Богдан Червак

Європарламент і український націоналізм

Став відомим зміст резолюції Європарламенту під промовистою назвою «Ситуація в Україні». Зокрема, в одному із пунктів йдеться про те, що євродепутати стурбовані піднесенням націоналістичних настроїв в Україні, що проявилося у підтримці ВО «Свобода» на ост

Став відомим зміст резолюції Європарламенту під промовистою назвою «Ситуація в Україні». Зокрема, в одному із пунктів йдеться про те, що євродепутати стурбовані піднесенням націоналістичних настроїв в Україні, що проявилося у підтримці ВО «Свобода» на останніх виборах. У зв’язку з цим резолюція закликає українські демократичні партії не асоціювати себе з ВО «Свобода», не схвалювати її діяльність та не формувати з нею коаліції, оскільки «расистські, антисемітські та ксенофобські погляди суперечать фундаментальним цінностям та принципам ЄС».

До речі, це не перша резолюція Європарламенту, у якій в тій чи іншій формі, якщо й не засуджується український націоналізм, то принаймні формулюється негативне до нього ставлення. Нагадаю, що у лютому 2010 року Європарламент також ухвалив резолюцію щодо ситуації в Україні, де у п. 20 висловлювався «глибокий сум з приводу рішення президента України Віктора Ющенка, що йде з посади, присвоїти посмертно Степану Бандері, лідеру Організації Українських Націоналістів (ОУН), що співпрацював з нацистською Німеччиною, звання «Героя України».

Що спільного у цих двох резолюціях, крім того, що їх зміст в окремих пунктах фіксує негативне ставлення до деяких політичних сил в Україні?

Передусім впадає в око, що «борцями з українським буржуазним націоналізмом» у Європейському парламенті виступають, як правило, політики лівої і проросійської орієнтації. Так, за горезвісну резолюцію 2010 року голосували «ліві» депутати від Румунії та Німеччини, які традиційно негативно ставляться до «українського питання» і орієнтуються на Росію та депутати від Польщі, політикум якої ще живе стереотипами, що склалися про ОУН і УПА під час Другої світової війни.

Цього разу – аналогічна картина. Відповідний пункт резолюції 2012 року став можливим завдяки активності депутата Європарламенту від Болгарії, представника депутатської групи «Прогресивний альянс соціалістів і демократів» Крістіана Вігєніна, який до того ж не приховує своїх москвофільських переконань.

Іншими словами, у згаданих резолюціях йдеться не стільки про негативне ставлення до окремих постатей українського національно-визвольного руху чи політичних сил, які декларують з ним свою спадкоємність. Суть проблеми глибша: маємо справу з упередженим ставленням окремих держав і політиків до самої ідеї української державності.

Ну що ж, нам до цього не звикати. Але при цьому усім слід пам’ятати три важливі висновки. По-перше, Українська держава стала реальністю не тому, що цього хотіли чи не хотіли «сусіди». А тому що за це змагалося не одне покоління українців. По-друге, негативне, а то й вороже ставлення до незалежності України з боку інших держав було і буде, але воно не може вплинути на основне: поставити під сумнів право українського народу на свою державу. По-третє, чим скоріше у Європарламенті, зрозуміють два попередні висновки, тим ефективнішими, гармонійними і зрозумілими будуть взаємини України і Європарламенту, в тому числі, що стосується утвердження «європейських стандартів», зокрема недопущення «расистських, антисемітських та ксенофобських поглядів».

Про останнє слід сказати окремо. У своїй світоглядній та ідеологічній основі український націоналістичний рух ніколи не був ані расистським, ані антисемітським, ані ксенофобським. Таким його намагалася зобразити радянська і комуністична пропаганда, з якою так завзято у свій час боролися західні демократії.

Намагання ж сьогодні припасувати усі ці «погляди» В О «Свобода», чи будь-якій іншій українській політичній силі, яка свою ідеологію ідентифікує з ОУН, не витримують жодної критики.

Один з найближчих співробітників Голови ОУН полковника Євгена Коновальця, редактор часопису УВО «Сурма» та офіційного ідеологічного органу ОУН Володимир Мартинець ще у 1937 році зазначав: «До справи української расовости не можна підходити ні з фашистівськими, ні з націонал-соціялістичними расовими критеріями. Справу української расовости мусять рішати українці, для українців і з виключно українського становища та інтересів української нації. Себто, коли німецькі расисти обороняють чистоту німецької чи там нордійської (північної) раси, коли вони всі інші раси (не тільки жидівську!) вважають «нижчими» расами, і тому є проти мішання нордійської раси з іншими (зокрема з українцями), то це не означає, щоб це все, як папуги, ми повторяли за німцями або аналогічно примінювали до української нації... Нація має бути для нас приматом всіх приматів, а не раса».

Варто наголосити, що таку ж позицію було зафіксовано ще до початку Другої світової війни, коли світ отримав шок від злочинів нацизму. Так, «офіційний» ідеолог ОУН Микола Сціборський на сторінках часопису «Пробоєм» у 1940 році застерігав окремі гарячі голови, які сподівалися, що Німеччина стане силою, яка, врешті-решт, розв’яже на користь українців питання їхньої державності: «Вони свято вірили, що Гітлер навіть пообідати не сяде, одразу засукає рукави та почне «робити» для них Україну. Безкритичні, не посідаючи знань, потрібної культури, політичного і життєвого досвіду, не вміючи відрізняти гарних слів і гасел від жорстоких законів реальної політики; - забуваючи стару, як світ, правду, що історична і політична суверенність залежить від рівня її ідейної й духовної незалежності — вони гадали, що досить змавпувати чужі зразки й слова, як справа України вже буде полагоджена».

Саме на цих засадах і діяла ОУН у роки війни. За це ОУН розплачувалася життями своїх провідних членів, з–поміж яких відомі на увесь світ - Олена Теліга і Олег Ольжич, які були замордовані нацистами.

Тому приєднуюся до тих, хто вимагає вибачень перед українцями за згадану резолюцію.

Published on 20 December 2012