ЧЕСНОГО ВІДБОРУ» В УКРАЇНЦІВ ЇХНЬОЇ ЗЕМЛІ?

Якщо коротко, то його суть зводиться до того, аби спершу ЗАБРАТИ ВЖЕ НІБИТО ПЕРЕДАНІ УКРАЇНЦЯМ У ПРИВАТНУ ВЛАСНІСТЬ ЗЕМЛІ «НА КОРИСТЬ (увага!) ДЕРЖАВИ», а потім БЕЗКОШТОВНО (або – за символічну плату) передати її «агроголдингам» (в тому числі – контрольованим через добре відомого Дм. Табачника або й просто напряму особисто Владіміром Путіним). Після чого за років 10 (після остаточного вже знелюднення аграрних теренів та коли «власність» на земельні ділянки стане здаватися такою ж «казкою», як нині «всенародна власність» на обленерго), ОТОДІ ВЖЕ ЗА НЕВЕЛИЧКИЙ «ВИКУП» «агроголдинги» (а точніше: Януковичі, Путін, Ахметов, Вадатурський, Порошенко і т. д.), можливо, й «оформлять» свої земельні «лятифундії» в якості «офіційної власности». А можливо – і ні, бо ж «нащо витрачатись»? Для прикладу, чи треба було, приміром, Р.Ахметову «скупити» всі вугільні шахти, аби бути «некоронованим королем» Донеччини?

Отже, ЩЕ РАЗ: «НАВІЩО ПЛАТИТИ», якщо попередній досвід показує можливість ПРОСТО ЗАБИРАТИ?

Як же саме це все виглядатиме? – Властиво, «олігархату» бажано, як уже йшлося, поспішати, «аби люди, бува, не оговтались», та й загалом, це хлопці, котрі «жувати соплі» звички не мають. Весь процес має вкластися у 4 роки, 2 з яких («підготовчі») уже, цілком «за пляном», успішно пройшли, поки «свідомі українці» «боролися з ринком землі»). Лишилися два вирішальні роки: 2013 та 2014. Після яких усі ми, нинішні «землевласники», можемо сміливо казати своїм «володінням»: «Прощавайте!..»

Шахрайська операція «Великий земельний кидок» проводиться, як і все, що донині робилося в «державі Україна» для пограбунку українців, під «благовидним» прикриттям нібито суспільно корисних і навіть необхідних «реформаторських дій». У даному разі йдеться про «запровадження сучасної системи реєстрації та обліку прав на землю й інше нерухоме майно» за нібито «европейським взірцем». «Фокус», як і при кожному «ошуканстві» лежить у «кількох малопомітних деталях», увага від яких всіма способами відволікається, а самі вони (якщо прямо хтось спитає) проголошуються випадковими «недопрацюваннями», які цілком можуть бути виправлені, але… виправлені, звісно ж. НЕ БУДУТЬ, бо «вся гра» затівається, властиво, саме заради них…

Ось, нещодавно на своєму офіційному сайті Кабінет Міністрів України радісно повідомляє, про «чудні дива», які чекають на українців з 01 січня 2013 року: це «публічна кадастрова карта», де в мережі Інтернет кожен власник земельної ділянки зможе, віднині, бачити її точне розташування та дані, внесені про неї у Державний земельний кадастр.

«В тіні» цього «інтерактивного чуда» мають лишитися тільки три «маленькі нюанси»:

1) що дані про ВЛАСНИКІВ усіх земельних ділянок, на відміну від УСІХ держав-членів ЕС, включаючи наших безпосередніх сусідів, ЧОМУСЬ Є «ЗАКРИТИМИ» (з метою, нібито, «захисту їхніх персональних даних», якого наші олігархи, зрозуміло ж, потребують куди більше, ніж громадяни инших європейських країни);

2) що одночасно в країні запроваджується цілком нова система реєстрації прав на землю, в зв’язку з чим УСІ раніше видані «державою Україна» «державні акти власності на землю» стають, фактично, папірцями, не більш цінними, ніж сумно відомий «приватизаційний сертифікат»;

3) та, головне, що КОЖЕН, ХТО НЕ ВСТИГНЕ ЗА НОВИМИ ПРАВИЛАМИ ПЕРЕОФОРМИТИ СВОЮ ЗЕМЕЛЬНУ ВЛАСНІСТЬ ДО 01 СІЧНЯ 2014 РОКУ ВТРАЧАЄ ЇЇ НАЗАВЖДИ. «Причини» не грають ролі. «Вина власника» в порушенні строків переоформлення, доводиться, як побачимо далі… самим фактом, що відповідний запис у Поземельну книгу Державного земельного кадастру не був зроблений.

АЛЕ… ПРО ВСЕ ПО ПОРЯДКУ…

Починаючи, здається, з 1992 (або 1993) року і дотепер право власности громадянина чи юридичної особи на земельну ділянку посвідчується в «державі Україна» документом на номерному бланку «суворої звітності», який називається «державним актом на право власності на земельну ділянку». Після прийняття у 2001 році нового Земельного кодексу, юридичний статус цих документів регулюється (чи, пак, регулювався?) його статтею 126.

В разі зміни власника земельної ділянки нотаріус та міський або районний відділ Державного агентства земельних ресурсів роблять на державному акті відмітку про відчуження земельної ділянки та реєстрацію прав на неї. У відмітці вони зазначають документ (договір міни, свідоцтво про отримання спадщини тощо), на підставі якого відбулася зміна прав власності, та хто є новим власником.

Саме цей документ – Державний акт власности на землю – знаходиться «на руках» у власника землі та дозволяє, поки що, у разі будь-якої потреби, довести належність даної земельної ділянки саме йому.

Натомість, відповідно до прийнятого вже за «доби Януковича» закону від 05 липня 2011 року «Про Державний земельний кадастр» (підпункт «е)» пункту 5 «Перехідних та прикінцевих положень») право власности або користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до вже зовсім иншого закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» – у Державному реєстр прав на нерухоме майно, який ведеться органами Міністерства юстиції.

Водночас та паралельно з цим «кадастровий» закон передбачає, що Державний земельний кадастр – це «єдина державна геоінформаційна система відомостей про землі, розташовані в межах Державного кордону України», в тому числі – їхнє цільове призначення, обмеження у їх використанні, дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх грошову оцінку, а також – «про розподіл земель між власниками і користувачами».

Таким чином, «для чогось» на заміну такої, що існувала 20 років, створюється нова ПОДВІЙНА система реєстрації земельних ділянок (у «Державному кадастрі», який ведеться органами Держземагентства та «Державному реєстрі» Мін’юсту), причому саме реєстрація у вже існуючому земельному кадастрі буде первинною, а реєстрація прав на земельну ділянку як «нерухоме майно» в мін’юстівському «Реєстрі…» – здійснюватись на її основі, знов-таки «для чогось» дублюючи в цьому відношенні кадастр.

Відповідно до п. 8 ст. 24 того ж закону «Про Державний земельний кадастр» на підтвердження державної реєстрації земельної ділянки її власнику видаватиметься вже не Державний акт власности на землю (які з 01 січня 2013 року взагалі більше не видаватимуть), а лише – «витяг з Державного земельного кадастру про земельну ділянку». Ці «витяги» надаватимуть та записи в «Поземельній книзі» ДЗК здійснюватимуть «державні кадастрові реєстратори», в той час як місцевих органах юстиції (з метою, слід розуміти, «скорочення бюрократичного апарату») сидітимуть просто «державні реєстратори», які вчинятимуть дублюючі Державний земельний кадастр записи до «Державного реєстру прав на нерухоме майно та їх обтяжень» і видаватимуть «Свідоцтва про право власности на нерухоме майно».

Що, отже, замість одного «паперу» - «державного акту власности на земельну ділянку» - землевласникові доведеться оформити два нових («виписку» і «Свідоцтво»), річ більш-менш ясна. Найголовніше інше: що ж станеться із нині чинними (точніше, такими, що до 31 грудня 2012 року все ще продовжують видаватись) «державними актами»?..

Якщо коротко, то те, що має відбутися з ними (а за одне – і з засвідченими ними правами на земельну власність) можна назвати «найвищим рівнем державного «наперсточництва» часів бандократії». Бо, з одного боку, написаний «для лохів» пункт 10 «Перехідних та прикінцевих положень» Закону України «Про Державний земельний кадастр» стверджує що документи, якими було посвідчено право власности чи право постійного користування земельною ділянкою, видані до набрання чинності цим законом, «є дійсними». Але ж, водночас, фактично в зв’язку із зі змінами, що вносяться цим самим законом до вже згаданої статті 126 Земельного кодексу, з початку 2013 року укладення будь-яких угод із землею на підставі «державних актів власности» на неї стане… неможливим. Потрібним буде мін’юстівське «Свідоцтво…» для оформлення якого, в свою чергу, необхідна кадастрова «виписка» (про які вже йшлось).

Тобто наявний «на руках» у «землевласника» Державний акт, залишаючись «чинним» стане настільки ж практично корисним, як цілком «чинний» і донині «приватизаційний сертифікат», яким досить багато хто з нас «не встиг скористатись».

В зв’язку з цим поширеними у медіях за останній час стали ніби-то «експертні» роз’яснення, що поспішати перереєструвати за новими правилами свою земельну ділянку слід лише тим, хто плянує в 2013 році її відчуження чи, принаймні, переукладення орендного договору. Насправді це абсолютно не так, і ті, хто ці твердження поширює, швидше за все цілком свідомо грають на боці родини Януковичів та їхніх «подільників» з Кремля та Партії Регіонів. Адже частина 10 статті 24 закону «Про Державний земельний кадастр» чітко встановлює, що «державна реєстрація земельної ділянки скасовується Державним кадастровим реєстратором, який здійснює таку реєстрацію, у разі... якщо протягом одного року з дня здійснення державної реєстрації земельної ділянки речове право на неї не зареєстровано».

Отже, після 01 січня 2013 року теперішні володарі Державних актів власности на землю, не дивлячись на те, що зазначені акти формально проголошуються «дійсними», для посвідчення своїх прав на належні їм земельні ділянки змушені будуть В РІЧНИЙ ТЕРМІН пройти подвійну (а як побачимо далі – фактично ПОТРІЙНУ) перереєстрацію цих ділянок: в органах Держземагентства та Мінюсту, відповідно.

В разі ж, коли вони не встигнуть виконати зазначене у встановлений термін, реєстрація їхніх земельних ділянок у Державному земельному кадастрі буде СКАСОВАНА, що далі призведе і до ВТРАТИ НИМИ відповідних «речових прав», себто, простою мовою, ПРАВА ВЛАСНОСТИ НА ЗЕМЛЮ. Тоді як з величезними труднощами та за великі хабарі оформлені свого часу «чинні» державні акти власності на землю, видані «державою Україна» впродовж двох попередніх десятиліть, лишаться на руках у громадян як красиві папірці, позбавлені будь-якого реального змісту. Адже з 01 січня 2014 року «анульоване» буде вже саме ПРАВО, яке вони посвідчують.

Для того аби переконатися, що за планами Кремля та родини Януковичів має статися саме це, достатньо зазирнути у «свіженький», затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 р. № 1051, «Порядок ведення Державного земельного кадастру», пункт 114 якого встановлює, що «державна реєстрація земельної ділянки скасовується Державним кадастровим реєстратором, який здійснює таку реєстрацію, у разі: … 2) коли протягом одного року з дня здійснення державної реєстрації земельної ділянки речове право на неї не зареєстроване з вини заявника, - на підставі даних про те, що протягом одного року Державному кадастровому реєстраторові органом державної реєстрації прав не надано відповідної інформації в порядку інформаційного обміну.»

Тобто, у цій урядовій постанові, всупереч Конституції та всяким цивілізованим правовим уявленням взагалі, «без зайвих вагань» презюмується «вина» українція-землевласника в тому, що інформація про його ділянку або «не була внесена у Державний реєстр речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», або ж… просто «в порядку інформаційного обміну» не була передана одним «державним реєстратором» іншому! І покарою за цю «вину», за В.Януковичем, Н.Азаровим та їхніми приспішниками (Присяжнюком, Тимченком, Лавриновичем) має встати, не більше й не менше як… втрата людиною її законної, посвідченої «Державним актом» земельної власности!

Адже «скасування реєстрації» земельної ділянки «з технічної точки зору» веде до АНУЛЮВАННЯ ЇЇ КАДАСТРОВОГО НОМЕРУ, отже вона нібито кудись «випаровується», юридично «зникає», хоч фізично й продовжує існувати. «Зворотнього шляху» або будь-якої можливості «виправити упущення» - нема: реєстрація в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно здійснюється, як пам’ятаємо, на підставі «виписки» з Держкадастру, а відяк анульованим є відповідний запис, то й зробити «виписку» про нього вже нема як.

Скажемо більше: суто формально виконання наведених вище законодавчих приписів НЕМОЖЛИВЕ ВПРИНЦИПІ, оскільки державного нормативно-правового акту, який встановлював би цей самий «порядок інформаційного обміну» (між мін’юстівським та «кадастровим» реєстраторами) наразі… просто не існує. Чи відповідають цьому «порядку», приміром, направлення листів без опису вкладення та відмітки про вручення (котрі легко можуть просто «загубитися») або обмін «е-мейлами», який можна в «випадково стерти»? Піди ж знай!

Зрозуміло, що найпершими кандидатами на втрату землі внаслідок цієї мега-маніпуляції є:

1) літні люди, за станом здоров’я та рівнем освіти просто не здатні розібратися в цих зумисно створених юридично-бюрократичних «хащах», що викликають стійку асоціацію з «театром абсурду», гротескною літературою «постмодернізму» або просто божевільнею;

2) особи, які перебувають на заробках за межами державних кордонів України;

3) зрештою, люди, які просто фізично живуть і працюють у Києві, Львові, Дніпрі, Одесі чи Харкові, в той час як «прописані», «мають земельні ділянки» та відповідно мусіли б «приробляти ноги» процесу переоформлення своїх земельних прав у якихось віддалених районах Кіровоградської, Вінницької чи там Чернігівської области, куди, властиво, і дороги нормально заасфальтованої нерідко просто нема.

Але навіть для тих, хто вважає себе дуже «просунутим» та навіть «метикованим», завдання стоїть не з простих, адже за один календарний рік здійснити треба, щонайменше, три бюрократичні операції:

1) отримати в земельному управлінні (точніше – т. зв. «Центрі ДЗК») «виписку» з Державного земельного кадастру;

2) на підставі цієї «виписки» оформити в районному відділі Державної реєстраційної служби Мін’юсту «Свідоцтво» про право на ту ділянку, права на яку нині посвідчує «державний акт»;

3) простежити за реєстрацією факту видачі цього «Свідоцтва…» у Центрі ДЗК та… отримати нову «виписку» з кадастру де вже значиться факт відображення в ньому «речового права» власника на приналежну йому ділянку.

І це при тому, що на оформлення «державного акту» на ту саму земельну ділянку, за досвідом у середньому йшло близько 5 років та 1 тис. «у. о.» різноманітних хабарів!

Чи не легше махнути на це все рукою? – Віктор та Олександр Януковичі, разом з Путіним та Табачником, саме на це й чекають!

Адже за наслідками даного процесу вже 01 січня 2014 року на Україні утворюється величезний масив земель, які фізично є, але записи в Державному земельному кадастрі про які «цілком законно»… скасовані. Тобто, якби їх і нема разом із засвідченими перетвореними на «цукеркові фантики» «держактами» правами власності на них…

Після чого звільнені, таким чином, від їхніх теперішніх власників-українців землі як «безхозні» спочатку «оприходуються» і наново «обмірюються» (в ГІС-віртуалі) Держземагентством з присвоєнням нових уже кадастрових номерів (бажано – з утворенням земельних ділянок нової конфігурації шляхом об’єднання кількох суміжних), далі – передаються «у статутний фонд» щойно утвореного для цієї мети «Державного земельного банку», а від нього вже – зможуть потрапити на «ринок землі» для повторної (вже справжньої!) приватизації крупними аграрними компаніями, котрі діятимуть для цього, у разі потреби, через підставних фізичних осіб. Чи буде при цьому така повторна приватизація здійснена формально, або держава передасть новонабуті нею угіддя, скажімо, «в оренду на 99 років» – справа суто юридичної техніки. Головне, що поки «тубільці» ведуть боротьбу за «мараторій на торгівлю землею», сама ця земля за абсолютно шулерською схемою перестане де-юре бути їхньою…

А МОЖЕ… НЕ ВСЕ ТАК СТРАШНО?

Основна «психольогічна проблема», що переслідувала автора цих рядків при роботі над даним матеріялом – це те, що висловлені в ньому прогнози на майбутнє виглядають «аж надто апокаліптично». Справді, чи може бути так, що МІЛЬЙОНИ людей ЗА ОДИН РІК позбавлять МІЛЬЙОНІВ ГЕКТАРІВ їхньої земельної власности? Чи не фантастика це?

Загалом, у «експертному середовищі» САМЕ ДО ЦЬОГО зводилась, досі, й критика вище викладеного: без посилання на якісь «статті, пункти та підпункти» просте «та, ну», або ж «НУ НЕ МОЖЕ БУТИ ВСЕ ТАК СТРАШНО».

Я, однак, «низка моментів», котрі стверджують мене самого та спонукають закликати всіх інших приймати «найапокаліптичніший сценарій» за «робочу пляну дій»:

1. Чи уявляв собі хто навесні 1932 року Голодомор, який розпочався восени та досягнув верху жахіття рівно за рік? Якщо ж В.Янукович не визнає Голодомору геноцидом українців та публічно проголошує це на найрізніших міжнародних трибунах, то що таке для нього позбавлення мільйонів людей їхньої власности, коли його «духовні попередники» (большевики, комсомольці та «комнезамівці») за 80 років до того позбавили ще більшу кількість людей навіть життя?

2. Чи можна було в 2009 році уявити, що через 3 роки на Україні буде офіційно прийняте законодавство, котре прирівнює в правах 1 «російськомовного» громадянина до 10 «україномовних»? – Але ж у дійсності це сталось!

3. Та, зрештою, найголовніше: ЯКЕ ИНШЕ «юридичне призначення» можуть мати положення закону «Про державний земельний кадастр» та постанови КМУ від 17 жовтня 2012 р. № 1051 про «скасування реєстрації» земельних ділянок, які фізично існувати аж ніяк не перестають?

Адже ж «ідеольогічною базою» неоковирного юридичного конструкту з дублюючих один одного «реєстру» та «кадастру» є теза, що кадастр Держземагентства обліковує, передусім, ЗЕМЛЮ ЯК ТАКУ, в той час як «Реєстр…» Мін’юсту – права на неї. Чому ж ФІЗИЧНО ІСНУЮЧА земельна ділянка, котра ще вчора була власністю громадянина Петренка чи Іваненка на підставі «державного акту власности №…», раптом ПЕРЕСТАЄ ІСНУВАТИ для ДЗК в зв’язку із відсутністю в реєстрі Мін’юсту запису про «речові права» на неї? Вона що, як уже йшлося, «випаровується»?..

– Значно льогічніше, на жаль, уявити, що ціла гра з двома базами даних, двома структурами «реєстраторів» та трьома «ходками» між ними, які має вчинити за 1 рік в умовах застрашливих черг нещасний власник 4 га, спрямовується на те, аби виконання новоприйнятих (по-суті – протиправних!) «законодавчих приписів» для нього унеможливити. Оголосивши його, потім, про що вже згадувалось, «людиною, якій ця земля непотрібна». В.Путіну, О.Януковичу та Дм.Табачнику, вона, очевидно ж, «потрібніша» і обійтися з нею вони, без сумнівів, «зможуть значно краще»…

Так, ще «маленька ціха»: навіщо, приміром, водночас із достославним «продовженням мараторію» чинній владі було ухвалювати, приміром, закон від 6 вересня 2012 року № 5245-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності», яким управління земельною власністю було відійняте в бодай сяк-так підконтрольних обраним людьми радам районних державних адміністрацій та передане до «територіальних органів Центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин»? Кому, фактично, підпорядковуватимуться ці «органи», крім Саші Януковича, особисто?

ВИСНОВКИ

Як бачимо, урядом бандита В.Януковича, котрий спільно зі зграєю своїх поплічників володіє зараз «державою Україна», нині здійснюється надзвичайно широкомасштабна стратегічно продумана кримінальна операція, спрямована на те, щоб оголосити мільйони українців такими, хто позбулися прав на належну їм землю нібито зі своєї власної вини, «пропагандним акомпанементом» до чого слугують дедалі більш часті безсоромні публікації олігархічних ЗМІ про те, що «земля є просто непотрібною більшості людей, котрі зараз є її власниками».

Що ми, українці, можемо їй протиставити? Найлогічніше, звичайно ж, – усунення «родини Януковичів» від влади на Україні, а самого очільника цього кримінального кляну – і від фізичного існування. Проте, уявляється, що ефективно здійсненим це може бути лише в ході останнього (або ж лише чергового?) акту нашої багатостраждальної та «багатоходової» Національної Революції, «легітимізувати» яку МУСИТЬ, звісно ж, ЛИШЕ КРОВ, нинішнього «сакрального очільника» сонмища наших національних ворогів.

Цього, по суі, неможливо зробити, допоки «український народ спить», як, власне, СПРАВДІ СПЛЯТЬ і його «будителі» з числа «інтелігенції», перейняті коли не «іграми в мараторій», то – дискусіями над тим, хто саме стане маріонетковим головою «нової Верховної Ради»: знов Литвин, Порошенко, Тігіпко чи, приміром, Яценюк.

ОТОЖ, ЩО НИНІ МАЄ БУТИ ЗРОБЛЕНЕ КОЖНИМ ІЗ НА ДЛЯ УНИКНЕННЯ ВІЧНОЇ ГАНЬБИ НАУВЕСЬ СВІЙ РІД?

Уявляється, що це – дієве ствердження того, що НАША ЗЕМЛЯ Є НАСПРАВДІ НАМ ПОТРІБНОЮ, а не такою, що ми її готові «спихнути» будь-якому неукраїнському «агроголдингу», а же краще «державному земельному банку», відмовляючись навіть і від справедливого доходу з неї у вигляді гідної орендної плати.

Замість пустопорожніх розмов про «гріховність торгівля землею» та «необхідність відродження села як колиски нації», потребуємо заопікуватись захистом своїх реальних власницьких прав, котрі, прецінь, ПОКИ ЩО У НАС Є.

Це значить – зорганізування землевласників з метою забезпечення охорони прав на їхні земельні ділянки та належного управління ними. Властиво, для цього не потрібно й навіть недоцільно кожному «повертатися на село» (більше ніж 2-3 рази на рік), аби відроджувати там пра-архаїчні фізичні методи господарювання доіндустріяльної доби: з кіньми та волами. Ясно, що цього не буде, скільки б не відбувалося на цю тему пустопорожніх балачок: про «органічну сільгосппродукцію» та «сільський туристичний бізнес» (бо для РЕАЛЬНОГО ВТІЛЕННЯ цих прожектів є необхідним, насамперед, саме те, чого в нас, українців, наразі НЕМАЄ: інвестиційного ресурсу у вигляді «грубих грошей»).

Потрібно, натомість:

1. Максимально повідомити «зацікавлену публіку» через газети, журнали, TV та Інтернет, сякий-такий доступ до яких у нас іще є, про РЕАЛЬНІСТЬ та масштабність загрози, навислої над земельною власністю українців, і на сам перед – про стислість строків (один рік), відведених нам зараз для дій.

2. Забезпечити створення в обласних та районних центрах осередків дії на захист земельної власности українців, котрі діючи за рахунок внесків самих землевласників могли б:

2.1 – в наступаючому 2013 році – провести оформлення реєстрації речових прав українців на їхню земельну власність у «Реєстрі…» Мін’юсту, уникаючи створення некерованих хаотичних черг перед конторами «державних реєстраторів», а також «реєстрацію реєстрації» відповідних записів у ДЗК;

2.2 – вимагати в адміністративному та судовому порядку, а також – з використанням конкуренції між ріжними агроголдингами, підвищення орендної плати за землю, котра мала б складати, сьогодні, щонайменше 100-150 долярів з гектара на рік;

2.3 – забезпечити стеження за здійсненям агрофірмами-орендарями на орендованих площах належної сівозміни, внесення органічних добрив, недопущення подальшого погіршення якості орендованих земель.

Щойно ці структури зміцнимо, щойно матимемо за свою землю РЕАЛЬНУ ОРЕНДНУ ПЛАТУ – буде «ресурс» і для розвитку «агро туризму» і для всякого іншого «відродження села».

Якщо ж цього не зробимо, а, як зазвичай, кинемось кожен сам поодинці вирішувати «свої проблеми» в лябетах державної машини, налаштованої саме на те, щоб вони виявились для нас «невирішальними» (в інтересах, зрозуміло ж) певних конкретних зацікавлених сімей – матимемо з землею те, що нині сталося українською промисловістю: «була наша, а стала – не наша»…

Published on 27 December 2012