Василь ОВСІЄНКО, лауреат премії ім. В. Стуса

Громадянин Валерій Марченко

На Святу Покрову на кладовищі в селі Гатне під Києвом о 14 годині збереться горстка людей.

На Святу Покрову на кладовищі в селі Гатне під Києвом о 14 годині збереться горстка людей. Отець Валерій Копійка справить панахиду на могилах родини Марченків. Уже без Ніни Михайлівни, яку ми поховали тут на Вербну неділю минулого 2011 року.

Цього святкового дня о цій же порі року Божого 1984-го тут в оточенні нечисленних уцілілих друзів і численних ворогів – кагебістів був похований 37-річний політв΄язень Валерій Марченко. Він і року не відбув із призначеного йому терміну – 10 років таборів особливого (камерного!) режиму та 5 років заслання, з визнанням особливо небезпечним рецидивістом. Тобто злочинцем, який повторно вчинив особливо тяжкий державний злочин.

Що ж то за злочин? У вироці Київського міського суду від 13 березня 1984 року названо низку статей «наклепницького» та «антирадянського» змісту, які Марченко намагався передати або й передав на волю, і вони були оприлюднені за кордоном ще під час першого його ув΄язнення (1973 – 1981), а також за нетривалої волі між першим та другим ув΄язненням.

Та сьогодні мова про «офіційні документи, – цитуємо вирок, – Міністерства Освіти УРСР з грифом «Для службового користування», які потрапили до нього (Марченка. – В.О.) при невстановлених обставинах: проект рішення колегії Міністерства від 29 червня 1983 року «О дополнительных мерах по улучшению изучения русского языка в общеобразовательных школах и педагогических учебных заведениях Украинской ССР» та проект «дополнительных мероприятий» названого Міністерства по цьому питанню. В зазначеному рукописному пасквілі (листі до Анни-Галі Горбач. – В.О.) перелічені вище документи Міністерства освіти УРСР [Марченко] наклепницьки називає «новим валуєвським указом», а само Міністерство – «шовіністичним», закликає використовувати ці документи у ворожих щодо СРСР акціях». (З книжки: Валерій Марченко. Творчість і життя. Упорядн. Н. Смужаниця-Марченко, Н. Кочан. – К.: Сфера, Дух і Літера, 2001. – С. 480).

Що ж це за таємна постанова, призначена лише для «службового користування»? Сіль її в цьому абзаці: «Ужити всіх заходів, щоб вільне володіння російською мовою нарівні з рідною стало нормою для молоді, яка закінчила середні навчальні заклади, громадським обов'язком кожної молодої людини».

Тобто українська молодь 80-х років мала стати двомовною. А оскільки двомовність ніколи в історії не бувала тривалою, то наступне покоління мало стати русомовною «новой исторической общностью – советским народом». Бо вступити в комунізм українцем було неможливо в принципі.

Ця таємна від приреченого на історичне небуття українського народу постанова Міносвіти УРСР була прийнята на виконання такої ж таємної постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 26 травня 1983 p. № 473 з такою ж назвою і відповідного наказу Міносвіти СРСР від 7 червня 1983 року № 63.

І коїлося це якраз на 80-у річницю Валуєвського циркуляру від 18 липня 1863 року.

Ось найцікавіше з 31 пункту тих «Додаткових заходів»: «при навчанні російської мови й літератури ділити в школах і педучилищах з неросійською мовою навчання класи і групи, більші, ніж 25 учнів, на дві групи»; «удосконалювати мережу загальноосвітніх шкіл з російською мовою навчання»; «забезпечити беззастережне поширення мережі шкіл і класів з поглибленим вивченням російської мови і літератури»; «розробити рекомендації для вихователів дитячих садків і батьків по вивченню російської мови дітьми старшого дошкільного віку»; передбачити в проектах бюджетів на 1984 рік асигнування на підвищення стипендії студентам-русистам; «на підвищення (16%) ставок заробітної платні вчителів підготовчих і перших класів, які провадять заняття з російської мови». (Російщення України. Науково-популярний збірник. К.: Видання Українського Конґресового комітету Америки. – 1992. – С. 242 – 250).

А в царській Росії вчителям і попам «за обрусение края» доплачували 20%…

Зрозуміло, що:

«Поширені за кордон, – знову цитуємо вирок, с. 481, – примірник статті і документи Міністерства освіти УРСР потрапили до так званої пресової служби УГВР (Українська Головна Визвольна Рада) у Нью-Йорку і використані вказаним антирадянським націоналістичним центром в провокаційних акціях проти СРСР.

Зокрема, в газеті Свобода (США) за 31 серпня 1983 року на підставі цих документів був надрукований злісний пасквіль антирадянського змісту під назвою Наступ новітньої валуєвщини на українську мову».

Погодьмося, що викриття колоніяльної політики – це справді особливо тяжкий державний злочин.

Як же ці спрямовані Марченком за кордон документи опинилися в лапах КГБ? А через совєцьких аґентів, які нишпорили навіть в УГВР:

«Фотокопії рукописного документа «Дорога пані Галю» і зазначених проектів документів по поліпшенню вивчення російської мови в грудні 1983 року надійшли в об'ємному пакеті поштою з Сполучених Штатів Америки на адресу Міністерства освіти УРСР від особи, яка себе не назвала. Ці фотокопії згідно ст. 396 Поштових правил були затримані на міжнародному відділку Київського призалізничного поштамту і доглянуті митницею, після чого передані до КДБ УРСР як такі, що мають гриф «Для службового користування». (Вирок, с. 481).

Валерій Марченко не підписувався під своїм листом до діяспори. Кагебісти його «вирахували». А щоб приховати свою закордонну аґентуру, вони під час обшуку й арешту 21 жовтня 1983 року принесли ці документи з собою в помешкання Марченків – і хутенько «виявили» їх у тумбочці під телевізором та намагалися звинуватити Валерієвого вітчима Василя Івановича Смужаницю, що це він виніс їх із Інституту педагогіки і дав Валерію. А Валерій каже їм: «Щось ваша робота дуже брудна. З запахом ваша робота. Щось не те ви говорите: при чому тут мама, батько? Давайте зi мною розбирайтеся, що вам тут треба».

«Розібрався» з ним суддя Григорій Іванович Зубець, тоді заступник голови Київського міського суду. 13 березня 1984 року суд під його головуванням присудив Валерію максимальний термін. Фактично це був смертний вирок, бо підсудний мав тяжке захворювання нирок, нефрит. І суддя це добре знав. Ба, не просто максимальний, а 40-річний термін: за ст. 62 ч. 2 КК УРСР – 9 років таборів особливого режиму, а за відповідними статтями КК РРФСР і Казахської РСР – 10 і 6 років. Разом 25 років. Але менший термін поглинається більшим. І ще тричі по п΄ять років заслання («злочини» Марченко вчиняв також у концтаборі на Уралі та на засланні в Казахстані). Як довго мав жити Валерій, щоб відбути це покарання!

Останній діалог між прокурором Поповим В.І. та Валерієм Марченком щодо якогось «документа» був приблизно такий:

Прокурор. З якою метою був виготовлений антирадянський ворожий за змістом документ?

В.Марченко. З метою сказати людям правду.

Прокурор. Ви твердите, що все написане вами правда?

В.Марченко. Чистісінька.

Прокурор. Яким чином цей документ потрапив за межі ВТК? (Виправно-трудова колонія. – В.О.)

В.Марченко. Не скажу.

Прокурор. Чому?

В.Марченко. Бо ви людей саджаєте. Вам істина не потрібна, вам потрібно людину до в'язниці посадити.

Прокурор. Яким чином вказаний документ потрапив за кордон?

В.Марченко. Цього я не знаю... Не скажу... Одному Господу відомо... Не відповім...

Прокурор. Марченко, уявіть собі, що було б, якби кожна людина в нашій країні почала б писати, що їй заманеться, та ще й за кордон передавати?

В.Марченко. Було б так, як у справжній демократичній країні.

Прокурор. З якою метою вказаний документ був переданий за кордон?

В.Марченко. Для опублікування в пресі і щоб люди читали.

Прокурор. Ви задоволені з того, що там його друкують та ще й ворожими радіостанціями передають?

В.Марченко. Звичайно. Я ще більше був би радий, якби він був надрукований у моїй країні.

Упродовж судового засідання Валерій Марченко почував себе погано, з΄являлися ниркові кольки, боліла голова. Стояти міг лише спираючись на бар΄єр, просив у охоронців води.

На запитання судді – що хочете від суду, нарешті Валерій Марченко висловився: «Та вже давайте ваші 15 років!». (З книжки В. Марч« Творчість і життя», с. 470).

Оце громадянська постава Українця.

А сучасні «представники української інтеліґенції» збилися у зґрайку й полетіли в Крим колінкувати перед чужинцем Януковичем за українську мову. А він витер об них свої крокодилячі мешти і підписав ще один «Валуєвський циркуляр». «Найтяжчий спадок, який колонізатори залишають своїм колоніям, – це інтеліґенція, вихована колонізаторами». (Махатма Ґанді).

А що ж суддя Зубець? Окрім Валерія Марченка, він у 80-х роках засудив ще й Валерія Кравченка, Геннадія Кішкіна, Станіслава Хмелевського. Усі вони за тими ж совєцькими законами реабілітовані за відсутністю складу злочину. Причому Кравченко і Хмелевський – ще до прийняття Верховною Радою УРСР 17 квітня 1991 року Закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні». Валерій Марченко реабілітований за цим Законом. Посмертно. Мама Ніна Михайлівна одержали поштою документ про реабілітацію сина за підписом того самого Зубця Г.І. Він послав Марченка на смерть – він його й реабілітував. Ніна Михайлівна і Хмелевський вимагали від Зубця вибачення. Відмовився.

Колись Тарас Шевченко обурювався поведінкою розтлінного кріпосника Петра Скоропадського, а ще більше – мовчанням людей, які терплять поруч із собою таких виродків:

…Кругом паскуда!

Чому ж його так не зовуть?

Чому на його не плюють?

Чому не топчуть?

Максим Рильський був толерантніший:

Вони ще й досі ходять поміж нами

І ми їм руку подаєм.

Суддя Зубець, який виносив завідомо неправдиві вироки, ще довго очолював Київський міський суд (згодом його назвали апеляційним). 8 жовтня 2002 року йому виповнилося 65 років і за законом він мав би подати у відставку. Але Григорій Іванович законно, через суд, укоротив собі віку до 63-х років. І навіть не святкував дня народження. Аж мимохідь зашкодив його «омолодженню» суддя Юрій Василенко, який тоді – пам΄ятаєте? – порушив справу проти Леоніда Кучми. Щоб не відповідати за таке зухвальство підлеглого, Зубець таки пішов на пенсію. (Тетяна Чорновіл. Інформаційно-політичний портал Четверта влада: http://4vlada.net/politika-i-biznes/statya-3134 Стаття # 3134, 22 січня 2003).

Ну, не зовсім пішов, бо ще тривалий час красувався серед членів Вищої Ради Юстиції. І мав від держави, проти постання якої запекло боровся все життя, таку пенсію, яка його жертвам і борцям за цю державу й не снилася. Де він тепер – на цім чи на тім світі – Інтернет не каже. Але я певен, що його – і ще сім поколінь його нащадків (якщо не відмолять гріхів свого нечестивого предка) – чекає пекло або мільйон років чистилища. Бо земного чистилища – люстрації – ми так і не домоглися.

…Де б хто не був на Покрову цього і подальших років, поминаймо Валерія Марченка. Згадуймо його похорон, як згадує Євген Сверстюк: «Дув дуже різкий вітер. Він задував свічки. Наші свічки не горіли, ми їх знову мовчки запалювали. І тоді я сказав: «Блаженні гнані за правду» і проказав «Отче наш». А потім слова Лесі Українки:

Завжди терновий вінець буде кращий, ніж царська корона.

Путь на Голгофу величніша, ніж хід тріумфальний.

Так воно було завжди. Так воно буде довіку,

Поки житимуть люди і поки ростимуть терни.

Їхати в Гатне до зупинки «Школа» бусиком № 723 від Либідської площі, з північно-західного її кутка.

 

Published on 11 October 2012