Іван Патриляк: «Для нації краще мати десять героїв, ніж мільйон рабів»

Книга доктора історичних наук Івана Патриляка «Перемога або смерть» щойно видана Центром досліджень визвольного руху в рамках проекту «Наш формат історії».

Книга доктора історичних наук Івана Патриляка «Перемога або смерть» щойно видана Центром досліджень визвольного руху в рамках проекту «Наш формат історії». Це науково-популярний виклад історії національно-визвольного руху українців з 1939 до початку 60-х років ХХ століття. Дехто вже назвав цю книгу другим томом «Історії ОУН». Справедливою є ця оцінка, чи ні, судити читачам. Ми ж рекомендуємо це видання всім, хто цікавиться історією україни і пропонуємо вашій увазі епілог до праці Івана Патриляка.

Ред.

Майже два десятиліття в лісах і горах, на селах і хуторах Західної України лунали постріли, лилася кров, ішла велика боротьба народу за право жити на власній землі, за своїми законами і на свій розсуд. Вільні люди протистояли рабству, свобода повстала проти тиранії.

Український націоналістичний рух і створена ним Українська Повстанська Армія стали найбільшими феноменами вітчизняної історії XX століття. Народжені на руїнах національно-визвольної боротьби 1917—1920 рр. українські націоналісти впродовж 1920-1930-х рр. зуміли виховати нову українську людину, готову знову піднести прапор збройної боротьби за незалежність, спромоглися виростити ціле покоління безкомпромісної молоді, для якої ідея самостійності та свободи народу була вищою від власного життя. І це покоління повністю пожертвувало собою в лавах Повстанської армії та збройного підпілля, подарувавши Україні новий невгасимий націєтворчий міф, продемонструвавши, що українці вміють ставити інтереси своєї Батьківщини вище від особистих бажань і прагнень.

Свого часу відомий дослідник феномену націоналізму Бенедикт Андерсон, роздумуючи над жертовністю солдатів Першої і Другої світових воєн, зазначав: «Великі війни цього сторіччя виняткові не стільки тому, що вони дозволили людям убивати в безпрецедентних масштабах, скільки колосальним числом тих, хто з переконання жертвував своїм життям. Чи не очевидно, що кількість убитих значно переважає кількість тих, хто убивав? Ідея найвищої пожертви, якої вимагає доля, існує лише в парі з ідеєю очищення. Вмираючи за свою країну, яку здебільшого не обирають, людина набирає моральної величі, незрівнянною зі смертю заради лейбористської партії, американської медичної асоціації чи навіть "Міжнародної амністії"...»

Цитовані вище слова повною мірою стосуються також і підпільників ОУН, стрільців та старшин УПА — армії, яка не капітулювала, не склала зброї, а була до останнього бійця знищена. Україна втратила в боротьбі за самостійність від 1939 до 1960 року, від Карпатської України до останніх пострілів у лісах, щонайменше мільйон синів і дочок убитими, арештованими, засланими, депортованими чи «переселеними». Придушуючи визвольну боротьбу наших дідів, свої руки в крові українського народу вимастили поляки і угорці, німці і росіяни, чехи і румуни, які завжди знаходили дивовижне порозуміння, коли йшлося про спільну війну проти українського державницького руху.

Неймовірний за своєю жертовністю і гігантський за своїми масштабами підпільний та повстанський рух переріс у визвольний рух із революційним підпільним парламентом (Українською головною визвольною радою) та урядом (секретаріат УГВР), дипломатичними місіями (закордонна місія УГВР), підпільним адміністративним апаратом, пресою, системою грошових знаків (бофонів), Червоним хрестом, підпільною поштою, відзнаками і нагородами.

Сьогодні чути голоси скептиків, що визвольна боротьба ОУН й УПА була безглуздою тратою сил і потенціалу народу, що перемогти в тих умовах не було шансів. Подібні висловлювання виглядають так само смішно, як заява про те, що боротьба поліції проти злочинців є безперспективною, бо злочинність викоренити неможливо (а попри це, у боротьбі з нею гинуть хороші поліцейські, які могли би бути добрими банківськими службовцями чи податківцями), тому краще не боротися з криміналітетом узагалі.

Відсутність видимих, матеріальних перспектив не означає безкорисності будь-якої дії. Для нації краще мати десять героїв, ніж мільйон рабів, бо ці десятеро своїм прикладом можуть перетворити на героїв мільйони вчорашніх рабів, а раби здатні народити тільки собі подібних. Чи було би кращим, якби ще мільйон або два мільйони українців, замість того, аби пожертвувати собою заради справи національного визволення, перетворилися б у чергову групу малоросів, лояльних до Польщі «русінув», фольксдойчів, мадяронів чи румунів? Хіба цим зберігається потенціал нації? Безперечно, що ні. Так він лише безповоротно втрачається.

Боротьба Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії була колосально важкою, щедрою на жертви і часто безкомпромісною до жорстокості, але вона була потрібною, вона виросла безпосередньо із традицій самостійницьких змагань початку XX століття і органічно переформатувалася в дисидентський рух, який, у свою чергу, підштовхнув українську молодь 1980-х рр. на самостійницькі позиції. Наша сучасна держава великою мірою є продуктом повстанської боротьби, базується на їхньому поті та крові, на їхніх стражданнях та смерті. Якби не було повстанської боротьби, то сучасна Україна виглядала би зовсім інакше, своїм національним обличчям вона була б подібна до Білорусі чи такої собі «великої Донецької області», яка сама не розуміє, чому вона не Росія і чим вона від неї відрізняється.

Насамкінець хотілося б висловити декілька міркувань щодо необхідності загальнонаціонального визнання українського визвольного руху 1920-1950-х рр. Очевидно, що питання визнання українських повстанців борцями за незалежність у сучасній Україні є проблемою не історії, а політики. Політики пов'язаної з націєтворчими процесами, які в Україні відбуваються до сьогодні. На жаль, часто доводиться чути, що нібито питання ОУН і УПА є єдиною історичною проблемою, на яку по-різному дивляться громадяни України. Дозволимо собі не погодитися з такою тезою. Мешканці сучасної України мають неоднакові погляди практично всі історичні питання. Минуле України в очах двох майже рівновеликих груп українського населення виглядає кардинально відмінно. Для половини України Київська Русь — середньовічна українська держава, а для іншої половини — колиска «трьох братніх народів»; для одних козацтво — локомотив у побудові нових форм української державності, для інших — локомотив у боротьбі за «возз'єднання з російським народом»; для одних гетьман Мазепа — герой, для інших — «зрадник»; для одних події 1917— 1921 рр. — боротьба за самостійність проти російсько-більшовицької агресії, для інших — «громадянська війна»; для одних — Друга світова, для інших — «Велика вітчизняна»; для одних УПА — герої, для інших — «бандити»; для одних СРСР — «тюрма народів», для інших — «наша магучая Родіна»; для одних розвал СРСР — свято, для інших — трагедія. Громадяни України мають кардинально різні погляди на минуле і кардинально різне бачення майбутнього. Одна частина України бачить свою країну в НАТО та ЄС, а інша — в союзі з Росією та в азійському просторі. Одна частина України хоче, щоб наша країна мала українське культурне обличчя, а інша — щоб російське.

Трагедія сучасної України полягає в тому, що в нас паралельно існує дві політичні нації — українська та російсько-радянська. Ці дві нації мають різне бачення минулого, різне розуміння сьогодення та різні сподівання на майбутнє. Така ситуація почала складатися ще з XIX століття, коли на території Російської імперії стали кристалізуватися модерні нації. Російський національний проект мав усі шанси цілком поглинути українців, однак цього не сталося, головним чином через відсталість і слабку урбанізацію імперії Романових. Проте російський національний проект практично повністю переміг у містах (що було однією з головних причин поразки української державності 1917-1920 рр.). Набагато швидше справи формування двох паралельних націй відбувалися в радянську епоху. З одного боку, українство не було цілком заборонене, що дозволяло в обмежених формах розвиватися українському національному проектові, а з іншого — прискорена модернізація суспільства, швидка урбанізація, зростання засобів масової інформації та пропаганди призвели до перемоги російсько-радянського національного проекту у великих промислових центрах Півдня та Сходу України, де з місцевих українців, євреїв, греків та новоприбулих росіян сформувалася національна група, яка усвідомлює себе винятково в російських культурних, політичних та історичних координатах.

Тому проблема визнання (насамперед суспільного) в сучасній Україні ОУН і УПА є надзвичайно важливою в плані посилення українського національного проекту. Це друге за значенням питання після визнання Голодомору геноцидом. Якщо радянська влада вчиняла геноцид проти українців, значить, вона не була українською, була ворожою — окупаційною. Тож цілком логічно визнати героями всіх, хто проти цієї нелюдської влади боровся в той чи інший спосіб. Ці дві проблеми — українське підпілля та Голодомор — це два потужні удари, які можуть зруйнувати історичний фундамент, що легітимізує існування російсько-радянської політичної нації в Україні. Руйнація ж усталених ідеологем повинна призвести до поступової дезорієнтації та дезінтеграції російсько-радянської політичної нації в Україні, що відкриває шанс для виживання української державності як такої.

Published on 31 October 2012