Юлій Хвещук

Перші думки після 28 жовтня

Позаду залишився день виборів. Комісії все ще перераховують виборчі бюлетені, пишуть протоколи, одні – об’єктивно, інші – так, як потрібно.

Позаду залишився день виборів. Комісії все ще перераховують виборчі бюлетені, пишуть протоколи, одні – об’єктивно, інші – так, як потрібно. Остаточні цифри ЦВК назве за декілька днів. Проте вже сьогодні можна побачити очевидні тенденції. Приємні та прикрі.

Спочатку кілька слів про тих, хто програв.

Цілковитий провал проекту Наталії Королевської «Україна – вперед!» був прогнозований якщо не від самого його старту, то, принаймні, за місяць до дня голосування. Саме тоді спонсори зрозуміли – проект не виконує свою місію позбирати голоси виборців в Центральній Україні, а набирає їх у вотчині ПР – на Сході та Півдні. Де регіоналам і так доведеться хоч-не-хоч ділити електорат з комуністами. Тому фінансування «УВ» припинили, слухняні соціологи перестали давати «прохідні» відсотки. Черговий віртуальний проект провалився - не ведуться українці на всякі «команди озимого» чи «королівського покоління». Задоволеними залишилися хіба політтехнологи та штабники, котрі встигли отримати платню.

Рівно ж була прогнозована і невдача «Нашої України». Попри правильно розставлені акценти в агітаційній роботі на питання мови, збереження національної пам’яті, голоси Віктору Ющенку віддавали переважно представники інтелігенції. Щоправда, а скільки в Україні тієї справжньої, національної інтелігенції? Занадто мало. Крім того, помилкою Ющенка було взагалі піддатися на вмовляння окремих вчорашніх політиків очолити виборчий блок. Для них це була остання надія вціліти у вищій (парламентській) політичній «лізі». Для Ющенка це означало із рівня президента країни (а колишніх президентів не буває) опуститися до статусу очільника маргінального блоку. Шкода, що першим президентом – українцем продовжують маніпулювати політспритники. Шкода, що наступного президента – українця поки що не помітно на політичній арені.

Тепер про більш-менш успішних учасників виборчих перегонів.

Партія регіонів стабільно втрачає підтримку виборців. Низька явка виборців на Сході та Півдні - це теж показник. Чимало виборців не готові змінити свої вподобання на опозицію, проте й голосувати за «покращення» від ПР, червоний нафталін КПУ або ж віртуальну «королевщину» просто відмовилися. Адміністративний і фінансовий ресурс ще дозволяє регіоналам набирати потрібні відсотки на дільницях, а мажоритарникам – перемагати в округах. Проте на наступні президентські вибори Януковичу доведеться спробувати добре подумати – з такою зношеною та морально застарілою партійною машиною як ПР йому вже не перемогти. Або ж за нього подумає Ахметов.

КПУ може радіти набраним відсоткам, які автоматично перекочували до неї від ПР. Але жодного мажоритарного округу комуністам виграти не вдалося. Їхній рейтинг – це не ознака лівіння виборців, це не голосування за модернізований марксизм з його сучасними речниками – мільйонерами на «лексусах». Це голосування проти ПР, проти невиконаних обіцянок, проти продовження зубожіння шахтарського краю на тлі сяючої «Донбас-арени».

Нічим ані не порадувала, ані не здивувала «Батьківщина». Програвати бездарній владі може лише аналогічна опозиція. Маючи достатній електоральний резерв в Центральній Україні, його можна було залучити на свою сторону перебудовою передвиборної кампанії в бік економічних та соціальних тем, тоді як доля Тимошенко-Луценко залишала виборців здебільшого байдужими, оскільки ці політики асоціюються з провальною політикою попередньої влади. Але простіше кидати з трибун полум’яні фрази про муки та страждання політв’язнів, про омріяний, однак нездійсненний імпічмент (який дехто виношував давніше ще стосовно Віктора Ющенка), ну і повсюдно звинувачувати у підступності потенційного союзника у парламенті – УДАР. Результат – прогнозований. Доля VIP - ув’язнених виборців не розчулила, а енергійна критика Кличка тільки додала йому голосів.

Так, люди голосували не за УДАР, а за Кличка. Прибрати це прізвище – означає прибрати шанси навіть на проходження до парламенту (варто звернути увагу і на те, які мінімальні успіхи кандидатів від УДАРу в мажоритарних округах). Тепер саме від Кличка особисто залежить подальша доля УДАРу. Якщо він зуміє проявити у Верховній Раді не меншу силу волі, аніж на рингу, якщо не дозволить своїй, за окремими винятками з верхівки виборчого списку безідейній фракції «стушкуватися», а перетворить її хоч і на крайньо-ліберальний, проте все ж таки елемент опозиції – тоді УДАР має шанс закріпитися у переліку провідних політичних сил. Якщо ж Кличко хоч на півкроку наблизиться до регіоналів, його очікує доля Мороза і Литвина. Виборці брехні не пробачають, а виправдання не сприймають. Поки що лідер УДАРу заявив: нам не по дорозі з владою, регіоналами і їх сателітами – комуністами, ми бачимо співпрацю з «Батьківщиною» і «Свободою».

УДАР міг набрати більше голосів, проте його керівництво допустило помилку, розпочавши за кілька тижнів до голосування згортати виборчі штаби та агітаційну роботу. Поклавшись на високі рейтинги та особисту харизму лідера. Натомість добре спрацювала «Свобода», яка вела постійну, енергійну кампанію, покладаючись лише на добре виконану роботу, ігноруючи занижені показники соціологів, які зображали її балансуючою на межі прохідного бар’єру. І, в результаті, отримала неочікуваний ні для кого, навіть для її лідерів, високий результат.

Порівняно з 2010 роком, вона зберегла і навіть розширила своє електоральне поле у західних областях. Але головне - здобула підтримку у центрі, на сході і особливо - у столиці. Рецепт її успіху складається з кількох компонентів. Про перший – активна польова робота – вже йшлося. Другий – це розчарування частини БЮТівського електорату, втомленого гаслами і вічними «поясненнями» невдач. Це голоси тих, хто хоче нарешті не слів, а дій. Не пояснень, а перемог. Чи, принаймні, успіхів. Справжніх успіхів, а не тверджень на зразок «ми здобули успіх, тому що не програли». Тому лише від керівників «Свободи» залежить, чи вони зможуть у парламенті перебудувати свою стратегію гучних, правильних, проте лише заяв та декларацій, на практику конкретних, правильних Українських Справ.

І третій, головний фактор. Понад мільйон українців проголосував не просто за «Свободу», а за український націоналізм. Це окрім тих, хто обрав економічний націоналізм «Нашої України», і тих, що віддали свої голоси за УНА Юрія Шухевича. Більшість обрали найактивнішу політичну партію, яка декларує своєю ідеологією український націоналізм. Чи зможе «Свобода» виправдати отриманий кредит довіри, витримати спокуси реалій парламентського життя – покаже час. Але ці результати засвідчують потребу розбудови в Україні саме українського націоналістичного руху, здатного охопити прихильників різних політичних партій, для яких понад усе – українські національні інтереси. Лише він може стати грантом того, що той чи інший політик, отримавши депутатський мандат як прихильник українського націоналізму, залишиться ним і у парламенті. Лише такий масовий громадський рух гарантує контроль над владою, над політиками та депутатами. Гарантує, що голос українців таки пролунає і буде почутий.

Авторитарні режими руйнує не питання боротьби ідеології лібералізму проти авторитаризму, браку демократії чи ковбаси в магазинах. Режими розвалюються, коли люди кажуть: «Досить!». Режими падають, коли люди кажуть: «Геть!». 28 жовтня українці сказали «Досить!» і такій владі, і такій опозиції. Тепер від чергових обранців залежить, коли і кому з них скажуть: «Геть!».

Published on 29 October 2012