ЛЕОНІД МОСЕНДЗ

7 серпня минає 115 років з дня народження Леоніда Мосендза (1897-1948)

7 серпня минає 115 років з дня народження Леоніда Мосендза (1897-1948) – одного з найкращих письменників-вісниківців, «короля української новелістики». Вшановуючи цю непересічну Постать пропонуємо увазі читачів текст Євгена Маланюка, написаний з нагоди п’ятої річниці смерті письменника-борця.

Ред.

Громадянство знає Леоніда Мосендза як новеліста, повістяра й поета, постійного й видатного співробітника ЛНВ — «Вістника».

Письменник виразно точного, аж дещо „математичного" стилю, звернув він на себе увагу перш за все своїми новелами, які либонь і залишилися його питомою формою, хоч книга його поезій „Зодіак", як і широко запроектовані, на жаль, не докінчені, повісті („Засів") займають в нашій літературі цілком визначене й визначне місце. Не чужа була Мосендзові й публіцистика, датована, переважно, останніми роками його життя.

Людям, не чужим літературі, відомо, якою трудною і непевною формою е саме форма новелі, форма, що їй рідко хто з літературознавців дав би більш-менш точну дефініцію. Як відомо, форма ця є коротка, як оповідання, але оповіданням, в жаднім разі, не є. Коли заризикувати дуже приблизним, хоч і досить приступним опреділенням, новелу можна б було визначити, як повість (навіть роман) згущену до розмірів оповідання. Добру новелу можна б завжди розгорнути в повість (роман), чого з оповіданням, звичайно, зробити не можна. Такими власне є більшість новел нашого майстра новели В. Стефаника. І такими були ліпші новели Л. Мосендза. Згадати хоча б „Смерть папи", яка понадто, що до самої теми, пригадує жартівливий дотеп Лесі Українки (з приводу її „Камінного Господаря") про „дерзость малороссійськую". Його, на жаль, незакінчена, діяльність на полі повісті-роману, як історичного („Пророк" — з євангельських часів), так і роману-хроніки („Засів"), показує нам першорядного майстра композиції — річ в романі найважніша й найтрудніша.

Як поет, Мосендз безумовно займає своє особливе місце і має власне обличчя: його цілком визначений стиль і його характеристична (М. Мухин назвав її „фавстівською") тематика є в нашій поезії без прецеденсу і, певно, залишаться неповторні.

Підсумовуючи, мусимо ствердити, що з Леоніда Мосендза був один з найцікавіших письменників 30-х років, наскрізь своєрідний, якого літературне обличчя не сплутаєш з іншими і який, не маючи предтеч, ані вийшовши з якої-будь традиційної у нас „школи", був, властиво, піонером в своїй тематиці і стилі, особливо в новелах і поезіях, прокладачем нових шляхів і відкривачем нових обріїв. Коли б пильно шукати його „родоводу", прийшлося б, зупинившись на Лесі Українці, перейти за кордони нашої літератури. Та така праця не була б ні легкою, ні вдячною. І не тут місце для неї.

І все ж, як не парадоксально це сказати, мені видається, що Леонід Мосендз, мимо вищеподаних і майже безсумнівних стверджень, „уродженим" письменником, письменником з долі й покликання — не був, як, можливо, не були ними ні Максим Грива (1931), ні О. Ольжич.

На доведення цієї, на позір, дивовижної й міцно дискусійної гіпотези потрібно було б спеціальної розвідки, де постать Мосендза була б показана в оточенні його покоління. Скажемо лише, що те покоління (Ю. Липа, Ю. Дараґан, О. Стефанович, М. Грива, М. Чирський) було назагал спізнене, захоплене Визвольною Війною зненацька, незміцненим, недовершеним, недозрілим. Мавши тоді коло 20 років, воно було в періоді „мутації з молодика на мужа. Дозрівши на 3-5 років раніше, люди того покоління напевно знайшли б у боротьбі за Визволення поле діяльності значно ширше за круг обов'язків вояка чи молодшого старшини. Але дозрілість і свідомість (політична й культурна) прийшла до них вже в розпачливих обставинах таборів роззброєної Армії, в умовах безборонності й безсилля... А, головне, в умовах трагічно спізненого розчарування діяльністю старшого покоління, що виховане на драгоманівщині, керувало подіями 1917-20 рр. так, як це знаємо з недавньої історії. Це пекуче, справді трагічне розчарування й заподіяло в душах покоління ту „психічну травму", що скерувала його до „фахів", не завжди зв'язаних зі справжнім покликанням, а, значною мірою, в яких жадоба творчості знаходила ніби безпосередніший вияв і здійснення.

Немає — для мене особисто — сумніву, що справжнім покликанням Л. Мосендза була наука, в нім бо коренився вчений в найточнішім значінні цього, на жаль, так стертого за останній час слова.

Наукові здібності (а в тім і здібність „вчитися" — студіювати) цієї людини були впрост феноменальні. Коли прийняти під увагу, що Мосендз мав освіту народного вчителя і пригадати його студентські роки в Подєбрадах, отже складання матуральних іспитів одночасно із слуханням першого курсу на технологічнім відділі Академії, блискучий період його студентства (завжди — перший у всьому), ляборантство й асистентство, блискуча оборона диплому, перехід професорським стипендіатом до Політехніки в Брні і одержання „докторату технічних наук", то, справді, треба дивуватися його здібностям, його енергії, його пильності. А додаймо до того набуті ще в польських таборах сухоти, дуже тяжке особисте горе (про яке я довідався від О. Теліги десь 15 років пізніше) і, певно з цим горем безпосередньо зв'язану літературну творчість, яка для нього була способом поборювання того горя й духовим самолікуванням. Треба подивляти таку несамовиту, істотно творчу енергію в невеликій, сухуватій постаті тієї людини, якої — дивно! — ніколи не пригадую собі ані „стомленою", ані спраглою „відпочинку", ані неакуратною чи навіть неохайно одягненою. Починаючи від його точних, стриманих виповіджень і кінчаючи його чітким, майже каліграфічним і при тім оригінальним почерком, — він був людиною цілком закінченого стилю. Це був уроджений учений-дослідник (його фахом була нафта та 2 деривати), напевно — видатний професор-піонер і, правдоподібно, — талановитий організатор, бо ширину його заінтересувань і невичерпальну енергію його, напевно, не можна було б обмежити лише лабораторією й кабінетом.

Published on 7 August 2012