Віктор РОГ

Спогади про службу, або Гроза імперіалізму

Гортаючи пожовклі сторінки добірки часописів «Сурмач», який видавало Об’єднання бувших вояків українців у Великій Британії

Гортаючи пожовклі сторінки добірки часописів «Сурмач», який видавало Об’єднання бувших вояків українців у Великій Британії, надибав на прецікаві спогади Андрія Коржинського про свою службу в Совєтській Армії на початку 70-х років минулого століття («Сурмач», ч.1-4 (78-79), 1984 рік). Прочитав з неабияким інтересом і звичайно порівняв прочитане з власним досвідом (служив наприкінці 80-х) та тим, що навіювалося радянською пропагандою тодішніх часів і тими міфами про «нєсокрушимую і лєґєндарную», котрі наполегливо намагаються нам втовкмачити сьогодні прихильники реанімації вже й зотлілого трупа під назвою СССР.

Уявлення про службу в армії у мене, напевно як і в більшості моїх ровесників, формувалося насамперед під впливом художньої літератури, популярних кінофільмів, як то «Максим Перепелиця», «Солдат Іван Бровкін», «В зоні особливої уваги», тощо, ну і звичайно ж недільної телепередачі «Служу Радянському Союзу». Вже в передпризовному віці стереотипи дещо похитнулися, зокрема внаслідок спілкування з старшими друзями, котрі поверталися після служби. Проте дійсність перевершила всі очікування.

«Батьківщина потребує героїв, а матері народжують ідіотів», - таким коментарем та нецензурною лайкою зустрів призовників військком у Сумах. І пішло-поїхало.

«Духи, вішайтесь!!!», - зловтішалися солдати, котрі, «стріляючи» цигарки, траплялися нам по дорозі після прибуття до НВЦ «Десна», подібними окликами і пронизливим свистом зустрічали нас голені голови з худющими обличчями, які виглядали з вікон казарм. Так починалася служба…

«Будували ми по совєтській методі: дешево й нікудишньо. Проте чи справді дешево – це ще питання. Ракетосховища огрівалися погано й недостатньо. Вода замерзала й труби тріскали навіть у невеликий мороз. Техніка ламалась майже щоднини. Нищились дизельні мотори, ламались транспортно-підвізні машини…

Не говорю про якість транспортної техніки… але рівень водіїв був дуже низьким. Загально, вони були зовсім «зелені» після курсів у ДОСААФ. Ці 18-літні хлопчаки засинали за кермом в часі 500-кілометрового маршу, і їх доводилося штовхати в ребра. В техніці вони слабо розуміли. До того ж, часу на навчання і ремонт було зовсім мало: політзаняття, впоряд, чергування на кухні, робота на городі, розвантаження вугілля, дерева, вартова служба: впродовж одного року я був на вартовій службі більше як 50 разів…» (А. Коржинський)

Стверджую з повною відповідальністю, що за 20 років, котрі розділяли мою і автора спогадів службу, практично нічого не змінилося, хіба що в гіршу сторону. Коржинський у своїх спогадах не згадує наприклад про фарбування листя і миття асфальту, наркоманію та міжнаціональні протистояння, умисні та випадкові каліцтва, чи то внаслідок «дідівщини», чи від нестерпності ситуації… За час моєї служби кілька солдат ковтали карбід, аби комісуватися, кількох покалічили «діди», кілька покінчили життя самогубством…

А от наступний абзац – повна тотожність:

«Крадуть в армії всі, хто може і вміє красти. Від начальства до рядового вояцтва, кожен щось намагається захопити з військового добра. Наприклад, у кожному ракето сховищі повинні бути портативні пилососи. Ні одного я ніколи не бачив… Офіцери і прапорщики торгували бензином, медикаментами і запчастинами… Фраза «бензин – водка» повторюється багаторазово…

За прикладом «батьків – командирів» крали інші. «Спецпошив» - північна вояцька куртка продавалась по 25 карбованців. Продавали штани з хімкомплекту, бо в них було зручно рибалити. З військового складу прапорщики продавали дощовики, намети та інші речі. Словом «народ і армія – єдині».

В мої часи доблестю вважалося вкрасти простиню в сусідньої роти, «на торгу» особливою популярністю користувалися ті ж штани з хімкомплекту (ОЗК), акумулятори, акумуляторні ліхтарі, телефонний кабель, тушівка, а також мило і шкарпетки. Були випадки і викрадення зброї. За моєї пам’яті ніхто з крадіїв так і не був знайдений та покараний.

Голод, недосипання – постійні супутники радянського солдата. «Самоволка» до «стєкляшки» чи «чайника» - свято небувале. Взагалі «самоволка» вважалася подвигом. З неї бійці приносили випивку, досить часто вкрадені речі («гражданку»). Діставали її оригінальним способом: за допомогою патика і мотузки з гачком зривали одяг, що сушився на балконах. Деколи «приносили» із таких походів й пікантні «речі», про що згадує і Коржинський: «За кільканадцять кілометрів від нашого гарнізону був лісозавод. Були там гуртожитки, а працювали в лісозаводі різні виселенці, багато жінок і дівчат. Від гарнізону до «Пенька» (лісозаводу) протоптана вигідна стежка. Висліди таких взаємин відомі – венеричні хвороби. Буває ще гірше: взимку вояки, що вертаються до своїх казарм напідпитку, сідають перепочити і замерзають, «виконуючи службовий обов’язок»…

Не раз терплять від «прекрасного полу» й офіцери. Постійні скандали, плітки, це невідступний супутник гарнізонного життя. Часто жінки офіцерів крутять романи з вояками. Це ж не дивно, коли кількасот молодих чоловіків примушені місяцями жити по-монашому».

«ДМБ - …» Замість трьох крапок відповідні цифри. Такі написи можна зустріти скрізь на стінах, парканах військових частин. Для невтаємничених це якийсь незрозумілий шифр. Для військовослужбовців - найбільша мрія – «дємбєль», час звільнення, до якого рахуються місяці і дні.

Стимул першочергового звільнення дуже дієвий, хоча й тут не обходилося без обману, а загроза звільнення «за годину до Нового Року» часто діяла й на найбільш непокірних. Отже «дємбєльський акорд» - завдання, після виконання якого щасливець відбуває додому. Ось як це описує Коржинський:

«Ось організовуються так звані «дембельські роботи», головно будівельні. В неймовірних умовах «добровольці палять вогні, гріють землю, довбають її, словом, що тільки не роблять. Якість такого будівництва відома…

Я був свідком, як таких сім добровольців споруджували огорожу довжиною кількасот метрів з рекордною швидкістю. Вночі горіли вогнища, світили рефлектором, словом праця кипіла. Ніби й добре, але навесні така огорожа падала від вітру цілими частинами… Друга група вояків взялася споруджувати офіцерський дім. Не пожаліли грошей, накупили в місті курячих яєць і замурували їх у таких місцях, як, наприклад, у підвіконниках. Жити в таких помешканнях зовсім погано. Гидкий сморід і практично годі визначити його причину. Такі витівки часто трапляються. Бо ж чим зайняти «дємбєлєй», щоб вони не тинялися з кутка в кут і не ганяли «молодих» за горілкою. Звичайної військової служби вони не роблять і це знають навіть «зелені» офіцери. Будуть лежати цілий день в ліжках і лаяти тих, хто їх потурбує… Віддавати честь офіцерам вони ніяк не хочуть. Нижчих рангом за капітана вони прямо не помічають. Коли ж такому прийдеться салютувати, то вони вдають, що поправляють шапку».

Напевно хтось згадає і свої роки служби, прочитавши цей матеріал, щось заперечить, щось додасть. Для декого ці роки залишаться згадкою на ціле життя, адже можливо для багатьох це була єдина можливість побувати за межами свого регіону в умовах СССР… Особливо коли пощастило служити в Німеччині, Угорщині чи Польщі…

«Власне кажучи, що тут може бути «хорошого»? – запитує автор спогадів – Прощай свобода на два роки. Майже кожен пише та малює стовпчики з колючим дротом, закреслює дні в календарі. «Тільки сон наблизить нас до звільнення в запас» - такий девіз існує в цілій совєтській армії». Але і «в запасі» багатьох очікувало безпросвітне життя…

Published on 22 August 2012