Олександр Музичко

З історії антикомуністичного руху в Україні: Одеський антикомуністичний інститут (1943-1944 роки)

Україна належала до найважливіших центрів антикомуністичного руху. Сьогодні вже не слід з занадто великим притиском наголошувати на тому, що антикомуністичний рух властивий не лише західноукраїнській території.

Україна належала до найважливіших центрів антикомуністичного руху. Сьогодні вже не слід з занадто великим притиском наголошувати на тому, що антикомуністичний рух властивий не лише західноукраїнській території. Це, зокрема, підтверджує маловідомий, але дуже показовий факт існування в роки Другої світової війни в Одесі цілої науково-ідеологічної установи, покликаної вивчати на ґрунтовному гуманітарному рівні комунізм як соціо-патологічне явище та шукати шляхи його подолання. Ані до заснування цієї установи, ані після її ліквідації на території України не існувало аналогічної структури. Тепер, коли очевидно, що і сьогодні комунізм, на жаль, ще не відправлений в Україні на смітник історії, ми маємо придивитися до досвіду боротьби з ним, тим більше на території України.

Короткочасне існування Одеського Антикомуністичного інституту уможливили з одного боку визволення Південної України від комуністичної окупації наприкінці 1941 року, з іншого – збереження в Одесі впродовж всього періоду війни між Третім Райхом та СССР університету (на відміну від інших міст, де після короткочасного відновлення їх ліквідували). Комуністична окупація швидко змінилась на німецьку та румунську, часто не менш жорстоку та антиукраїнську. І все ж, позитивна риса існування нового режиму полягала у відновленні вперше після 1920 року на території Східної та Південної України антикомуністичної пропаганди, яка, хоча і переслідувала суто прагматичну мету ідеологічного оформлення нацистського режиму, впровадженню його ідеології на місце попередньої комуністичної, виконувала місію клину, що розривав ланцюг безперервного та потужного струменю, що вимивав рештки української ідентичності, виховував малороса нового совєтського штибу. Це дозволило багатьом чи не вперше замислитися над злочинною сутністю Совєтів, а іншим пригадати свої попередні сумніви.

Засновниками інституту виступили професори університету, що мали досвід праці в совєтських навчальних закладах у 1920-1930-ті роки, а багато хто з них відчув на собі весь «смак» репресивної машини. Їх не варто зображувати якимись примітивними колаборантами, що робиться часто зараз істориками-комуністами. Більшість була цілком переконаними і послідовними противниками СССР та його ідеології, що зрештою після років поневірянь та таємної опозиції, отримали можливість до відкритих антикомуністичних дій.

Вперше на засіданні Сенату університету 5 січня 1943 року про цю установу заговорив декан юрфаку І.Я. Фаас. На його думку, інститут був покликаний вирішувати два завдання: по-перше, вести науково-дослідну роботу по вивченню теорії і практики комунізму-марксизму, розвернути критику комунізму і, по-друге, вести антикомуністичну пропаганду. Інститут мав складатися з філософської, культурно-історичної, соціально-економічної та політико-юридичної секцій. До Ради інституту мали увійти декани історико-філологічного і юридичного факультетів. 23 березня 1943 р. І. Фаас був затверджений головою Антикомуністичний інституту, а його генеральним секретарем став А.В. Мойсєєв. Ймовірно, призначення І. Фааса було зумовлене серед іншого тим, що в кінці 1942 р. він видав пропагандистську брошуру, спрямовану на дискредитацію комуністичного режиму. Зокрема, І. Фаас висловлював ідею про близькість православних росіян і румун, порівнював ліквідацію комунізму з вирізуванням ракової пухлини і цілком вірно стверджував, що в СРСР не було права і пошани до закону. Організація інституту була доручена також інженеру М.М. Яблоновському.

Інститут урочисто відкрили 15 травня 1943 р. при Одеському університеті. На засіданні Сенату 18 травня 1943 р. І. Фаас виступив з доповіддю про Антикомуністичний інститут і висловив ініціативу про створення студентської організації. Головною формою роботи інституту було читання рефератів. Теми охоплювали різноманітні питання: «Критика марксистської концепції держави», «Історичні погляди Соловйова і Ключевського і їх протилежність марксистським тенденціям», «Релігійно-філософське, зокрема церковне життя в Києві періоду 1921-1931 рр.», «Єсенін», «Положення археології і істориків за радянських часів», «Доля генетики і генетиків за радянських часів»… Ряд тем був визначений організаторами і розподілявся між фахівцями. Публічні засідання інституту планувалося проводити один раз на тиждень. На засіданні Сенату 25 травня 1943 р. професор В. Лазурський додав, що антикомуністична пропаганда може виражатися не лише в статтях і лекціях, але і в перекладах, бібліотечній роботі та ін. Особливою активністю відрізнився політехнічний факультет, де 79 чоловік подали заяви про готовність брати участь в роботі інституту. Від факультету точних наук зголосилися 56 викладачів, тобто всі окрім 5 (відомо, що 15 вересня 1943 р. астроном К.Д. Покровский прочитав 40-хвилинну лекцію для близько 100 слухачів «Скорботні сторінки в історії Пулківської обсерваторії»), від медичного - 18 тем. У клініках університету для хворих було організовано читання антикомуністичної літератури. Від агрономічного факультету теми надіслали усі співробітники, а деякі по декілька (31 тема). На юрфаці підготували доповіді: "Із спогадів криміналіста", "Криза тваринництва в СРСР", "Християнство і матеріалізм", "Правосуддя в Радянському союзі і Радянська концепція держави і права". Готовність виступити висловили також професори історико-філологічного факультету. Після доповідей демонструвалися кінострічки, влаштовувалися концерти. На засіданнях зазвичай були присутні 250-300 осіб. При інституті щодня працював читальний зал, в якому одесити мали можливість прочитати місцеву та іноземну періодику.

1 липня 1943 р. деканам факультетів було наказано утворити комісію для перегляду підручників з метою видалення з них комуністичної пропаганди. Керівництво інституту відзначало складнощі роботи з молоддю, просякнутою комуністичними ідеями. Інститут діяв лише рік, до захоплення Одеси Червоною армією у квітні 1944 року, провівши близько 30 засідань, що не дозволило в повній мірі реалізувати заплановані завдання.

Закономірно, що комуністичні каральні служби палали ненавистю до діячів Антикомуністичного інституту і карали їх за найменшу участь в його роботі, звертаючи на цей факт особливо велику увагу. При цьому, вплив інституту на одеситів всіляко применшувався. Очевидно, що і професура була зацікавлена на допитах в тому, щоб представити інститут невдалою випадковістю, таким собі «виродком» окупації. Проте джерела післявоєнної доби часто свідчать про те, що антикомуністична пропаганда воєнного періоду мала певний вплив на свідомість людей, які отримали своєрідне щеплення щодо «єдино вірного вчення».

Лише завдяки значним репресивним зусиллям владі вдалося знову зачистити ідеологічне поле для своїх ідеологем, головним чином міфу про «Велику вітчизняну війну». Однак паростки були посіяні і дали свої сходи у пізніші часи. Одеський інститут не переслідував завдання заміни комуністичної свідомості населення на україноцентричне, у чому вбачаємо найсуттєвіший його недолік. Проте сьогодні, коли саме це завдання має стояти перед всіма українськими націєтворцями, вони не мають знехтувати жодним проявом досвіду антикомуністичної боротьби, адаптуючи цей досвід до своїх інтересів та ідеалів.

Published on 10 December 2012