Науково-ідеологічний центр ім.Дмитра Донцова

Аналітична заява з приводу результатів парламентських виборів в Україні

Вибори до Верховної Ради України 28 жовтня 2012 р., очевидно, стануть знаменитою віхою в сучасній історії української нації і держави.

Вибори до Верховної Ради України 28 жовтня 2012 р., очевидно, стануть знаменитою віхою в сучасній історії української нації і держави. Насамперед ці вибори продемонстрували готовність громадянства й національно свідомої частини українського суспільства протистояти авторитарним, антиукраїнським, антидемократичним тенденціям, які наростають у країні ось уже 18 років поспіль (від часу приходу до влади президента Л.Кучми), наростають переважно під впливом посткомуністичної номенклатури та імперсько-російських рецидивів політичної поведінки. Не секрет, що ідеалом суспільно-політичної організації для теперішньої влади, втілюваної Партією регіонів, є форма «м’якої диктатури», на зразок тих режимів псевдодемократії, де функції всіх демократичних інституцій профануються й лише імітуються, і які сформувалися в Білорусі, Росії, Узбекистані, Казахстані, Туркменістані чи Таджикистані. Відтак партія влади, яка й так контролює основні сфери політичного життя, прагнула забезпечити собі на цих виборах конституційну більшість у парламенті, аби згодом змінити Конституцію, цілком маргіналізувати опозицію, створити юридичні основи для встановлення авторитарного режиму імітованої демократії під керівництвом Віктора Януковича.

Очевидним є і те, що насправді влада програла ці вибори попри те, що вдалася до шаленого тиску адмінресурсу, масових і гігантських за розмірами «капіталовкладень» у підкупах виборців, до брутальних маніпуляцій із законодавчими нормами (наприклад, при формуванні виборчих комісій) і майже повсюдних фальсифікацій під час підрахунку голосів. Найбільшою хитрістю влади стало повернення до мажоритарної системи виборів, що уможливило майже тотальне обрання до Верховної Ради представників Партії регіонів у східних і південних областях України, тобто там, де опір антидемократичним і антиукраїнським тенденціям є мінімальним.

Загалом і поведінка системи влади, і настрої виборців показали, що і ті, і ті розчаровуються у демократії, не вірять у ефективність демократичних методів самоорганізації й громадянського та соціально-економічного поступу на їх основі, більше схильні до корупції як форми виживання. Відмінність полягає лише в тому, що для владних кіл ця корупція означає фантастичне за розмірами і цинізмом збагачення й грабування країни, а для суспільства вона означає справді мінімальне виживання без будь-якого морального, ідейного і громадянського напруження. Зрозуміло, що ця значна тенденція є загрозливою тим, що може штовхнути суспільство до цілковитої апатії і прострації.

Безумовно, можна критикувати опозицію, насамперед партії «Батьківщина» і «Фронт змін» як наймасовіші і найвпливовіші в ній, за те, що вони погодилися на наперед несправедливий закон вибори, запропонований Партією регіонів. Проте така їх поведінка є закономірною: обидві ці партії великою мірою є породженнями великого капіталу, їхньою ідеологією є ліберальний космополітизм, їх характеризує прагматично-технологічне мислення, у системі категорій якого нема таких понять, як «національна відповідальність», «моральність поступу», «духовні критерії», «вища справедливість», «державницька місія» та ін. Вони самі сподівалися, співпрацюючи з великим капіталом, «просунути» в мажоритарних округах своїх членів. Тому прихований компроміс з партією влади для цих політеліт був цілком органічним, попри поверхову дуже крикливу критику влади і демонстрацію революційності. Стратегічною помилкою цих партій є те, що вони свято переконані у рятівній ролі демократії і сподіваються лише в її рамках боротися з відверто антидемократичною політикою й ідеологією Партії регіонів.

Однак поза цим є глобальні, ментально-цивілізаційні причини поразки демократичних сил в Україні. Підсумки виборів показали, що приблизно половина населення країни, зосередженого переважно у східних і південних регіонах, майже цілковито відмовилася від громадянської позиції, віддавши всю ініціативу соціальних змін владній бюрократії і чиновництву. Така поведінка має два великі корені, які виростають із попередніх історичних традицій нашого суспільства (передусім зрусифікованої його частини): з традицій абсолютної пасивності громадянина і його покірності щодо влади, які століттями плекалися в Російській імперії, і з традицій ворожості до проявів національної активності інших, неросійських народів. Відтак більшість населення Східної і Південної України вважає будь-яку громадянську змобілізованість і національну виразність неросіян зухвальством і майже злочинністю. Саме з цих ментальних стереотипів користають Партія регіонів і КПУ, які маніпулюють цією вкрай агресивною і денаціоналізованою частиною українського суспільства, і систематично залякують її «анархією і безладом» (тобто справжньою демократією) «фашизмом і націоналізмом» (тобто елементарними намаганнями українців захистити свої національні права). Оскільки ця частина суспільства є надзвичайно слухняною, заляканою (результат кількасотлітньої деспотії московських царів) і страшенно вороже налаштованою проти всього українського (результат теж багатосотлітньої шовіністичної пропаганди в Російській імперії), то маніпулювати її свідомістю для політичних шахраїв є дуже легко. Для цього владі досить воскресити міфи про «щасливе, стабільне радянське життя» і «священну боротьбу з німецько-фашистськими загарбниками», місце яких тепер у звихненій свідомості гомосовєтікусів чомусь зайняли «українські націоналісти» (під «націоналістами» розуміються, звісно, всі, хто сміє виявляти хоч якісь елементарні ознаки національності, як от розмовляти по-українськи). Ці міфи в суті є дуже агресивними, бо апелюють до містичних сенсів життя, корелюються з російськими імперсько-шовіністичними ідеологемами, які через ЗМІ широко присутні у свідомості українських громадян (через художні й публіцистичні фільми, загальну риторику).

Великою мірою така поведінка і українських владних еліт, і українського совєтизованого населення підштовхується сучасним суспільно-політичним становищем в Росії, тобто демонстрацією абсолютно всемогутньої влади президента В.Путіна і цинічною поведінкою російських еліт, тамтешньою негативною пропагандою щодо демократії і свободи, тамтешніми прикладами маніпулювання свідомістю мас, профанації і корупції у всіх сферах політичного і громадянського життя, небачених масштабів розграбування природних та економічних багатств країни і збагачення певних прислужливо-провладних середовищ. Власне у цьому й виявляється сьогодні «цивілізаційне дихання» Росії – вона загальмовує всі процеси прогресивного розвитку України. Під її впливом український рух до Європи набув всіх ознак броунівського руху: руху самого в собі, як імітації.

Національна поруйнованість українства, великі масштаби постсовєтської свідомості, загальна слабкість громадянської змобілізованості – ці фактори роз’їдають нашу державність в усіх регіонах. Однак є ще й специфічна причина «заштопореності» України у минулому, на відставанні: це наявність двох особливих регіонів у країні, двох «Сицилій» – Донбасу і Криму. Колись при формуванні італійської державності саме острів Сицилія став фатальним фактором відставання цієї країни, систематичного провалювання її у прірви корупції, національної безвідповідальності, громадянської пасивності та неадекватності. Це пояснювалося тим, що в цьому регіоні збереглася сепаратистська самосвідомість, усталилися традиції суспільної корупції, не було національної активності і тут повністю господарювала мафія. Щось подібне створилося зараз у двох українських регіонах: їхні мешканці цілком не почувають себе громадянами наявної держави, по-рабському бояться влади, вірять тільки у силу провладних зв’язків і опіки над собою певних станів (кланів) та ненавидять все українське (спадок шовіністичного виховання в системі колишньої Російської імперії). В Італії впливи Сицилії були тривалими вседержавними: майже всі керівні еліти цієї країни, аж до сучасника С.Берлусконі, у певний час виявлялися і звинувачувалися у корупційних зв’язках із сицилійською мафією. Так і в Україні: впливи двох «Сицилій», тобто глобальні корупційні схеми, наступ неототалітаризму, громадянської безвідповідальності і цинізму є повсюдними – від Харкова до Закарпаття. Фактично через ці впливи наша держава перебуває у перманентному стані прострації, коли майже всі сфери держави використовуються в грабіжницьких інтересах мафії. Гадаємо, не випадково, на рівні політичного жаргону в Україні донбаських політиків називають «донами», з італійським семантичним донавантаженням цього слова.

Обплівши країну корупційно-клановими зв’язками, обманувши українців тотальними фальсифікаціями на парламентських виборах, провівши через відвертий підкуп та адміністративний тиск в мажоритарних округах своїх депутатів, Партія регіонів тим самим створила революційну ситуацію в країні: в ніяких законних формах більшість мешканців України не можуть реалізувати своїх прав, можливостей та уповань; водночас енергія нації, особливо молодого покоління, набуває вибухової сили.

Саме цю енергію продемонструвала справді партія-переможець на цих виборах – ВО «Свобода». Успіх цієї політсили означає дію відразу кількох факторів. По-перше, ВО «Свобода» вдалося сконцентрувати протестувальні настрої електорату на національній основі. Зараз стало очевидним, що головною регресивною інтенцією в суспільстві є проросійська політична орієнтація. Протягом більше як 20 років українські патріотичні партії протистояли різним посткомуністичним і номенклатурним силам, які втілювали реальну владу, лише з позицій демократизму, як виявам тоталітаризму чи ерзацтоталітаризму. Більшість політичних лідерів в таборі опозиції десятиліттями стримували національні почування українців. Ті партії, які пробували це робити, тобто маніфестувати саме націоналістичну програму, робили це половинчасто (як КУН, наприклад, чи раніше УКРП, ДСУ,УХДП), або в надто екстравагантних, несприйнятливих формах (як УНА-УНСО). Тепер ВО «Свобода» вдалося розбудити націозахисний інстинкт українства, який дрімав, створити настрій наступальності в націоналізмі.

По-друге, цій партії вдалося організувати серед свого членства і у своїх структурах надійно дисципліновану систему поведінки. Як спаяна ідеологічна сила, вона чітко відрізняється в українському політикумі, ставить чіткі принципи і цілі, демонструє широту й актуальну значущість своїх ідей та політичних завдань (реукраїнізація України, люстрація влади, програма захисту українців і т. ін.).

ВО «Свобода» здобула велику перемогу ще задовго до виборів, ставши партією молоді, знайшовши стилістику ідейного промовляння до молоді. Цим вона подолала негативну традицію інших націоналістичних партій, які у 1990-і – 2000-і роки збирали під своїми знаменами переважно людей солідного віку. Тож політичні дивіденди цієї партії тепер з кожним роком об’єктивно зростатимуть. І це третій її плюс.

По-четверте, «Свобода» вивільнила енергетику ідеології націоналізму, яка сама по собі є будівною і наступальною у всіх сенсах. Це підтвердили перемоги «свободівців» на мажоритарних округах у Центральній Україні, в Києві і навіть на Полтавщині. Зараз важливо, щоб розвиток і прищеплення ідей націоналізму, який формує людину у високому духовно-ідеалістичному та героїчному спрямуванні, партія зуміла втримати на належному рівні актуальності і широти.

І п’яте, найважливіше: на цих виборах «Свобода» показала головне, з чим перемагають в політиці й історії, – Характер. Це те, чого неможливо навчитися і чого неможливо набути; характер кується лише в боротьбі, а у свій останній період політичного буття «Свобода» невпинно боролася, принципово критикувала, бойовито захищала і гостро атакувала антиукраїнську владу, профанаторство і гнилу компромісність, слабке примиренство в політиці.

Вибори 2012 р. стали, мабуть, кінцевою межею для цілого табору національно-демократичних партій (Рух, «Реформи і порядок», УНР, «Наша Україна», КУН, УРП-«Собор» та ін.), які, здається, цілковито розчинилися, хто у великих блоках типу «Батьківщини», хто у своїй аморфності і безпринципності, а хто – у звичайній дрібності своїх уявлень і планів. Це прикро, бо саме національно-демократичний табір виборював незалежність України на зламі 1980-1990-х рр., саме за його плечима світяться шляхетні ідеалами шістдесятництва, саме на нього покладалася стратегічна надія всього українства як на ідейно-політичну модель інтеграції України (бо, мовляв, на ґрунті націоналізму об’єднати таку різноманітну за цінностями державу неможливо). Політична катастрофа націонал-демократів є яскравим прикладом того, як дрібніють і нікчемніють політичні проекти через те, що їхні лідери твердо стають на шлях ідеологічної невиразності, тотального угодовства, політичного хитрування і крутійства, що передусім думають про порятунок і кар’єру для самих себе, і тому йдуть на постійні компроміси, аби потрапити у якусь прохідну частину чужого списку, і при цьому відмовляються від головного в політиці – принципової боротьби.

Зрозуміло, що чорну роботу на цих важливих парламентських виборах виконали ті рядові агітувальники, які до кінця переконували людей в Центральній і Західній Україні, що «Наша Україна» пройде до Верховної Ради, що «Ющенко вже зрозумів свої помилки і змінився», «що він єдиний справжній українець в політиці» і т. ін. Цим ця горе-команда відібрала так потрібний відсоток голосів підтримки у «Свободи» і «Батьківщини». Це особливо дошкульно в моральному аспекті для табору націонал-демократії, де сам В.Ющенко доволі цинічно просто відробляв свої тридцять срібляків.

Тож внаслідок розпаду націонал-демократичного табору його політичну нішу сьогодні зайняли ліберальні «Батьківщина» і «Фронт змін», частина його електорату перейшла до «Свободи», виявивши радикальність і наступальність мислення. Партія «Батьківщина» як найбільша опозиційна сила опинилася у парадоксальній ситуації: за суттю ця партія ліберально-капіталістична, але в націонал-демократичній електоральній ніші, а її пропаганда й ідеологія майже всуціль побудовані на критиці влади і протестних настроях суспільства, вплив – на харизмі Юлії Тимошенко. Цій партії вартує подумати над витворенням своєї моделі ліберально-національної ідеології, якщо вона хоче мати майбутнє.

Результати парламентських виборів ще раз підтвердили факт чіткого розходження панівних вартощів і тенденцій мешканців України за показником переваги української або російської мов: в усіх областях, окрім Закарпаття, де переважають українськомовні мешканці, більше голосів набрали опозиційні партії, а де російськомовні мешканці, – Партія регіонів. Ця лінія українськомовності пройшла по південно-східних межах Сумської, Полтавської, Кіровоградської, Вінницької областей. Так Центральна і Західна України виявили націленість на національну консолідацію держави, на реформи, на вартощі прав і свобод, а мешканці Східної і Південної України залишилися заручниками совєтських міфів, маргінального чиновництва і бандитського капіталу.

Унікальність Закарпаття закорінена у специфічній історії цього краю, в якому, як гротесковість до його географічної центральності в Європі, збереглися химерно-патріархальні родинно-кланові пріоритети в соціальних стосунках, майже священна покірність населення перед владою і дивовижне почуття власної відрубності на ґрунті глибокої провінційності мислення та холопського меркантилізму. Тільки така ментальність дозволяє родові Віктора Балоги правити у цьому регіоні із упевненістю середньовічного барона, хоча реально події відбуваються у ХХІ ст.

З виходом у вищі сфери політики націоналістичної, традиціоналістської партії «Свобода» Україна долучилася до когорти тих європейських країн, в яких сформувалися міцні і широкі соціальні пласти й активні політичні організації правого спрямування, що протиставилися одночасно ліво-матеріалістичним та олігархічно-ліберальним наступам на вічні цінності європейської цивілізації: християнську духовність, національну органічність, етичний і філософський ідеалізм, високу, аристократичну культуру (її антипод - псевдомистецтво авангарду і масовізму). Український народ підтвердив, що, незважаючи на жахливі масштаби ідейно-ціннісних дезорієнтацій в ЗМІ, на цинізм і розклад із боку великого капіталу, на численні тактичні помилки і зради українських політиків, він вірить у національне піднесення, він сповнений моралдьної сили розвивати свій наступ на хаос бездержавництва, космополітизму, малоросійства і меркантилізму. Тож зараз, як ніколи, йому потрібні будуть витримка і гарт, дисципліна і характер, аби гідно зустріти удар-відлповідь із боку антиукраїнських середовищ. Бо історія - це завжди хвилі урагану, що накочуються.

Published on 12 November 2012