Анастасія Затворницька, Харківська обласна організація «Українська справа»

Не буде більше кінця світу

Коли прабабуся із завзяттям намагалася нагодувати своїх правнуків, ми починали по-дитячому вередувати.

Не буде більше кінця світу, не буде - він уже пройшов.

Коли прабабуся із завзяттям намагалася нагодувати своїх правнуків, ми починали по-дитячому вередувати. Думали: «Невже немає нічого важливішого за їжу?» Тоді мама легким дотиком розвертала до себе, а у її очах світилось «Не забувай, через що вона пройшла».

Тоді бабусині розповіді здавалися чимось на кшталт страшної казки. Дитяча уява малювала яскраві зображення, від яких холодом прймало душу, а потім якнайшвидше стирала з пам’яті, чи принаймні намагалася стерти. Це ставало схожим на фільм, який в будь-який момент можна вимкнути. Тільки зараз починаєш розуміти, що змінити картинку, поставити на паузу чи вимкнути не можна.

Важко точно сказати, коли це відбувається, але саме тоді стає по-справжньому страшно – коли приходить усвідомлення. Тоді із жахливої вигадки все вмить перетворюється на темну пляму правди. Голод був. Від нього помирали люди. Від нього божеволіли. Від цього не втекти.

Голод був. І це не було наслідком поганого урожаю. Це було цілеспрямованим знищенням народу.

Ми зараз можемо побачити лише віддзеркалення окремих клаптиків початку 30-х років, що зберегли очевидці і передали своїм нащадкам. Коли людей, знайшовши у них кілька колосків, тягли до суду. Власноруч закидали до возу, бо в них просто не було сил підвестись, а приїхавши скидали біля порогу. Коли їли все, що можна проковтнути. Коли важко було сказати: прожити ще один день – це щастя чи кара? Коли божевілля доводило до крайнощів – випадків канібалізму. Те, від чого хочеться відректись. Те, що хочеться вирвати із коренем з нашої історії. Тільки не вийде. Це було. Батьки, діти, родичі… не люди – м'ясо. Можливість вижити. Неусвідомлене прагнення жити, яке усі інші відчуття просто заблокувало.

Ми запалюємо свічки, ми вклоняємось померлим і вижившим.

Ми досліджуємо історію, доводячи факт геноциду. Соромно. Соромно запевняти українців у тому, що вони українці. У тому, що загиблих варто шанувати. У тому, що трагедії забути не можна. У тому, що наша історія - це наш біль. У тому, що наша історія є.

Кров’ю налиті зерна на наших полях. Кістками всіяна наша земля. Занадто добре нам вдається цього не помічати. Якщо любов до людей дозволяє не вірити у можливість існування такої жорстокості, чому ж тоді вона не змушує виривати серце від болю за померлими?

Де була справедливість, за яку ми всі так гаряче боремось? Де була людяність, яку ми виставляємо всім напоказ, немов товар на ярмарку? Де була Людина? І де був Бог?

І де все це зараз? Люди відвертаються, заплющують очі від небажання бачити. Людям байдуже.

Ми всі – один народ: попередні покоління, нинішні й наступні. Це ми помирали, це ми їхали з глузду. І ми ж обираємо: зберегти пам'ять чи відмовитись від неї.

І кожного року ми запалюємо свічки, ставлячи їх на підвіконня. Можливо для того, щоб загублені душі знали, як повернутись додому.

Published on 28 November 2012