Станіслав ФЕДОРЧУК

Ода мужності, волі і нескореності

Збірка новел Леоніда Мосендза «Людина покірна», попри те, що її події розгортаються 1919 року в Україні, несе на собі відбиток філософської європейської дискусії про роль індивіда і маси в історичних процесах

Збірка новел Леоніда Мосендза «Людина покірна», попри те, що її події розгортаються 1919 року в Україні, несе на собі відбиток філософської європейської дискусії про роль індивіда і маси в історичних процесах, особливо в часи великих історичних змін, таких як постання/пробудження нових націй до державного життя. Можна говорити, що герої збірки Леоніда Мосендза складають іспит перед обличчям світової історії, демонструючи не вроджені, а насамперед виховані або виявлені психологічні вольові якості та вчинки, які межують з самопожертвою і досконалою завершеністю прийнятих рішень, вартих в часи війни цілого життя. Через ментальний, не завше кревний зв'язок з Україною, герої Мосендзових новел у збірнику «Людина покірна» знаходять сенс не лише збройної боротьби за українську державність, але й смисл певності у віднаходженні свого місця в межах українського всесвіту, у відновленні ланки між «мертвими» і «ненародженими».

Дослідник творчості письменника О.Тарнавський у статті, присвяченій прозовій творчості Мосендза, написав: «Леонід Мосендз близько стоїть до проблем сучасної світової літератури. Він письменник європейської культури і в його творах переважають загальнолюдські теми. Вже новела «Людина покірна», найпопулярніший прозовий твір Мосендза серед української читацької публіки, свідчить про Мосендза не лише як письменника-майстра, але й письменника, який розробляє загальнолюдські проблеми, між якими свобода людини є основною. Навіть у поезії, що її темою у великій мірі є патріотизм, Мосендз виявляється справжнім європейцем, далеким від звичного сентиментального шаблону».

Початкова новела збірки, однойменна, «Людина покірна», за свідченнями сучасників здобула максимум читацьких симпатій з моменту свого виходу. Новели побудовані як оповіді, розказані безпосереднім свідком подій, Давидом: він водночас учасник історій і їхній переповідач.

Порушуючи проблему «культурної людини» в часи хаосу та насильства, Леонід Мосендз дає їй інше визначення: людина покірна – приречена на загибель. До того ж – головний оповідач Давид навіть стверджує: «Культуру, що дає себе так легко знищити, що виховує таких вівце-людей, – і культурою не вважав би!... Знав же я лише одну справді культурну людину, яка згинула не по-культурному. Я вам цей випадок розкажу…».

Образи українських повстанців, які вивів Леонід Мосендз у творах, невідомих героїв Визвольних змагань, розгортаються як оригінальна кінематографія динаміки українського духу, статична медитація воїнів перед обличчям смерті – другорядної поряд з утіленим усвідомленням власного призначення.

Як зазначає Ігор Набитович, «тема боротьби за українську незалежність у новелах книжки «Людина покірна» тісно переплітається з темою становлення нової української людини. Людини-борця, яка незважаючи на те, що національна самоідентифікація може дрімати в її роді декілька поколінь («Великий лук», «Поворот козака Майкеля Смайлза»), повернеться до прабатьківських джерел і стане на захист рідної землі».

Непокірність – це основна ознака всіх позитивних героїв збірки, що розкривається як вияв національної та людської гідності. Напад – а не оборона, проактивність – а не реактивність – головні чесноти, на котрі звернена увага Леоніда Мосендза в психологічних портретах своїх героїв.

Аналізуючи героїв збірки «Людина покірна», Я. Гординський, погоджується з оцінкою їх як ідеалізованих. Однак – «…але читач відчуває тільки їх залізну волю. А ця незламна воля вибухає або у вродженому інстинкті масового правосуддя, в індивідуальному бунті проти розшалілої товпи, в непереможному зв’язку з рідною землею…».

Published on 8 August 2012