Олег Баган, Науково-ідеологічний центр ім. Дмитра Донцова

Більше наступальності і вимогливості до політиків

Парламентські вибори 2012 р., безумовно, будуть відзначені в історії України як віхові, переломні в кількох аспектах порівняно із двома попередніми виборами 2007-го р. і 2006-го років.

Парламентські вибори 2012 р., безумовно, будуть відзначені в історії України як віхові, переломні в кількох аспектах порівняно із двома попередніми виборами 2007-го р. і 2006-го років. Передусім вони серйозно похитнули авторитет влади і її Партії регіонів, оскільки були проведені дуже брудно, з величезними фальсифікаціями і порушеннями чинного законодавства, при чому у багатьох випадках відверті і брутальні порушення були зафіксовані на телекамери. Уся країна побачила, що таке сучасна українська влада – цинічна, брехлива, насильницька.

Хоча Партії регіонів вдалося «сколотити» свою більшість депутатів у майбутньому парламенті, насамперед за допомогою масового підкупу виборців у мажоритарних округах, вона тотально програла вибори за пропорційною системою голосування у 15-ти областях і Києві! Тобто більше половини регіонів України сказали чітке «Ні» партії влади, яка зуміла набрати свої 30% голосів тільки у південно-східних областях, де, як усім відомо, уже давно немає ніяких реальних вільних виборів і де систематично відбуваються масові фальсифікації на користь Партії регіонів під її ж брутальним тиском на виборця, який давно збайдужів до цього.

В аспекті фальсифікацій наша держава опинилася на межі переходу у простір недемократичних, напівдиктаторських держав, які існують на теренах колишнього СРСР, – Росії, Білорусі, Казахстану, Узбекистану, Туркменістану, Таджикистану. За 22 роки існування демократії (від 1990 р.), країна вперше виявилася перед загрозою домінування відверто антидемократичних середовищ, які різноманітними маніпулятивними методами – від брехливої пропаганди в ЗМІ до цинічного і несправедливого використання судової системи – намагаються загнати суспільство до кошари, як овець.

Третій показовий аспект виборів – це електоральний успіх націоналістичної партії «Свобода», при чому успіх в умовах відвертих утисків цієї партії (вона, наприклад, не отримала жодного (!) місця у виборчих комісіях всієї країни). Сенсаційним є те, що «Свобода» перемогла в мажоритарних округах в Центральній Україні, в Києві і на лівобережній Полтавщині. Це розбило багатолітній міф українських націонал-демократів і лібералів про те, що нібито ідеї націоналізму ніколи не будуть сприйняті за межами Галичини. Цю брехню десятиліттями «втирали» в голови українців політичні карлики і циніки з Руху, УРП, ДемПУ, «Нашої України», «Фронту змін», щоб замість націоналістів пропонувати себе, «реальних прагматиків» і «єдино можливих». Цим вони суттєво загальмували політичний розвиток України, катастрофічно зашкодили її національному і громадянському визріванню, оскільки саме націоналізм із його традиціоналістською філософією суспільного буття, з його світоглядним ідеалізмом і героїзмом формує міцну і мобільну націю. Але хто думає про якусь там «націю», коли є можливість самому стати депутатом-політиканом…

«Свобода» набрала загальну більшість голосів на Львівщині, зокрема у Львові і двох прикарпатських районах області – Дрогобицькому і Стрийському. Загалом по Галичині ця партія впритул наблизилася до переможця виборів у регіоні – ВО «Батьківщина». Маючи в резерві ще такі ресурси, як наступальний характер ідеології, переважно молодий вік свого членства, яскравих і харизматичних провідників, ВО «Свобода» згодом може перетворитися на абсолютно домінантну політичну силу Галичини. І це закономірно, тому що наш регіон самою історією покликаний делегувати в українську політику діячів із чітким правоконсервативним, націоналістичним світоглядом. У цьому полягає місія Галичини, місія надавати Україні більше національного волюнтаризму, національної переконаності, бойовитості. Саме цього десятиліттями позбавляли Галичину брехливі націонал-демократи із середовища теперішніх «свідків Ющенка». І в цьому полягає їхній злочин перед Україною, який вимірюється актуальною історіософією і націологією.

У цьому контексті показовою є поразка трьох яскравих особистостей на виборах в Галичині – Тетяни Чорновол, Василя Шкляра й Олега Соскіна, якого хтось дуже щедро фінансував. Здається, це була остання спроба наддніпрянських політиків використовувати Галичину як плацдарм для переходу у «вищі ешелони» політики. Це повчально, бо вже давно назрів час для того, щоб Галичина стала повністю самостійним та авангардним фактором всеукраїнської політики. Саме з нашого регіону повинні регулярно виходити наступальні імпульси націоналізму, середньоєвропейських політичних традицій. Тому галицькі еліти повинні подумати про те, як перетворити наші великі міста – Львів, Івано-Франківськ, Тернопіль, частково Коломию, Калуш, Дрогобич – у суспільні генератори із творення ідеологій націоналізму, консерватизму та християнської демократії (бо в регіоні існують міцні ментально-ціннісні основи для цього), як підняти якість ЗМІ, щоб ефективніше впливати на суспільне мислення всієї України, як налагодити і розвинути ширші і продуктивніші контакти із елітами середньоєвропейських країн (Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, Румунії, Хорватії, Словенії, Литви, Фінляндії) з тим, щоб справді, а не риторично, стати провідниками європейських вартощів і принципів у простір України.

Яким же може бути майбутнє нового українського парламенту? Очевидно, що зараз найбільша загадка криється у депутатах від партії УДАР В.Кличка і самовисуванцях. Зрозуміло, що від багатьох з них можна очікувати пристосуванства, зрадливості і безпринципності. А на мораль політиків, як відомо, впливати важко. Однак є простір, через який суспільство може змінювати політичну ситуацію на користь нації і національних інтересів, а не кланів і груп. Цей простір називається «громадянська активність і бойовитість». Якщо українство буде виявляти більше принципової критичності, більше войовничості і при непримиренності до відвертих зрадників і профанаторів, до Гапонів і гапончиків, буде наполегливим і нестримно наступальним у своїх домаганнях (а не так, що сьогодні покричали, а завтра забули), то й політикум відповідно буде змінюватися під цим тиском. Зараз треба засвоїти одне залізне правило: не відпускати політиків у «самостійне плавання», а постійно контролювати їх. Тільки за такої умови у верхніх ешелонах влади можуть початися якісь зміни. У протилежному випадку – ні. Тому поява у парламенті вельми вимогливої і принципової партії «Свобода» є знаковою, з яким би цинізмом та з позицій благодушної утопічності критично не писати про неї ліберальні аналітики і науковці типу львів’янина Тараса Возняка.

У капітальній статті «Не-европейська Україна» в газеті «День» (від 26.10.12 р.) Оксана Пахльовська підняла проблему відповідальності ліберальної інтелігенції, письменників-постмодерністів за ідейну дезорієнтацію, моральне розхолодження, хаос цінностей в суспільстві. Зокрема мислителька узагальнила, маючи на увазі таких авторів, як Ю.Андрухович, С.Жадан, Ю.Винничук, Т.Прохасько, І.Славінська та ін.: «Від самого початку це покоління стало носієм ідеї аполітичності, відчуження від громадянських проблем, снобістського презирства до політики. Ідея «заангажованого інтелектуала» викликала нервовий сміх, психологічне відторгнення. Звідси – зневажливе ставлення до ідеї держави, міметизоване під нібито конструктивну критику, а насправді – байдужість, незнання, нерозуміння реалій цієї держави, недооцінка страхітливого посттоталітарного контексту навколо…

Коли ж в Україні відбулась і справді катастрофа, ці інтелектуали похопились і почали діяти. Найбільш «незаангажовані» знайшли вихід – у той чи інший спосіб продались, подякували новому президенту за реформи і турботи за народ (як Д.Стус – О.Б.). Новатори проспівали дифірамби літературним талантам сановних осіб (С.Проскурня про роман Г.Герман – О.Б.). Були й таки, що виступили проти: назвали владців «підерасами», а їхню політику «бучою», як у синглі Жадана «Радіо Харків». А владці зля-ка-лись! Вони, між іншим, і самі так сказати можуть, навіть ще краще».

Тут знову нагадаємо, що група дрогобицьких науковців – Василь Іванишин, Олег Баган, Богдан Червак, Ігор Набитович, згодом Петро Іванишин – ще на початку 1990-х рр. застерігали про розкладові впливи авангардної літератури прозахідного штибу, ідей космополітичного лібералізму в культурі. Але ж хто хотів слухати «дурних провінціалів», та ще й «націоналістів». У 1999 р. П.Іванишин написав спеціальну критичну книжку проти одного з інтелектуальних лідерів лібералізму в культурі, Г.Грабовича. За це місцеві дрогобицькі псевдоліберальні підбрехачі і позери організували проти молодого вченого цілу семирічну кампанію цькувань, провокацій та оббріхувань, спробувавши зламати людині кар’єру і життя. Сьогодні, правда, дехто з них теж «бореться» з постмодерністами, так, для форми, щоб завоювати довіру в громади, а потім знову робити підлості з позицій здобутого «ніби авторитету». Цей урок вартує запам’ятати.

Отже, оздоровлення, піднесення нашого суспільства і політичних еліт може відбутися на основі кардинального переосмислення вартощів, переорієнтації на християнські, традиціоналістські, героїчні та волюнтаристські ідеали та ідеології. Найбільшим ворогом нашого успіху є українська невиразність та анархічність, непослідовність і м’якотілість. Перемога ніколи не приходить до розгублених і маловірних, тому, як ніколи, зараз нація потребує звернення до традицій пристрасного і бойового націоналізму, відкинувши облуди егоцентричної, матеріалістичної, космополітичної пропаганди й культури лібералізму.

Published on 12 November 2012