Сергій Багряний

Як повернути Донбас українцям?

Так вже повелося, що верхівка нашої так званої політичної та бізнесової еліти – переважно вихідці з Донецької та Луганської областей, на території яких розташований найбільшій в країні вугільний басейн – Донецький басейн або Донбас, як часто називають у н

Так вже повелося, що верхівка нашої так званої політичної та бізнесової еліти – переважно вихідці з Донецької та Луганської областей, на території яких розташований найбільшій в країні вугільний басейн – Донецький басейн або Донбас, як часто називають у нас ці дві області.

За останні, мабуть, років 10, цей край зажив не дуже доброї слави. «ПІСУАР», «бандити», «олігархія», «совок», «п’ята колона», «Спасібо жителям…» – це далеко не повний набір кліше, які пов’язують з Донбасом та його мешканцям. Та насправді цей регіон населяють такі самі українця, як в Сумах, в Києві чи у Вінниці. Але через певні історичні і не тільки обставини, процес інтеграції його в загальноукраїнський організм аж надто затягнувся. І щоб його пришвидшити, треба просто зрозуміти специфіку цього регіону.

Не варто вважати, що Донбас намагається протиставити себе решті країни через мовні розбіжності. Але в тому ж Києві більшість спілкується російською, але тут на виборах перемагають лише опозиційні кандидати, при чому серед них є не просто опозиціонери, але й ідейні націоналісти. Отже, справа не в мові.

Заселення регіону етнічним російським елементом? Теж ні. Сільське населення, особливо на Луганщині, до середини 20 ст. складалося в більшості не просто з українців, а з УКРАЇНОМОВНИХ українців. І лише штучна русифікація знизила показники використання рідної української мови в цьому країни. Та навіть попри це в північних районах Луганської області близько 90% (!) сільського населення визнало рідною мовою українську, нею ж більшість селян і спілкується, хай луганський діалект української мови зазнав увібрав у себе чимало русизмів. Про що можна казати, якщо в 4-х районах північної Луганщини не запровадили російську мову як регіональну, бо не набралося і 10% тих, хто вважає її рідною.

Територіальна близькість з Росією? Можливо, вона частково і дається взнаки. Але і та сама Сумщина знаходиться на кордоні з РФ, а переважна більшість мешканців цієї області дотримуються патріотичних поглядів.

Значить, і не в Росії справа. А справа в особливій ментальності населення та в особливостях, так би мовити, соціально-економічного розвитку регіону, становлення його протягом 20 століття.

Донбас як важливий промисловий центр завжди притягав багато фахівців та й просто робітників з усього СРСР. В другій половині 20 ст. в містечках Донеччини та Луганщини склалося мультикультурне середовище. Міста, які росли навколо шахт і від них «підпитувались», перетворились в такі собі осередки денаціоналізації і русифікації. Коли СРСР «гахнув», темпи видобутку вугілля і промислового виробництва загалом стали різко падати. Донецький пролетаріат почав сидіти без діла. Щоб вижити, люди були змушені піти на крайні міри. Ті, хто ще за часів СРСР обросли зв’язками, стали створювати кримінальними методами свій бізнес. Саме на Донбасі, де брак роботи давався взнаки і де місцеве населення переважно навчалося фізичній праці, а не етикету й «придворним манерам», сформувалася така собі напівкримінальна субкультура. Донецькі кримінальні кола виявилися найбільш живучими і найбільш спритними. Оскільки Київ «крізь пальці» дивився на події в Донбасі, місцевий кримінал повністю взяв під контроль всі сфери життя. Він заправляє у бізнесі, проник у місцеву владу, вкорінився у спорті.

Криміналу було вигідно, щоб народ жив у постійному страху. Місцеві бізнесмени не могли не належати до певних кримінальних угруповань. Інакше їх просто прибирали (див. Борис Пенчук, «Донецька мафія»). Як розповідав мені знайомий журналіст-вихідець з Донбасу, всі донецькі кримінальні сім’ї живуть за принципом «кругової поруки», як на Сицилії «коза ностра», коли ти не можеш просто так залишити «сім’ю».

«Багато хто з тих, кого ми вважаємо хазяями краю, насправді є підневільними людьми, - каже інший мій співбесідник, який навідріз відмовляється називати своє ім’я. Ці люди належать до «сім’ї», у якої є «пахан», себто бос, до якого вони ходять на поклон. І покійний Василь Джарти, і Юра Єнакієвський, і навіть, кажуть, сам Рінат (Ахметов – авт.), ходять на поклон до людини – злодія в законі, який стоїть на чолі «сім’ї», що оплела всю країну своїми кримінальними мацаками».

Тому «феномен» підтримки Партії регіонів на Донбасі дуже простий. Ця підтримка тримається з одного боку на залякуванні людей. А з іншого – на недопущенні альтернативних політичних сил на політичну арену Донбасу. Нажаль, поки жоден з українських опозиційних політиків не наважився по-справжньому серйозно попрацювати на Донеччині та Луганщині. Хоча люди від монополії ПР все одно стомилися. Так, наприклад, за результатами паралельного підрахунку голосів, на Луганщині перемогли п’ятеро (!) кандидатів-самовисуванців, один з яких взагалі приїхав з Києва за 4 місяці до виборів. Що казати, якщо в одному з округів тієї ж Луганської області ВО «Свобода» набрала майже 3%?

В Донецькій області складніше, бо вона є економічним оплотом режиму. Але й там можна працювати. Запорука успіху «українізації» Донбасу – у правильному вкладанні грошей в місцеві підприємства та соціальна підтримка населення плюс захист від свавілля місцевої влади. Це дорого і подекуди політично не вигідно. Але без цього Донбас не стане українським. Має бути постійна присутність хоча б частинки великої України на Донеччині та Луганщині. Це – модна україномовна музика, це україномовне кіно, цікаві україномовні книги і україномовна преса (гарно оформлена кольорова газета плюс професійний її промоушн – і навіть у зрусифікованому Донбасі будуть купляти українське). А донецьку і луганську молодь – частіше возити у Київ, Львів, відправляти на стажування до столиці, на навчання до країн ЄС, щоб у совка не залишалося жодних шансів укорінитися в головах підростаючого покоління донеччан і луганчан!

Дуже важливо пам’ятати – там живуть такі самі українці. Але українці, що дуже потерпають від надлишку совка в повсякденному житті, від соціальної безвиході та свавілля місцевих «донів». Їм потрібна рука допомоги. Просто треба не боятися іти на Донбас і доносити українську ідею до населення. А потім воно саме буде не проти почути і навіть заговорити українською мовою. Тільки допомігши подолати людям страх, українські патріотичні сили матимуть успіх на Донбасі. Ну, звичайно, і якщо матимуть сміливість взятися за місцевий кримінал і провести в Україні операцію «Чисті руки», яка свого часу допомогла Італії розправитися з мафією. Гадаю, час для цього вже давно настав.

Published on 19 November 2012