Олександр Музичко, кандидат історичних наук, доцент, Одеса

Південний фронт війни ОУН за Україну: 1941 – 1944 роки

Одним з найбільших досягнень українських істориків останніх десятиліть є обґрунтування погляду на ОУН як далеко не лише західноукраїнське явище.

Одним з найбільших досягнень українських істориків останніх десятиліть є обґрунтування погляду на ОУН як далеко не лише західноукраїнське явище. Вітаючи у ці святкові дні однодумців та ветеранів з великим ювілеєм – 70-річчям УПА – витвору ОУН, як південноукраїнський історик та громадський діяч почуваю покликання нагадати основні відомості про боротьбу українських націоналістів за волю українського народу у цьому краї.

До кінця 1941 року похідним групам ОУН обох фракцій вдалося створити розгалужену підпільну мережу у всіх південноукраїнських областях, що на той момент опинилися у складі румунської Трансністрії. До речі, це поняття націоналісти не визнавали і всіляко поборювали його використання. Основними завданнями підпільників були пропаганда та захисні акції проти окупаційної влади. Південні землі підпорядковувались Проводу Південних Українських Земель з центром у Дніпропетровську на чолі з Зиновієм Матлою. В Одеській області було створено 5 окружних проводів, що утворювали Одеський обласний провід. Основною задачею окружних проводів було залучення місцевого населення до боротьби, та створення з них місцевих осередків ОУН. Така діяльність викликала жорсткий супротив румунської влади, через що обласний провід зазнав значних втрат. В умовах суворої конспірації, більшість членів окружних проводів (з Очакова, Котовська, Комінтернівського, Андрієво-Іванівського) змушені були перебратись до Одеси. Лише у Голтському окружному проводі ситуація дозволила залишитись всім членам і продовжити активну діяльність. Згодом, замість окружних були створені районні проводи. Контакти з Головним проводом у Галичині здійснювалися по лінії Одеса – Жмеринка. Тоді ж в Одесу прибув для керівництва обласним проводом Тарас Семчишин. Робота місцевих осередків ОУН була розрахована переважно на вчителів та інтелігентів.

Засновниками українського націоналістичного підпілля в Одесі були Степан Боднарчук, директор українського драматичного театру, Віктор Лісовський та Станіслав Караванський, уродженець Одеси, студент Одеського університету. Він залучив до лав ОУН студентів «східняків» Яків Перебийніса, Павла Нанієва, Петра Гороха, В. Непомнящего, Віктора Панькова, Розалію Гавдзинську, Михайла Гдешинського, Ніну Доконт, Таїсію Дубинську, Миколу Коваля та ін. Інший провідник цього осередку Олег Легкий залучив до діяльності в ОУН корінну одеситку Ніну Строкатову (Строкату), у майбутньому – свою дружину, а згодом – дружину С. Караванського. Поряд з агітацією серед молоді осередок вдався до досить ризикованого та відвертого кроку: у 1942 – 1943 роках надіслав за своїми підписами два листи до очільників Трансністрії з проханням відкрити українські відділи на всіх секціях історико-філологічного факультету Одеського Університету. Попри те, що ці листи дійшли до адресата, результату не було досягнуто, хоча сам факт заяви був важливим консолідуючим чинником для української молоді.

Румуни відзначали використання українськими силами найрізноманітніших форм поширення своїх поглядів: живе спілкування з людьми; поширення преси; за допомогою літератури самостійницького характеру, до якої належать біографії відомих українців, націоналістична література, журнали, листівки, декларації обох фракцій; використання приїжджих з Райхскомісаріату емісарів під виглядом художників, іконописців, театральних груп, журналістів, студентів, викладачів; шляхом домашніх зустрічей на хрестинах, весіллях, днях народження, вечорницях з використанням пісень, віршів, танців, історичними розповідями старших людей, направлених на розвиток національної свідомості; за допомогою священиків, яких визнано найбільш полум’яними українськими пропагандистами. В Одесі вдалося заснувати підпільну друкарню, що діяла у 1943 – 1947 роках. На чолі стояв куратор та редактор Тиміш Семчишин (Річка). Мирослав Чепіга, О. Легкий – коректор, М.Н. Павлишин (Денис) – фінансові справи, Володимир Ткаченко (Тур) – наборщик, Микола Бевзюк (Сокол), Горошенко. Окрім української преси, друкарня видавала листівки грузинською мовою для пропаганди серед грузинських вояків.

На Миколаївщині у вересні 1941 року оунівське підпілля організувало комітет допомоги, котрий мав допомагати військовополоненим, пораненим, інвалідам, дітям з незаможних родин, що стала офіційним прикриттям для діяльності осередку. Провідником обласного проводу був призначений Яворський, псевдо «Директор», людина професійна та досвідчена. Він досконало володів 6 мовами. «Директор» тримав постійний тісний контакт із Одеським обласним проводом, через який отримував вказівки від центрального проводу ОУН в Україні. Яворський безпосередньо займався матеріальним забезпеченням підпілля всім необхідним, керував інформаційною мережею та відповідав за вербовку нових членів Миколаївського осередку. В загальній структурі Миколаївського обласного проводу виділялась так звана «молодіжна», котра займалась поширенням агітаційної та політично-пропагандистської інформації серед молоді. Керівником цього відділу спочатку був «Хвиля», а згодом, після його арешту СД в 1943 році, на чолі «молодіжки» став «Богдан». Окрім Миколаєва, великі осередки були в селах Піски та Костянтинівка. В Пісках провідником був Олександр Яковлєв, в Костянтинівці – Микола Ткаченко. Загалом оунівська організація на Миколаївщині нараховувала 179 членів.

З приходом Південної Похідної групи ОУН (р) на Херсонщину під керівництвом М. Сидора-Чорторийського було створено українську адміністрацію у м. Новоолександрівську і Давидів Брід. ОУН тут проявила велику активність, що дуже занепокоїло німецьку адміністрацію. Діяльність ОУН в Запоріжжі розпочалася у вересні 1941 року, коли сюди прибули учасники похідної групи «Південь» на чолі з З. Матлою – тисяча добре підготованих до діяльності в німецькому запіллі оунівців. З. Матла підкреслював органічне поєднання повстанців із Заходу України і місцевих українців. Успішність діяльності ОУН в Запоріжжі пояснюється масовою підтримкою місцевого населення, велика частина котрого була розкуркуленими селянами або репресованими городянами. Документи свідчать про успішну боротьбу ОУН в Мелітополі, де функціонував окружний провід, очолюваний Курилом-Кримчаком. В тісному контакті з мелітопольськими націоналістами діяли 2 партизанські загони у Якимівському районі. Даний осередок ОУН мав зброю та радіостанцію, поширювала численні листівки за самостійну Україну. У Південноукраїнських землях окрім згаданої одеської, знаємо ще про три підпільні друкарні на Дніпропетровщині. Похідні групи ОУН діяли й у Криму. У донесенні агента СД від 31 грудня 1941 року повідомляється, що зі Львова до Криму революційна ОУН спрямувала шість похідних груп, близько 40 чоловік. Підпорядковувались вони Південному крайовому проводу в Дніпропетровську. Попри нацистські репресії у січні 1942 року в Криму з’явились шість нових похідних груп ОУН.

Після повернення червоних окупантів на територію Південної України у 1944 році, доля більшості українських борців за Українську Україну виявилася трагічною. Однак постаті С. Караванського та Н. Строкатої, які пронесли священний вогонь боротьби за свою націю у дисидентський рух на цих же південноукраїнських землях, найяскравіше свідчить про незнищенність та тяглість традицій, закладених ОУН в роки війни, що спиралися на традиції козацтва, збройних рухів 1917 – 1920-х років, постійної праці місцевої інтелігенції. Отже, сподіваємось, що ці рядки нададуть додаткових аргументів сучасним українцям Південної України в їх боротьбі за власні національні права. На Півдні націоналісти продемонстрували чудові приклади співпраці заради України, які мають стати цінним дороговказом у сучасні нелегкі часи. Сьогоднішній українофобський наступ є найкращим стимулом для пригадування досвіду ОУН у ще важчі, буремні часи, але від того ще ціннішого.

Published on 12 October 2012