Олександр МУЗИЧКО

Україна та Грузія у 1978 році: мовний рубікон

Нелегітимне ухвалення мовного «закону» викликало здебільшого лише декоративні, мало чисельні та нетривалі протести, компенсовані численними заявами та коментарями, здебільшого у віртуальному просторі.

Нелегітимне ухвалення мовного «закону» викликало здебільшого лише декоративні, мало чисельні та нетривалі протести, компенсовані численними заявами та коментарями, здебільшого у віртуальному просторі. Влада в обличчі Г. Герман по-блюзнірські здивовано нарікає на пасивність галичан у відстоюванні своєї мови, тим самим натякаючи на повну відсутність та неприродність української на Сході та Півдні. Інтелектуали-постмодерністи («плебейські постмнодерністи», користуючись влучною метафорою С. Грабовського), закликають до співпраці з владою, наголошуючи на марності, не цивілізованості та не європейськості боротьби за, мовляв, не таку вже й цінну річ у ХХІ ст. Частина патріотів проповідують духовну боротьбу мирним шляхом, підводять теоретичну базу під заперечення протестів, хоча й визнають цінність мови для державотворення (а як же права людини, тобто україномовних?), а то й взагалі шукають забуття у вишиванкових аполітичних фестах, підкріплених поїданням вареників з горілкою та гопаком, за широкою участю тих, хто, попри заяви про свою любов до української мови, навіть не збирається вчитися нею розмовляти. Українцями чергового разу керує принцип меншого зла, що вже не раз обертався ще гіршим злом. Примиренсько-пораженські акції не заперечує і влада, поки що залишаючи цю етнографічну нішу поряд з пивом та футболом для частини своїх підданих як ерзац національної ідеї. Ці вишиванкові дійства були б доречні у вигляді якогось фест-кімоно у національно потужних Японії та Китаї, але аж ніяк не у катастрофічно бездержавній країні етнографічно-декоративних українців. А тим часом, основна маса населення на Сході та Півдні покірно потягнулася до шкіл писати заяви про зарахування своїх дітей до російськомовних, російсько-підручникових і приречених на російсько-ментальність, класів. Не чуємо і про масові, сконсолідовані протести навіть з боку «професійних українців» – гуманітарної українознавчої інтелігенції Центру, Сходу та Півдня.

Шукаючи у численних статтях на мовну тематику порівняльного аналізу, згадки про точку неповернення, після якої спроби збереження української мови як повноцінно-діючого організму стали дуже проблематичними, здебільшого натрапляв на згадки про акти ХІХ ст. Однак варто пошукати аналогій у ближчих до нас совєтських часах, хоча б у зв’язку з їх вражаючою подібністю до теперішніх.

Осінь 1977 року. В СРСР ухвалено нову Конституцію, що підсилила і без того потужні русифікаційні процеси, адже фактично перетворювала національні мови союзних республік лише на факультативні, вторинні, предмети у школах та ВНЗ, органах влади тощо. Ідеологічне підґрунтя для русифікації забезпечувала концепція інтернаціоналізму, втілена у доктрину «радянського народу». Мовою інтернаціоналізму, тобто мовою міжнаціонального спілкування, мала бути російська. Радянський інтернаціоналізм мало чим відрізнявся від сучасного вчення про мультикультурне суспільство. Різними були лише термінологічне оформлення та гасла.

У 1978 році нова Конституція почала запроваджуватися у маріонеткових союзних республіках, де приймалися і навіть «обговорювалися» (закон 2012 року двох К-К не забезпечив навіть цієї процедури) конституції з певним національним колоритом, але з неодмінним посиленням позицій російської мови, скасуванням норм навіть сталінських конституцій про державність місцевих мов. Попри ідентичні зміни, реакція у республіках була далеко не однакова. Найбільш швидкою та адекватною була відповідь грузинів. Ще задовго до 1978 року у Грузинській ССР викладання грузинської мови скорочувалося у школах та університетах, проти чого неодмінно відверто виступали представники інтелектуальної еліти. Відразу після оприлюднення в газеті проекту нової конституції ГССР грузинська інтелігенція почала діяти. Редакції газет та партійні осередки були завалені листами-протестами проти русифікації, зокрема, авторства авторитетного академіка-мовознавця А. Шанідзе. Однак багато хто пішов значно далі, ніж письмові заяви. Так, донька директора «Грузії-фільм», студентка Тбіліського університету, Тамріко Чхеїдзе закликала студентів до протесту. Аналогічно діяла студентка Маріам Багдавадзе та ін. Стіни були завішані відповідними листівками. На цей заклик відгукнулася передусім молодь: старшокласники та студенти. Починаючи з 12 квітня 1978 року у Тбілісі розпочалися масові вуличні протести проти русифікації Грузії. Апогей протестів припав на 14 квітня, коли була призначена надзвичайна сесія Верховної Ради ГССР, що мала затвердити проект нової конституції. Від будинку Тбіліського державного університету до будинку уряду вирушила стотисячна демонстрація, яку очолювали викладачі та студенти, а загалом переважала молодь. Демонстранти, передусім професура, проігнорували серйозні попередження Е. Шеварнадзе, який напередодні відмовляючи їх від протестів, недвозначно згадав про кривавий розстріл Тбіліської демонстрації 1956 року. Демонстранти несли плакати з гаслами «Рідна мова!», читали патріотичні вірші грузинських поетів. Їм вдалося прорвати міліцейські кордони та відтягнути вантажівки, що перекривали шлях. Таким чином, сесія відбувалась під грізний гуркіт тисячі голосів: «Грузинська – державна мова!». Протестанти спалили записки, передані ним депутатами з компромісною пропозицією визнати грузинську мову республіканською. Важливим досягненням було те, що хід сесії почав транслюватися через репродуктори. Під цим тиском депутати вирішили залишити пункт 75 Конституції ГССР без змін, тобто визнати за грузинською мовою статус державної. Налякані депутати супроводили відповідну заяву Е. Шеварнадзе п’ятнадцятихвилинною овацією. Втім не виключено, що частина з них були причетні до організації мітингу, хоча більшість істориків вважає протести стихійними та народними. Демонстранти почали розходитися лише після того як Е. Шеварнадзе зачитав і перед ними заяву про збереження державного статусу грузинської мови.

Грузинські події мали взірцеве значення для національних рухів в інших республіках і одночасно перестороги для номенклатури. Восени відбулися демонстрації молоді в Естонії та Литві під значно радикальнішими, аніж грузинські гаслами. Залишилась без русифікаційної зміни відповідна стаття конституції Вірменської ССР. Натомість в Україні на площах сотні ряджених радо вітали свій рабський хомут у вигляді подарунку від земляка Л. Брежнєва, масово русифікували прізвища та відмовлялися від факультативної «рідної мови».

А ось у ГССР масовість протестів та напевно шок номенклатури призвели до того, що був заарештований лише один їх учасник, кінооператор Автанділ Імнадзе (звільнений у 1981 році). Влітку 1978 року досить м’які покарання винесли видатним грузинським дисидентам, керівникам Грузинської Гельсінської спілки, З. Гамсахурдіа та В. Рцхеладзе. Однак невдовзі всі провідники протестів 1978 року зазнали репресій. Незважаючи на конституційну норму, продовжилась практика русифікації освіти Грузії. Так, було запроваджено правило про обов’язкове написання та захист дисертацій російською мовою, була виключена з навчального процесу історія Грузії. Тому грузини надалі мали виборювати своє право на збереження національного «я». У березні 1981 року на вимогу тисячної демонстрації студентів був відновлений на посаді професора Тбіліського університету А. Бахрадзе. Тоді ж відбулась демонстрація проти русифікації Грузії, щоправда на цей раз у складі декількох сотень осіб. 14 квітня 1981 року у храмі міста Мцхеті відбулася символічна молитва за Грузію 200 осіб, які дали клятву щорічно збиратися у храмі 14 квітня у пам’ять про події 1978 року. Вже у жовтні біля храму зібралося близько двох тисяч осіб, що протестували проти скорочення уроків грузинської мови у школах Грузії. Ці протести супроводжувалися написанням звернень за підписами багатьох авторитетних грузинів – професорів та академіків. Звичайно, не можна не згадати про трагічні події 9 квітня 1989 року (сьогодні у Грузії – День національної єдності, громадянської згоди та пам’яті за загиблими за Батьківщину), коли російські окупаційні війська, вже напевно не витримавши постійного напруження, зрештою застосували пряму силу до демонстрантів. Жертовна кров зумовила остаточне здобуття Грузією державної незалежності все у тому ж квітні, але вже 1991 року, а традиція постійної боротьби дозволила не вдаватися до сумнівного твердження: «Здобули державу, тепер створюємо націю». Обидва процеси відбувалися у Грузії паралельно. Не довелося грузинам і вигадувати штучну дату для Дня Рідної Мови, якою природним чином стало 14 квітня. День незалежності Грузія закономірно визначає 26 травня, тобто на згадку про події першого проголошення державності у 1918 році у вигляді Грузинської демократичної республіки. Всі ці свята є наслідком запеклої боротьби, що зцементувала націю, наочно продемонструвала вірність максими: «Найбільше гнітять того, хто найменше вимагає».

Грузинські протести та українське мовчання 1978 року висвітлили усю прірву між їх тогочасним становищем зрусифікованої, малоросіянізованою масою українців та справді грузинськими грузинами. 1978 рік може вважатися рубіконом: точкою відліку для успішного просування Грузії на шляху до власного націєтворення та остаточного (лише слід сподіватися, досі не зовсім незворотного) руху України до квазі-державного, ерзац-національного політичного утворення, лише геополітичної іграшки на політичній шахівниці світу. Зовсім іншим шляхом могла піти історія, якщо б грузини заходились у 1978 році танцювати та «внутрішньо-протестувати», погодившись на роль декоративного народця на своїй землі.

Аналітики (наприклад, М. Рябчук, Л. Буракова) задаються питаннями: чому Грузії вдалося відбутися як державі, а Україні – ні? У чому причина успіху грузинських реформ? Іноді відповідь шукають у суто прагматичній площині, фінансових розрахунках, геополітичних інтересах, у більш м’якій політиці СССР щодо Грузії, ліберальній політиці М. Саакашвілі (хоча її впровадження не можна не визнати жорсткою і далекої від без примусового ідеалу новомодних нині в Україні лібералів), ступені працездатності населення і т.п. Все це вірно, але лише частково. Державність не може відбутися без ірраціонального прагнення народу до захисту аксіом національного буття, передусім мови. Це прагнення може виникнути та існувати лише у свідомості гідних людей, не обов’язково навіть високоосвічених. Безумовно, на 1978 рік українці вже були підґеноцидним народом, що майже втратив свою національну еліту. Грузинам вдалося зберегти елітарні, князівські, шляхетні традиції, попри теж серйозні втрати, а головне – не втратити традиції запеклої боротьби за головні духовні цінності. Якщо ж копнути ще глибше, то варто визнати, що, напевно, занадто сприятливі кліматичні умови, а водночас і постійне втручання сусідів, витворили в українців пасивний, занадто поблажливий до ворога, психонаціональний тип, з істотними викривленнями, найгіршим з яких є втрата екзистенційного, ірраціонального потягу до збереження власної мови та україноцентричної історичної пам’яті. Саме тому, зараз багато хто вже змирився з національною катастрофою, перспективою втрати мови, шукаючи тисячі причин для того аби виправдати свою пасивність, аніж шляхи для продовження самозахисної боротьби. Надалі доля України залежить не тільки від ступеню сили наступу «русского міра» та глобалізації-мультикультуралізму, але й від того, хто переважить в українських колах: проповідники поглиблення і без того зруйнованих екзистенційних цінностей, матеріалісти-прагматики, або національно-орієнтовані сили, переконані у силі духовних традицій, перспективності справи побудови національної держави Україна.

Published on 4 September 2012