Валентин Мороз

Геополітична ситуація сучасної України

Пропонуємо увазі читачів блискучу статтю (нажаль маловідому) професора Валентина Мороза на геополітичну тематику.

Пропонуємо увазі читачів блискучу статтю (нажаль маловідому) професора Валентина Мороза на геополітичну тематику. Хоч опублікована вона понад 12 років тому в Канаді («Вісті комбатанта» ч.1 2000 р.), проте і сьогодні вдумливий аналітик знайде в тексті багато актуального.

Ред.

Тут, звичайно, не буде можливості подати всі аспекти теми: «Геополітична ситуація сучасної України». Ця тема величезна, - цілий лекційний курс. Йдеться про головні моменти, так би мовити, лімфатичні вузли цієї теми.

Оксамитова революція - це вже історичний термін, який окреслює революцію 1989 року у Східній Європі, де без жодного пострілу відбулася зміна режиму. Для нас «оксамитова революція» - це 1991 рік, проголошення державності України. В моєму розумінні - це третя спроба. Що я маю на увазі? Третя спроба вдала; третя спроба побудови української державності. Перші дві спроби, у моєму розумінні - це був 1917-й рік і 40-ві роки. Вони були невдалі, тому що антиукраїнські сили були переможцями: Московська імперія і ті західні сили, які були проти України. Тут можна навести і треба навести паралелізм із польськими повстаннями 19-го століття. Вони могли бути героїчні, могли бути дуже жертвенні, але вони були проти трьох сил, які тоді керували Польщею. Три імперії: Пруська, Російська, Австрійська. Значить, мілітарно ці польські повстання були приречені на невдачу.

Нарешті, третя українська спроба – «оксамитова революція» і як фінал - 1991 рік. Успіх був визначений кількома чинниками. По-перше, антиукраїнські сили падали: перша - Московська імперія - після невдалої афганської війни була в глибокій кризі; друга - Вашінгтонська імперія, яка поступово падає і все більше і більше здає позиції перед своїм японським, чи ширше - далекосхідним конкурентом. І третій чинник: наступила деімперизація, в старому аспекті деколонізації; я би вживав новий термін: «деімперизація». Імперії стають непопулярні, імперії падають.

Можна згадати, так двома словами, мої виступи після виходу з тюрми 1979-80 років і в журналі «Анабазис» стаття в 1981-му році, де було сказано що 80-90-ті роки на Сході Європи будуть неспокійними. Бо там почнеться те, що закінчилось 20 років тому в Азії, Африці і Латинській Америці: доба деколонізації. Тепер би я зробив поправку - деімперизації. Ще один аспект, який неможливо не згадати (бо я буду згадувати тільки імпульси, важливі аспекти, важливі блоки, вмонтовувати в цю тему) - Японія. Що я маю на увазі? Не стільки Японія, скільки японоцентрична зона - Японія і сусіди навколо. Ця зона швидко стає потужним центром. Нажаль, наші медії ще орієнтовані на Пациків, а не на Нью-Йорк чи Токіо, в нас про це мало говорять. Але у світі всі знають, що найбільша в світі біржа є вже в Токіо, а не в Нью-Йорку; за обсягом валового продукту чи бізнесових операцій Далекий Схід вже успішніший, ніж Європа і ніж Північна Америка. Що це для нас значить? Для нас це значить дуже багато. По-перше, там, в Японії і в навколишніх країнах немає жодного антиукраїнського сентименту. У західних країнах він величезний. Русофільство там величезне. В Японії, чи в Сінгапурі, чи у Тайвані русофільство не має жодного значення, жодних шансів і антиукраїнські настрої там просто невідомі. Їм потрібний просто український ринок.

Друге: Японія матиме на довгі десятиліття конфлікт з Росією за острови, за далекосхідний простір, за екологію. Так би мовити: ворог нашого ворога - це наш союзник. Це зрозуміло. І от тут випливає одна важлива теза. Нам нав'язують певну стратегію. Офіційний Київ, який ще одною ногою стоїть в Москві, нав'язує таку стратегію, що наш стратегічний партнер - це Росія. Це наївно, це по-дитячому, але, кажучи сучасною мовою: вони не дурні, вони придурюються. З римських часів відома формула: товаришуй не з сусідом, а через сусіда. З сусідом завжди будеш сваритися як не через курку, то через гуску. («Кайдашева сім'я»). Досить навести приклад: Франція у 19-му столітті мала стабільного союзника - Росію. Чи французи так любили Росію? Ні. У Франції казали, що росіяни - то «хрещені ведмеді». Але любили дуже, бо на схід від Франції був страшний сусід - Німеччина, якого боялися з часів Бісмарка. Ну, а за Німеччиною була Росія, яка «скубала» Німеччину з тамтого боку. Значить, це був природний союзник. Отже, Японія і японоцентричний блок стає нашим природним союзником; це наш реальний стратегічний партнер.

Ще один дуже вагомий момент: центром світу стає Японія і сусіди. Ще вчора, після другої світової війни, «фабрикою світу», центром, де вироблялася маса товарів, була Західна Європа і Північна Америка. Тепер багато з того перемістилося на Тайвань, Гонконг (мейд ін Гонконг, зроблено в Гонконгу), в Японію, Пд. Корею («південнокорейське чудо»). Значить головні акценти вагомості перемістились туди.

І третє, як неминучий наслідок: фінанси. Як є успішна економіка - є успішні фінанси. Ясно, що для нас шанси заховані там. Та й зрештою, візьмімо Корею, це ж бідний родич Японії, а вона в деяких аспектах вже успішніша від Японії. Правда, в Америці існує уже спеціальна служба - залякування Японією, так би мовити, відвертання уваги від Японії. Пригадую; в Львівському університеті в мене була розмова; я сказав, що там спеціально лякають Японією, і один проректор засміявся. В чому річ? «Та в мене був один професор українського походження з Америки. Він так казав: «О, бійтеся Японії». Це все оплачено великими грішми, американськими. Правду кажучи, головний бій в теперішньому світі - це бій двома грошовими мішками - японським і американським. Японський - важчий, і виразно перемагає. І от в цьому аспекті маємо цікавий факт: у Львівському університеті відкривається кафедра юдаїстики. Не маю нічого проти юдаїстики. Але чому не японістики? Ми потребуємо тепер 10 кафедр японістики, кореїстики, сінґапуристики, окремих будинків для цих кафедр, бо там центр світу. Ще раз підкреслюю: це не емоції. Я тут промовляю як комп'ютер. Мене цікавить продуктивність і продукція.

«Оксамитова революція» означає, що ніхто не зник з арени, всі збереглись, нікого ж не застрілили. Я колись в київському метро чекав, поки відкриються двері (дуже рано прибув поїздом зі Львова), і два таких дядьки київських, спокійних, російськомовних, говорили, що от, якби була революція, їх би перестріляли, і все було б закінчено, а так вони всі збереглися. Тут не йдеться знову про емоції. Йдеться про політичні реалії. Отже: здається Україна буде переживати канадсько-угорський варіант.

Що це означає? Канада. Коли Америка із стріляниною відділилася від Англії, Англія сказала: е-е... треба з Канадою, Австралією, Новою Зеландією бути обережнішим. І Канаді в 1867 році надали самоврядування (домінія) Актом British North American Асt. Ніби то вже була канадська держава, а все вирішувалося в Лондоні. І так їм, коли вони бунтувались, по сантиметру ще давали, ще давали, щоб вони не бунтувались. Але так робили, щоби все вирішувалося в Лондоні, щоби канадець не навчився самостійно думати. Тобто, канадський корабель від англійського віддалявся по сантиметру. Та смуга води все ширшала; аж десь на період другої світової війни Канада стала нарешті реально самостійною.

Те саме було в Угорщині. Величезна угорська революція (1849 рік) була придушена. Але пізніше (1866 рік), Австрія програла війну з Німеччиною катастрофічно, і німці з полонених угорців стали формувати угорські полки. Тоді Відень зрозумів, що треба поділитись владою з угорцями. В 1867-му році (в тому ж самому, це якась містична співбіжність) Австрія стала Австро-Угорщиною. Угорці ніби все одержали, мали парламент, мали армію, але (знову таки!) все вирішувалось у Відні. І якось так в Угорщині, в Будапешті командували не такі, як Шандор Петефі (ті, що робили революцію), а дуже «чемні» угорці, такі, як графи Естергазі, які ніби були угорцями - чардаш, гуляш любили, але в Відні все питали, що робити. Здається, на Україні буде от такий варіант: смуга води між українським кораблем і московським кораблем буде по сантиметру збільшуватись, але без жодної стрілянини. Так мені видається, що Боснії тут не буде. Чому? По-перше: українець не схильний до драматизму, якщо він має мінімум якоїсь стабільності, він не буде стріляти. Це історично перевірене. Друге: події останніх років показали, що українець має величезний талант стабілізувати ситуацію. Нас хотіли дестабілізувати багато разів. В нас хотіли зробити Карабах, надіючись, що несвідомий «хохол» стане на бік Москви в цій ситуації. Нічого не вдалося.

Отже, здається, що ми переживемо варіант канадсько-угорський, тобто довгий період поступового відділення від Москви і усамостійнення України, перетворення в реальну державу.

Ще один важливий момент. Українські шанси - це московські помилки. Часом буває така ситуація, що дана держава чи суспільство не здатні на акцію, але здатні на реакцію. Коли вже СРСР розпадався, Вашингтон і всі західні промосковські кліки створили таку тверду версію, що все має бути в руках Москви. Україна, Туркменія, різні там киргизи мають бути «вмонтовані» у московську систему. Все це має залежати від Москви. Але чим далі, тим більше виявлялось, що Москва ненадійна, непрогнозована. І тут можна відзначити своєрідну тріаду. Перше: це фокуси Жириновського, Єльцина, коли Жириновський там обливав своїх опонентів компотом на телевізії, і Єльцин хапав журналісток за різні пікантні місця - це сприймалось, як щось несерйозне, але то ще можна було терпіти. Другим пунктом в тріаді була чеченська війна. По-перше, в очах Заходу війна дика, несправедлива; по-друге, величезна Москва не може виграти війну з маленькою країною. Значить - щось не так. Але третє: це був такий бомбовий удар, який все розтрощив - це вибори у Москві. От в одній канадській газеті після виборів було написано так: «the same old Reds» - («Ti самі старі червоні»). І навіть про Явлінського - реформатора стаття була: чи він вже такий реформіст, як він грає на комуністів, бо розбиває голоси демократів, відкриває дорогу комуністам? Одним словом, над Москвою поставили величезний знак питання.

До того, в Америці, в Канаді, ця тема звучала так: Москва страшенно перспективна, там реформи, а Україна - то царство червоних динозаврів. Це робилось навмисно. А тепер вже Москва непрогнозована, невідомо, що з того буде. Якщо Москва, не зважаючи на Захід, і особливо сіонізм на Заході, що панічно боїться ісламського фундаменталізму, продає Іранові компоненти до ракет, - то це ж забезпечена сварка з Америкою, і з Заходом взагалі. А зниження шансів Москви автоматично означає підвищення шансів України. Чому? Бо на Сході Європи є тільки дві великі столиці. Якась там Естонія чи Словенія можуть бути супербагаті, суперорганізовані, але то дрібнота; то не мільйонні купюри, а розмінна монета. Є тільки два великі центри. Якщо Москва ненадійна, значить все звернеться на Київ. І тут, нарешті, в канадських газетах, зазвучала цікава тема. Ця тема вперше була висунута Донцовим в програмі «Союзу Визволення України» в 1914 -му році: Україна - це бар'єр проти Москви. В двох словах: коли Москва взяла Україну в руки - порушився баланс в Європі, Москва почала тиснути на Захід, дійшла аж до Ельби. Потрібна українська держава, як бар'єр проти Москви на Сході, Україна - як результат-посередині, Захід захищений. Цю тезу Донцова практично ніхто не знав на Заході. Коли я в 1979 році просто з тюрми «вискочив» на Захід, і мав можливість величезної прес-конференції в «Нешнл прес клаб» у Вашингтоні, я цю тезу зробив центром свого виступу. Виявилось, що аплодували, але тільки китайці. Ніде моє інтерв'ю не з'явилося, крім в китайських газетах. Я побачив, яке сильне русофільство на Заході. Вони нічого не хочуть чути проти Москви. І от нарешті тепер в канадських газетах, в американських починає звучати ця тема: Україна як бар'єр проти Москви - непрогнозованої, невідомої, небезпечної, загадкової, як Тибет. Якщо глянути на справу стратегічно, то це історичний успіх української ідеї.

Ще один важливий аспект треба підняти в цій темі. Без нього ця тема була би просто неповна.

Історія іде з Заходу на Схід. В 1919 році ми бились з московськими арміями на українських просторах. Польща, Фінляндія, Румунія за нашою спиною стабілізувались. От приклад: 1919 рік, війська отамана Оскілка (якого ганебно зробили «зрадником») наступають на Київ, вже 15 км від Києва. Телеграма з Москви Антонову-Овсєєнку: «Негайно припинити операції в напрямі румунського кордону, як теж на чорноморські береги» - і перекинути всі війська проти Петлюри, бо Петлюра знову опинився під Києвом. Про що йде мова? Була планова операція: через Румунію прорватись до червоної Угорщини. Значить: і Румунію, і інших ми «закрили», значить: на нас це все зламалось. Фінляндія, Естонія могли собі спокійно «обростати пір'ям» так, як рак в норі обростає твердою шкірою, бо мали час. Ми не мали того часу. Тепер, нарешті, в Чечні, на сході, йде ця битва. Ми можемо спокійно, маючи час, стабілізуватись; ми маємо час закріпитись, маємо час з малороса зробити українця. Ніби офіційний Київ ще не знає, де він стоїть - одною ногою в Москві, другою ногою в Києві. Але вже учиться «кусати» Москву.

Ще одна дуже важлива деталь. Рівень еліти - наш великий мінус. В'ячеслав Липинський сказав: «Кожне національне відродження починається з відновлення структури еліти». Ясно: після стількох років дикого режиму наша еліта не могла бути на високому рівні. (Як казала відома львівська «пані Стася»: чим відрізняються 30-ті роки від 90-х? В 30-ті роки середняк йшов у колгосп, а в 90-ті роки в уряд). Ось приклад: як польська еліта зуміла впоратись з ситуацією, а українська - ні. Валенса програв вибори, виграв Кваснєвський - комуніст. Що робити? Комуністи «задеруть хвоста» і піде комуністичний ренесанс. Що вони зробили? Олекси - агент КГБ. Чи там вдалось щось довести, чи ні - то така вже справа інша. Був дійсно агентом, чи не був, але їх заставили оборонятися. Вся енергія пішла на оборону, на тактику: «Я нє такая, я жду трамвая». Олекси пішов у відставку. Вони тепер сидять тихо, чемно.

Українська еліта демократична не зуміла знайти потрібний аспект і «притиснути» комуністів. Це не критика; це просто констатація факту. Мабуть, рівень еліти - це головне. І ми навіть не знаємо, які наші шанси. Треба еліти і елітарного погляду, щоб їх зрозуміти. От Донбас. Ми без кінця їх дражнимо, що вони не говорять українською мовою. Та вони тільки дратуються від того. Це ще не скоро прийде. А от виявляється інше. Ось чого вони бояться: кузбаського вугілля. Бояться, що вони не витримають конкуренції з кузбаським вугіллям, що закриються донбаські шахти. О, на цьому можна грати. Границя потрібна, щоб не пустити через границю кузбаське вугілля. Тут з ними можна говорити; тут з ними можна реально досягти спільної мови. Ти українець, і я українець. Це просто приклад, який доводить, що ми говоримо мовою вчорашнього дня. Якщо він, шахтар, не боїться кузбаського вугілля, то треба його навчити боятися кузбаського вугілля. Це завдання еліти. Це просто приклад, як українська еліта своїми вчорашніми шароварними аргументами не навчилась от так, як польська, знайти вихід.

Як на закінчення, я хотів би згадати ще одне ім'я: Пинзеник. Я не вважаю його стратегом. Я вважаю його професором економіки, а не політиком-економіком. Але одна фраза його мені дуже сподобалася. Він сказав, що Україна приречена на успіх. Яка його аргументація: то інша річ, але геополітично Україна приречена на успіх. Та московська жаба, яку роздули до розмірів вола, скоро лопне. Всі побачать, що на Москву Захід не може надіятись. Це інша планета. Це Тибет. Образно кажучи, Москва була десь до виборів на рійні Берлінської стіни, біля Європи, тепер - на рівні Тибету, на рівні Гімялаїв. Київ - це щось знайоме, це щось нормальне. Можна торгуватись, скільки дати грошей на Чорнобиль, можна торгуватись, скільки там ракет Україна має віддати. Це знайоме, з цим можна мати справу. Так що в цьому відношенні Україна приречена на успіх.

І ще раз хочу підкреслити головний параметр української геополітики. В 1919 році ми були на першій лінії, на лінії вогню; на нас ламалися списи московської агресії. Тепер це пішло на Схід. Сьогодні чеченці, завтра татари, якути. Головне, щоб Росія мала забезпечені оці клопоти. Здається, вона їх буде мати, бо Росія ніяк не може зрозуміти, як казали англійці: коли їх не можна перемогти, з ними треба домовитись. Росіянин ще років 300 не звикне до цієї філософії. Так що ми маємо час, щоб стабілізуватись, щоб виграти.

Геополітично сучасна Україна - те саме, що Канада тоді, коли вже стала конфедерацією, але невідомо чи була державою, чи ні. З одного боку і була. З другого боку, чужі сили ще вирішували так, як зараз десь там якісь сили в Москві. Тель-Авіві, Вашингтоні, різні фонди Сороса керують нашою економікою. На цю тему мені пригадується одна розмова. В Канаді добрий знайомий, адвокат українського походження, коли ми на цю тему розмовляли, засміявся і сказав: Канада стала самостійною у 1939 році. Я сказав: а чому? Він каже: бо проголосила війну Німеччині на два дні раніше, ніж Англія: Навмисне, щоб показати, що вона вже самостійна. Отже стоїть питання: коли прийде наш 39-й рік?

Published on 9 August 2012