Петро Іванишин, доктор філологічних наук, професор, Науково-ідеологічний центр ім. Д.Донцова

Місія українського студентства

Відлунало перше вересня. Хвилюючий день для мільйонів українців різного віку. День знань. День молоді.

Відлунало перше вересня. Хвилюючий день для мільйонів українців різного віку. День знань. День молоді. День увиразнення перспективи. Саме в цей день по всій соборній Україні лунають святкові привітання у школах та вузах. Слова, звернені до студентства, видаються особливо вагомими. Саме вони формуватимуть основний корпус майбутньої української еліти: наукової, мистецької, політичної, економічної тощо. А це важливо. Це відповідально. Це потребує, мабуть, не лише ритуально-вітальних, а й більш продуманих побажань та настанов. Що ж можна додати до уже відомих і слушних слів про важливість навчання, роль науки у ХХІ столітті, виконання молоддю громадянських обов'язків тощо? Спробую урізноманітнити можливу вітальну промову наступними думками.

Насамперед варто надіслати особливі привітання численним першокурсникам, які лише починають свою найщасливішу, найбільш багатообіцяючу пору життя. До усіх теплих і розумних слів, які переважно говорять їм у таких випадках, можу додати лише таке. Не варто забувати про суттєву зміну свого життєвого статусу. Якщо попередньо вони були учнями, то тепер - стали студентами, людьми цілком дорослими. Якщо учень, це людина, яку навчають, то студент - це людина, яка вчиться. Є суттєва різниця між словами "навчають" і "вчиться". Тому варто не стільки чекати, що тебе хтось чогось навчить, скільки намагатися за допомогою професорів і викладачів якомога більше навчитися самому.

Але це стосується сфери фахового становлення. Натомість варто також у цей перехідний життєвий період глибше усвідомити і власне суспільне призначення, сенс власного буття. А для цього варто звернути увагу на той світ, в якому нам доводиться жити. Світ із великими можливостями, але водночас і світ із потужними загрозами, що стосуються і кожної окремої людини, і цілих народів.

Щораз більше політиків, журналістів, громадських діячів і діячів культури уже не перший рік з тривогою описують той непевний стан, в якому опинилася Україна. Країна, яка здобула незалежність, але все ще не спромоглася побудувати повноцінну національну державу. Країна, яка, на думку відомого українського поета Бориса Олійника, перебуває в ситуації внутрішньої окупації. А ось як про наше буття два роки тому висловилася геніальна Ліна Костенко: "Україна втрачає своє майбутнє. Вона спотворена, як у дебільній кімнаті сміху, вчаділа у випарах політиканських боліт і піротехніці банальних жлоб-шоу. Вона перестала чути своїх поетів, і з'являються вже поети, які не чують її. Знецінено все, віками дороге для неї. Підмінено критерії. Повалені авторитети. У кримінальному світі авторитети є, а в культурі нема. Це вже навіть не процес знищення нації, це вже й процес самознищення. Україна вступила ще в одну фазу свого неіснування, цього разу вже ніби державну. Поштовх отримано, рух по похилій важко спинити". Але водночас письменниця додає: "Треба вивернути кермо і вирватись із бездоріжжя".

Ці слова звернено до кожного українця, до кожного з нас, до кожного з тих, який не забув, що "народ не вибирають", що "за нього і живуть, за нього і вмирають", не тому, що він "найкращий на землі". Але передусім ці слова звернені до молоді, до українського студентства, особливо до тих, що повинні стати педагогами, вчителями, сутнісними інтелігентами. Саме в руках вчителя перебуває доля народу. Саме інтелігент, це не просто освічена людина, якийсь знекорінений універсаліст-інтелектуал, це передусім носій і генератор національної ідеї, це - національно свідома людина розумової праці, яка за покликом власної совісті ушляхетнює те середовище, в якому живе і діє. Насправді нам є що ушляхетнювати. Є де діяти у напрямку здобуття й утвердження Української Самостійної Соборної Держави. Всупереч усім окупаціям, репресіям, голодоморам, війнам, всупереч часто байдужій до національних інтересів владі та антиукраїнським п'ятим колонам таки є український народ, чиє майбутнє - у руках молодих.

Добрим зразком для наслідування тут можуть бути численні українські інтелігенти, душпастирі та воїни минулого. Чого вартують лише приклади жертовного творчого чину Івана Мазепи, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Андрея Шептицького, Євгена Коновальця, Дмитра Донцова, Євгена Маланюка, Степана Бандери, Олега Ольжича, Романа Шухевича, Йосипа Сліпого, Василя Стуса, Ліни Костенко та тисяч інших. Тож пам'ятаймо, шануймо, осмислюймо передусім активне життя, революційні ідеї і боротьбу за утвердження українського національного ідеалу наших великих земляків. Кожен з них (а чи кожен із нас?) зміг гідно повторити власним буттям національний імператив Івана Франка, залишаючи немеркнучий спалах духовного подвигу: "Все, що йде поза рами нації, це або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими "вселюдськими" фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації".

Насамкінець зауважу таке. Перед обличчям внутрішніх та зовнішніх загроз, перед намаганнями денаціоналізувати й колонізувати новітнє покоління українців, перед реальною небезпекою нової московської окупації, насамперед українському студентству, зокрема майбутнім вчителям, варто насамперед постійно пам'ятати про свою націотворчу місію - місію українського інтелігента. Бо ж як не ви і ми, тоді хто?

Published on 3 September 2012