Тетяна Бойко

Націологічні студії Ольгерда Бочковського

Сучасне життя все нагальніше виявляє потребу висвітлення сутності національного розвитку народу, його ідейних та соціально-політичних засад.

Сучасне життя все нагальніше виявляє потребу висвітлення сутності національного розвитку народу, його ідейних та соціально-політичних засад. Численні тлумачення поняття нації, популістське відношення та його нівеляція засвідчує необхідність звернення до наукової та просвітницької спадщини початку XX століття - періоду, який став втіленням вікових прагнень української національної сутності. Цінним життєвим та просвітницьким прикладом даної епохи є діяльність Ольгерда-Іполита Бочковського – відомого європейського фахівця з теорії нації та національних відносин, ім’я якого відновилося для українського читача лише у 90-ті роки минулого століття.

Породжує людину, її дух, людську особистість, як казав Є.Маланюк, "культурне середовище". О.Бочковський народився у змішаній польсько-литовській сім’ї римо-католицького віросповідання 1 березня 1885 р. на станції Долинскій (нині – райцентр Кіровоградської обл.), де його батько Аполлон Бочковський служив на залізничній станції. Навчання в Катеринославі (Дніпропетровськ) та Єлисаветградському (Кіровоград) земському реальному училищі засвідчило неабияку схильність учня до іноземних мов – французької, німецької, російської, польської, чеської (вже наприкінці життя він володів 20 мовами, що дозволило йому безпосередньо досліджувати різні національні рухи). У 1903 році О.Бочковський розпочав студії в Лісовому інституті в Петрограді та на економічному відділі Політехніки. Однак революційні події 1905 року спричинили еміграцію в Чехію. «З московської в'язниці царату я тікав в Європу, немов додому», – писав він згодом.

Вже за межами України відбувається культурна ідентифікація О.Бочковського як українця. Цьому сприяли наукові інтереси, просвітницька діяльність для популяризації українського руху, який в чеських колах часто інтерпретувався як частина російського, переклади творів відомих письменників, поширення заміток про українську історію та її героїку, зближення з творчими представниками еміграції, свідоме використання української мови у спілкуванні – визначили його як поборника української справи. Саме чеське національне відродження, боротьба народу за свою державність та особисте знайомство з професором Карлівського університету, майбутнім президентом Чехо-Словаччини Томашом Масариком надихнуло молодого дослідника на вивчення проблематики національних рухів "приспаних" народів – чеського, фінського, українського, польського, литовського, а також нереалізованих націй – ісландської, фламандської, каталонської, баскської.

Щоб залишитися на мапі історії в епоху протистояння державних та бездержавних націй, важливо було пришвидшити свій націогенезис. Тому основне гасло творчості О.Бочковського – "нема народів ані великих, ані малих, є лише народи, кожний з яких має право на незалежне існування", давало перспективу державного життя українській нації, навіть за відсутності міжнародної підтримки. Роботи ранніх років він публікує в московському журналі "Украинская жизнь", редагованому Симоном Петлюрою, а книжка "Поневолені народи царської імперії, їхнє національне відродження та автономічні прямування" (1916 р.) так зачепила представників "білої" російської еміграції, що коли Київ окупувала денікінська армія, цю наукову працю публічно спалили.

Публіцистична діяльність О.Бочковського протягом Першої світової війни, робота у "Віснику союзу визволення України" переросла у активну за роки існування Української Народної Республіки. Саме тоді він працював спочатку керівником пресового відділу, а потім секретарем Української дипломатичної місії у Празі. Для налагодження україно-чеських відносин, подолання русофільських настроїв та підтримки державотворчих змагань українців ним створено видавництво "Пізнаймо Україну", що випустило чеською мовою 14 інформаційних книг.

Найбільш помітною є наукова діяльність О.Бочковського. Вже після завершення Першої світової війни він видає працю "Національна справа" (1918), яка закладає початок теоретичних розробок націології як науки. За сприятливої політики Чехо-Словацького уряду емігранти змогли зосередити наукові, культурні кола у освітні товариства та навчальні заклади. О.Бочковський з 1923 р. почав викладати соціологію та націологію в Українському вільному університеті в Празі. У 1924 року професор права В.Старосольський, який одним із перших у Європі започаткував вивчення націології, запросив його на посаду доцента кафедри соціології та теорії нації Української господарської академії в Подєбрадах. Розробляючи курс націології О. Бочковський теоретично обґрунтовує правомірність існування цієї науки та починає розробляти її як нову соціологічну дисципліну.( "Вступ до націології" (Подєбради, 1937; перевидання - Мюнхен, 1991-1992).

Бочковський стає на позицію формування міжнародної політики на основі «демократичної націократії», в якій саме нації належить творити державу. Політичне життя має відходити від практики абсолютизму, асиміляції та централізму і враховувати важливість господарської взаємозалежності, культурної своєрідності народів. Щоправда така модель організації людства стає реальною лише в рамках сучасного Євросоюзу, а в «націоцентричний» період після падіння Австро-Угорської та Російської імперій панував молодий, стихійний, подекуди ірраціональний націоналізм, ідеалом якого є власна держава. Тому науковець наголошує, що «народ – етногенетичний розчин, з якого може розвинутись нація», а «нація – масово усвідомлений та організований колектив», здатний до переходу від пасивної до активної націотворчості, від локальності до єдності, від вибіркового самоусвідомлення еліти до громадянської націоналізації всіх верств населення, коли національне, власне стає вартістю нації та її представників. При цьому, потреба самовизначення народу є справою національного самовизначення кожної людини, коли є поєднання раціональних та вольових начал, коли нація – це воля бути нацією.

Для консолідації сил при становленні держави, О.Бочковський як науковець, бачить потребу у розбудові «громадської гущавини» нації, розглядає її як самосвідомий громадський колектив. Найефективнішим шляхом при цьому стає накопичення власного соціального ресурсу, що виявляється у гаслі "Народ – собі", тобто вироблення життєздатної самостійності народу в різних політичних умовах – створення спілок, преси, організацій, які працювали над культурним і господарським розвитком свого регіону, міста, села, формування фінансових фондів для підтримки окремих галузей господарства, комітетів з вивчення господарського занепаду, кас для кредитування, використання кожної політичної можливості, емігрантської підтримки для національного самоутвердження ("Нарід - собі (Шляхами національної самодопомоги серед ріжних народів)", 1932).

Кожна нація повинна навчитись себе захищати. На практиці О. Бочковський це втілює в ході створення 1933 року у Празі Українського «Голодового комітету» та видання інформаційного бюлетня чеською мовою "Голод на Україні", завданням яких було поширення інформації про масштаби штучного голоду в Україні, збору коштів та організації маніфестацій студентства для підтримки голодуючих. Розголосу набув його відкритий лист до президента французького Сенату Едуарда Ерріо, котрий після подорожі радянською Україною, політкоректно відмовився визнавати факт штучного голоду на її території. Задля підтримки українського руху О.Бочковський започатковує публічні лекції у еміграційних осередках Канади та Франції, працює над підручником "Основи журналізму". Однак, маючи «складну й модерну недугу крови», як він сам описав лейкемію у листі до редактора канадської газети "Український Голос" М. Стецишина, 9 листопада 1939 р. вчений помирає у Празі. "Трибун поневолених народів" – так називали Ольгерда Бочковського у емігрантських колах, присвятив життя ідеї втілення права кожного народу на свою національну і державну самобутність і започаткував нереалізовану і до сьогодні справу наукового вивчення та популяризації націократії – влади нації на своїй землі.

Published on 13 September 2012