Володимир Мороз

Петро Михайлишин-“Влодко”

Петро Степанович Михайлишин народився 21 травня 1921 р. у с. Лопушна Перемишлянського району Львівської області.

Петро Степанович Михайлишин народився 21 травня 1921 р. у с. Лопушна Перемишлянського району Львівської області. Як член ОУН із розгортанням збройної боротьби включився в неї, ставши 3 серпня 1944 р. стрільцем місцевого самооборонного кущового відділу. Від весни 1944 р. в цій околиці базувався Головний командир УПА і голова Бюро Проводу ОУН Роман Шухевич-“Тур”-“Тарас Чупринка”, а тому кілька місцевих повстанців були включені до його охорони. Серед них від 3 грудня 1944 р. був і Петро Михайлишин, який в цей час користувався псевдонімами “Липа” і “Хорт”.

За наказом Р. Шухевича група повстанців на чолі із Федором Кононовичем-“Циганом”, до якої входив і П. Михайлишин, перейшла на початку березня 1945 р. на Закерзоння, в північно-східну Любачівщину. Через деякий час вони увійшли до охорони крайового провідника Західних Окраїн Українських Земель, члена Проводу ОУН Ярослава Старуха-“Стяга”. Т. зв. “група Цигана” виконувала, крім охоронної, ряд інших функцій, насамперед забезпечуючи зв’язок із Проводом ОУН в Україні.

Зокрема, 28 червня 1945 р. Ф. Кононович-“Циган” і П. Михайлишин-“Хорт” понесли пошту від Я. Старуха в Україну, де зустрілися із заступником Р. Шухевича, членом Бюро Проводу ОУН Дмитром Маївським-“Тарасом” і 5 листопада повернулися назад з поштою, а також усними інструкціями.

Станом на середину 1946 р. у послужному списку П. Михайлишина були один бій, п’ять сутичок, три переходи через кордон і зв’яковий рейд тривалістю понад чотири місяці.

Групою “Цигана” влітку 1946 р. було організовано роботу підручної підпільної друкарні крайового проводу ОУН – т. зв. технічного звена “Вулкан” (“Вулькан”), в якій П. Михайлишин виконував допоміжну канцелярську роботу.

Один із друзів П. Михайлишина залишив такий його опис того часу: “Середнього зросту, середньої статури, обличчя кругле, шатен, років близько 27”.

Коли у серпні–вересні 1947 р. польське військо в лісах біля сіл Монастир і Верхрата проводило активні облави з метою ліквідувати крайового провідника Я. Старуха, то П. Михайлишин разом із Ф. Кононовичем та ще кількома повстанцями зумів вирватися з оточеного ворогом масиву лісів і в кінці того ж місяця вирушити в Україну з останньою поштою.

Вони встановили зв’язок із підпіллям та продовжили боротьбу. П. Михайлишин знову включився в охоронну боївку Р. Шухевича, де разом із Михайлом Зайцем-“Зенком”-“Влодком” належав до кола осіб, найбільш наближених до Головного командира УПА, виконував його найвідповідальніші доручення. Користувався в цей час псевдонімами “Влодко” (“Влодко ІІ”) і “Чабан”. Наказом Головного військового штабу ч. 3/47 від 5 грудня 1947 р. П. Михайлишин був нагороджений Бронзовим Хрестом заслуги УПА.

Після загибелі Романа Шухевича (5.03.1950 р.) П. Михайлишин разом із кількома іншими охоронцями перейшли в розпорядження крайового провідника ОУН Львівського краю, члена Проводу ОУН Осипа Дяківа-“Наума”-“Горнового”. Зиму 1950–1951 рр. П. Михайлишин перебував разом із М. Зайцем-“Зенком”, бойовиками “Мироном” і “Левком”, а також секретарем крайового провідника Любомирою Гайовською-“Рутою” в тодішньому Янівському (Івано-Франківському) районі на захід від Львова. Від весни всі вони увійшли в розпорядження нового крайового провідника Євгена Пришляка-“Яреми”, який замінив полеглого у листопаді попереднього року О. Дяківа.

Є. Пришляк на зиму 1951–1952 рр. розосередив своїх бойовиків по теренових підрозділах ОУН. Зокрема, П. Михайлишин-“Влодко” був скерований у Бібреччину до районного провідника Ф. Кононовича-“Павла” (який колись був його провідником під псевдонімом “Циган”). З документів МГБ відомо, що “Влодко” загинув у Новострілицькому районі у грудні того ж року. Ймовірно, він поліг разом із надрайонним референтом СБ ОУН Бібреччини Павлом Мазовським-“Варнаком” та його бойовиком “Жуком” 20 грудня біля с. Старі Стрілища (тепер Жидачівський район). Підставою для такого припущення є те, що того місяця у Новострілицькому районі загинула тільки ця одна група повстанців, причому третій полеглий не був опізнаний на місці.

Кому відомі подробиці життя та діяльності Петра Михайлишина, його бойових побратимів, загалом діяльності ОУН і УПА на Львівщині та Закерзонні, просимо писати на електронну адресу mrz@ukr.net або на адресу редакції.

Ілюстрацією небезпечних буднів охорони Шухевича є опублікований у підпільному виданні “Літопис УПА” (ч. 3 за 1951 р.) спогад Михайло Зайця-“Зенка” про події осені 1949 р., де фігурує і Петро Михайлишин-“Влодко”, а також ще один охоронець Михайло Дендерис-“Дмитро”, крайовий провідник Осип Дяків-“Артем” і його бойовик Петро Бухтяк-“Петро”. Цей спогад подаємо нижче.

ПОЇЗДОМ ЧЕРЕЗ ЛЬВІВ

Червоним і зеленим оком моргнули у віддалі семафори. Звідкілясь, дуже здалека, доносився глухуватий шум поїзду. Зенко підсунув рукав плаща і глянув на годинник.

– Скоріше, Влодку, бо не поспіємо – сказав до друга, що ступав зараз за ним.

– Скільки маємо часу?

– Десять хвилин.

Приспішили кроку. Йшли тихо й обережно, як звикли ходити за шість років підпілля все і всюди. Жовтнева погідна ніч дихала вже холодом.

Йшли попри залізничний насип і Зенко майже з розкішшю втягнув грудьми вугільний чад. Він нагадував йому місто, життя, рух, які він так любив. В такому середовищі, де завжди треба напружено думати, вважати та поспішати й при тому відчувати радість риску – він почувався найкраще. Хоч і коштувало це багато нервів. Але такий рвучкий вир життя був йому саме до душі, відповідав його живій вдачі. Сьогодні перед ним та перед Влодком стояло важливе завдання: доставити поїздом закордонну пошту до Головного Командира. Приємно було подумати, що дорогу, яка коштувала б кільканадцять людей кількадесять кілометрів важкого маршу, – вони відбудуть за чотири години. І що казати: таки кортіло покористуватися кращими засобами льокомоції, ніж тими найпримітивнішими, тобто ногами…

Ввійшли поволі на слабо освітлену станцію. Уважно розглянулись довкруги. Людей не було багато: в одному кутку ждальні куняло кілька робітників, в другому розмовляв гурт жінок.

Зенко підіпйшов до каси.

– До Львова – кинув кілька рублів на віконце.

Молодий залізничник підвів голову і поглянув на незнайомого уважніше.

– До Львова? – перепитав, хоч, мабуть, чув добре.

– Так.

– Прошу.

Звичним рухом сунув квитки в нагрудну кишеню. Стали оба при барієрці. Закурили, щоб чимось занятися, бо говорити тут між людьми їм було ні про що. Глянувши на себе, посміхнулися легенько, тільки очима. Зенко в білому широкому плащі, в кашкеті виглядав на якогось “спекулянта”. В руці плетена торба: наверха в ній сало, масло, а на споді пошта. Влодко скидався на звичайного селянського хлопця. За плечима у нього великий наплечник, теж з продуктами і поштою.

– Дозвольте вогню – звернувся нараз до них середніх літ чоловік у залізничному мундирі.

– Прошу! – Зенко стріпнув пальцями попіл і простягнув папіроску. Залізничник, прикурюючи, кинув на них (може це “на злодієві шапка горить?”) зацікавлений, підзорливий погляд.

– Дякую – сказав і затягнувся папіроскою. – Ви до Львова? – запитав чи то з цікавости, чи тільки, щоб щось сказати.

Зенко кивнув потакуюче головою.

– Здається, поїзд вже їде – промовив, побачивши, що люди заворушилися і почали виходити.

Вийшли теж.

На станцію, блискаючи великими очима, доїздив поїзд. Всіли до одного з задніх вагонів. Тут було досить місця. Більшість подорожніх спали. Хтось ліниво розплющив очі, запитав, яка це станція і, діставши відповідь, щільніше обтулився ковніром бурки та солодко продовжував спати.

Поїзд легко зрушив з місця і посунув по рейках. Оба друзі розташувалися на лавці в кутку. До вагона, крім них, всів також залізничник, що прикурював, і якісь дві жінки.

Зенко по черзі непомітно оглянув подорожніх: ніяк не хотілося, навпаки звичаєві всіх подорожніх, зустрінути когось знайомого. На щастя, не було нікого. Зиркнув з-під ока на Влодка: він оперся плечима до стіни, щоб тягар наплечника не спочивав на раменах і дивився перед себе блискучими очима. Навіть може й він, такий флегматик, трохи хвилювався, а в додатку з такою важною поштою! Та Зенко був спокійний – знав добре, що навіть в критичній ситуації Влодко свого зворушення назверх нічим не виявить і завжди заховає найвищу рівновагу.

Зенко положив торбу на коліна. Посміхнувся. Ех, коли б “босяки” знали!…

Рівномірний стукіт коліс, улюблене: ч-ша-чш, ч-ша-ч-ша – впливало так добре на настрій. Ось ти їдеш собі між звичайними “благонадьожними” людьми і назверх нічим від них не відрізняєшся… Були б отут – біля них – емведисти, які цілими ночами нераз чигають при дорогах на їхнє життя, – були б вони тут, і, можливо, на них навіть не поглянули б… Але, зате, якби знали! Ну, тоді… – Зенко мимоволі притиснув на поясі рукоятку пістолі – найвірніша подруга з ним…

У вагоні було тихо, поїзд колисав і повіки самі склеювалися до сну. Вони оба майже добу не спали. Все ж таки свідомість не дозволяла заснути, а чуйний партизанський слух ловив кожний рух, кожний шелест крізь легку дрімку. На станціях уважно оглядали нових подорожніх. Тут всюди могли зустрінути знайомих. Але їх не було.

Поїзд налижався вже до Перзенківки. Вже вдруге проразливо завила сирена, машина звільнювала біг. Темрява ночі втікла кудись назад – станція було ярко освітлена.

Друзі підвелися і протиснулися ближче дверей. Тут вони висідали. поїзд скреготливо скрутив на інші рейки, заколисався, а за ним похитнулися і люди. Ще хвилинку легенько котилися колеса і врешті вагони зупинилися. Деякі люди вже позіскакували надолину. В ту ж мить Зенко, що перший опинився біля виходу, побачив вздовж вагонів лаву большевиків зі зброєю, крісами. Поїзд цілий був ними оточений.

– Всипа! – блискавкою мигнула думка і в один момент чомусь згадалися уважні погляди залізничників на станції. І вже більше думати не було часу, бо вони оба якраз опинились у дверях і мусіли зіскочити, попихані ззаду. Ступили кілька кроків допереду в напрямі паровозу й під час того побачили, що большевики задержують деяких людей. Трохи схвильовані, проте спокійно й поволі вони пішли дальше. Не зупиняв ніхто. Зенко за той час укладав в голові плян: дійдуть до паровозу, попри нього на другий бік, а там буде видно… Щоб тільки подальше від станції, поміж вагони і в темряву… Вона теж вірний друг підпільника.

Минули останній вагон, були вже біля паровозу… І втім…

Зенко почув, як на його рамені спочила чиясь важка рука і рівночасно слова:

– Іді абратно!

Обернувся і побачив перед собою високу, кремезну постать большевика і поруч з ним трохи заокруглені, вперті в себе очі Влодка.

– Значить, на сухо не піде – пробігла думка і він блискавичним рухом вихопив з-за пояса пістолю і майже приложив її до голови емведиста. Гримнули два постріли. Голова большевика розскочилася, а Зенко кинувся вперед. Побіг вузьким насипом поміж вагони, а позаду націлилися в нього вже десятки дул і їдкий свист куль прорізав повітря. Бігли, кричали… А він, щоразу прилягаючи, біг стрибками вперед, бо попід низькі товарні вагони пролізти було неможливо. Аж нараз з правого боку стіна вагонів розступилася. Кинувся туди, перескочив дві пари рейок і знов побіг насипом. Стрілянина подвоїлася, були густіше і частіше. Котрась куля мусить влучити, це ж неможливо… Скільки ж їх там – десятки, а може й сотки на одного… Напевно будуть старатися оточити… Праворуч зависочів паркан – його не перескочиш… Треба б їх трохи спинити – Зенко обернувся і знов гримнули два постріли, та коли потягнув за курок ще – розлягся тільки глухий пшик – пістоля затялася… Не зупиняючись, хотів виладувати неспалений набій, почав відтягати сюди й туди – не вийшло нічого. Пістоля була нечинна. потягнув ще раз, вийняв магазинок – нарешті! Свіжий набій був загнаний, але раптом магазинок висунувся і впав на землю…

– пропав! В цівці єдиний набій – перед Зенком на повний ріст станув жах його становища: коли б так ранили, а набій не спалить! Щоб витягти і відбезпечити гранату – треба трохи часу. Живого могли б взяти… Ціле щастя, що він перебіг уже поза освітлену територію, поза рейки. Тут стріли вже не можуть бути такі цільні. Ракетників вони не мають.

– Але плащ – білий плащ!… – На бігу почав його стягати, спершу витягнувши гранату. І в тому ж моменті з рук, занятих пістолею, гранатою, замотаних в рукави плаща, зісунулася і згубилася торба. Шукати не було часу – він же майже обеззброєний… Нагло начепився на якісь дроти. Шарпнувся, перескочив і опинився на полях. Під ногами чув вибоїни, каміння, груди, шпортався об них, в грудях не ставало віддиху. Напружив останки сил і в ту ж мить впав у досить глибоку яму. Хотів вискочити і бігти дальше, але нагло порішив інакше: тут віддихне, відбезпечить гранату…

А кулі свистіли і свистіли…

За хвилину він кинувся бігти дальше. Тепер його окутувала вже майже цілковита темрява і він чув, що большевики б’ють вже навмання. Зачорніла раптом перед очима якась стіна. Приблизився – то був живопліт. Виспортоване, легке тіло Зенка зручно переправилося через нього. Це був рятунок. У віддалі павхнуло ще кілька стрілів і нарешті все втихло.

Зенко постояв хвилинку, передихнув, а потім мірним кроком подався дальше.

* * *

Глухо стукотіли кроки Зенка на пустій вулиці Львова. Вона була йому незнайома, вузька, слабо освітлена. Поки що він не застановлявся куди йде, до кого.

В цілому тілі почував безмежну втому, боліли ноги, а в душі бурлилася радість. Радість життя, яку відчуває кожний, що вирвався з рук смерти. Тому півгодини був певний, що сьогодні закінчиться його революційний шлях і найбільше лякало те, щоб не попасти живим в руки ворога. Тепер та найбільша небезпека і та менша – смерть – були вже поза ним. Добре, що то ще ніч, а то його зверхній вигляд серед білого дня напевно викликав би нові пригоди. Хоча і так хто знає, як то ще буде…

– Ну, нехай, найгірше позаду…

Сховав пістолю за пояс, привів себе трохи до порядку. Годинник показував сьому, за годину день. Е, до цього часу він ще вспіє кудись зайти і скритися перед людським оком. Почув тепер теж, як пашіли подряпані і покалічені руки, як до болю пересохло в горлі і в устах. Та дурниця це. Він раптом згадав Влодка, радість потьмарилася: що там з ним сталося? Чи попав він теж, чи втік? Яка шкода, що вони на всякий випадок не умовили зустрічі! Пропало! Тепер за всяку ціну до дня вийти зі Львова, переждати десь у ліску до вечора, а ввечері – до своїх…

Зорієнтувався в напрямі і завернув до південь. Вулиці дальше були незнайомі. До міста щораз частіше спішили люди. Кидали на нього побіжні, погірдливі погляди – шляється якийсь п’янюга по цілонічній гулянці! Гірко і заразом радісно посміхнувся: гулянка справді була неабияка! Врешті опинився на якійсь площі, на якій чорніли якісь купини. Приглянувся ближче і побачив, що це розтягнені з брезенту військові намети. Недалеко бовванів стійковий.

– От потрапив! – подумав зі злістю і почав насвистувати якусь російську пісоньку. Не затримав його ніхто.

Вже було зовсім ясно, як Зенко доходив до ліса. Помимо швидкої ходи, ранній холод прощшибав його наскрізь. Не дуже то приємно буде без їди і в холоді провести цілий день. Але дурниця, жовтневий день короткий.

– А все ж таки “ліс наш батько, темна нічка наша мати” – пригадав слова повстанської пісні і скрутив на якусь стежку, що вела в корчі. Та недовго нею йшов, як нараз зупинився як укопаний: побачив розіпняту палатку, а біля неї сіру постать в круглій шапці. Не треба було навіть придивлятись, щоб зорієнтуватись, що це большевики і Зекно обережно подався назадгузь. Незабаром почув на тому місці шум і рух, та він був вже на залізничному насипі, йшов ним до села.

– От, щастя! Судилося таки зажити по-культурному, або… хто може знати, що до вечора ще може трапитись. Якийсь пеховатий день… Жаль було б тільки, що повоювати нічим – Зенко поправив пістолю з одним, одиноким набоєм…

* * *

Але цілий день пройшов щасливо, а закінчився ще краще. Ввечері несподівано на квартирі провідника Артема зустрінув Командира. Оповідав свої пригоди, а вони оба слухали уважно і зацікавлено. Коли скінчив, переглянулися між собою і посміхнулися. Командир лукаво підморгнув до провідника Артема:

– Дуже та ціла історія виглядає на легенду… Як думаєте, не завербували його часом?

– Треба взяти на допит – в тон йому відповів провідник Артем.

– Ну, я поки що буду його розробляти… Добре, що живий! – знов усміхнувся Командир і поплескав Зенка по плечах. – Тільки, щоб ще Влодко був живий – докинув уже поважно і задумався журливо. Зенко глядів на нього з синівською любов’ю: рік життя віддав би, щоб вже, в цю ж мить зігнати доброю вісткою цю іскру журби з сірих соколиних очей…

* * *

Другого дня ввечері Зенко не йшов, а прямо біг на стрічу, яку к-р О. мав з його хлопцями. Прийшов заскоро і довго довелось ще ждати, заки на лісовій доріжці почулися чиїсь кроки. Впало притишене Петрове: “Хто йде?”

– Дмитро – була відповідь.

Зенко скочив допереду. Ту ж перед собою побачив високу постать Дмитра, а за ним… Влодка. На якусь мить всі троє сторопіли. А дальше забули, що зобов’язує конспірація і тиша…

– Зенко!! Ти живий?!

– Влодко!! Брате!

Друзі впали собі в обійми. Поцілувалися. Сміялися щасливо. Інші витали Зенка теж як воскреслого… Міцно, по-дружньому стискали його руку.

– Ми тебе вже похоронили! Як же ти вирвався? Та ж там так жарили! – говорив, все ж таки випроваджений зі свого звичайного спокою, Влодко.

– І бачиш, навіть не задраснули! А ти ж як? Пошта є?

– Є! Я собі преспокійно завернув назад і на полудне був між нашими. На мене після стрілів ніхто й не глянув, всі кинулися за тобою. І я ніяк не вірив, що ти з-під того вогню вийдеш націло. Тому й сказав нашим, що ти впав…

– Я й справді впав, і то не раз! – засміявся Зенко.

Оживлена розмова тривала ще довго.

Published on 3 September 2012