Андронік Кармелюк

Київ - «поза політикою» нації

Маємо на увазі, очевидно, офіційний Київ, представлений Януковичем і його придворними виконавцями.

Маємо на увазі, очевидно, офіційний Київ, представлений Януковичем і його придворними виконавцями. А під політикою розуміємо – щоденну й щохвилинну діяльність в інтересах живої і повнокровної української нації в будь-якій точці світу. Схоже на те, що Київ не проводить національної за змістом політики, а діє тільки в інтересах своїх фінансово-господарських і територіальних угруповань. А «власники» цих інтересів, які володіють державним апаратом, ментально глибоко занурені у світі вчорашньому, імперському, в тому й бандитському, російському…

Ті, які за фахом покликані критично стежити за напрямом української політики, найпізніше сьогодні, коли настала пора відпусток і виконавчого затишшя, зауважують, що головні політичні акценти щодо України за останнє півріччя були зроблені фактично за межами держави, зокрема в країнах, де діє активна й свідома українська діаспора.

Причини цього явища треба шукати головно в аморфності та безликості політичної програми, яку продукують і силкуються реалізувати політики «регіонального» штибу на чолі з межигірським відлюдьком Януковичем. До речі, це явище дуже влучно й психологічно правдиво змалювали відомі письменники й діячі брати Капранови: явище відчуження політиків від народу й їхню втечу в уявний світ, вони прекрасно ілюструють із допомогою гуцульського танку, що відображено в назві, як на мене блискучого, політичного есею «Аркан президента». Радимо всім прочитати цей есей братів Капранових на інформаційному сайті «УП» від 17 липня ц.р.

Серед загального політичного затишшя, додатково через літні відпустки, офіційний Київ вражає своєю особливою блідістю й безініціативністю. Навіть Путіну було ліньки й неохота спішити на побачення з Януковичем… Представникам влади немовби бракує ідей та енергії до дії, вони швидше нагадують клерки недавнього совєтського періоду, які через свою антисуспільну й антилюдську ідеологію могли собі дозволити не рахуватися з реальною дійсністю, а людям могли безкарно лапшу на вуха вішати. Зараз у ЗМІ й з бігбордів рясніють виборчі гасла, які змальовують не реальний, а віртуальний світ, де «регіонали» та «іже з ними» бажане намагаються видати за дійсне. Всі знаємо, чим воно закінчилося.

Навіть успіхи від єврочемпіонату в Україні, зафіксовані на рівні уболівальників та великої кількості закордонних туристів, не спромоглися відмити зіпсовану у світі репутацію влади, яка дедалі більше схильна до репресій і силового керування. Радість від спортивних поєдинків і зустрічей з футбольними гістьми відшуміла, а країна, залишена сама на себе, від поступового розчарування далі котиться у депресивну яму, що не віщує нічого хорошого для виборів. Показниками такого стану є опитування виборців, які на запитання про їхні політичні уподобання, масово реагують відмовою від участі у жовтневих виборах до ВРУ. Ієрархи УКЦ навіть видали окреме послання із закликом до виборців послухатися свого сумління і віддати голос, не продаючи його маніпуляторам та гречкодарам.

Якщо на внутрішньому фронті поширюються настрої невдоволення і протестів, то на зовнішній арені відзначаємо більший рух і певну динаміку у ставленні світу до влади та подій в Україні. Далі лунають заяви майже всіх без винятку західних політиків із критикою репресивних дій влади в Україні супроти чільних опозиціонерів, а також тиску на незалежні ЗМІ.

Вибірковість правосуддя й смерть парламентаризму – цими двома діями ПР загнала себе фактично у сліпий кут, з якого вона сама не буде здатна виходити, бо на це в неї немає політичної волі та інтелектуальної спроможності. Провокаційний закон про мовну політику може ще більше знизити і так уже низький рейтинг ПР, при відповідних акціях різних ініціативних груп суспільства. Закон може мати ефект бумеранга для влади, яка тільки те й робить, що лягає під забаганки Москви.

Натомість зауважуємо, що головні та прогресивні акценти в політичній погоді щодо України, протягом останніх кількох місяців, роблять не речники офіційного Києва, які перебувають в дефензиві, а представники української світової діаспори. Для цього варто хоча б заглянути на офіційний сайт СКУ, найвищого й авторитетного представництва українства за межами України. СКУ завжди, а особливо в період нашої бездержавності, був єдиним і незалежним голосом, який говорив від імені тоді ще поневоленого народу. Та й нині СКУ виконує на міжнародній арені допоміжну функцію в ім’я суверенних прав і свобод України, особливо коли конкретні національні інтереси українців під загрозою або недостатньо захищені – в будь-якій точці світу, а на рідній землі й поготів. І це - нормальне явище у глобалізованому світі. Аналогічно діють діаспори й інших націй, як Греції, Польщі, Італії, Ірландії, юдеїв тощо.

Саме нині у нас витворилася така ситуація, коли на першій лінії захисту інтересів українців, зокрема національних, культурних і безпекових, покликані активно діяти представники світової діаспори. Так, в кінці квітня в Мюнхені проходила конференція, в якій брали участь представники усіх громад в країнах Європи, для обговорення політики лобіювання інтересів українців та України в Європі. Конференцію владо організував і нею керував Аскольд Лозинський, голова Світової конференції українських державницьких організацій (СКУДО), яка є складовою структурою СКУ. Конференція мала високий представницький характер, на ній виступали президент СКУ Є.Чолій, голова УВКР М.Ратушний, голова Європейської Конференції Українців (ЄКУ) Ярослава Хортяні, генеральний секретар СКУ і Голова Проводу ОУН С.Романів. На конференції було, серед іншого, теж обговорено зовнішню політику офіційного Берліну супроти України, а на адресу уряду Ангели Меркел пролунали й критичні голоси щодо зовнішнього курсу Німеччини, сфокусованого переважно на Москву та її політичні інтереси.

У Чикаго, напередодні саміту НАТО, Конфенція Українських Державницьких Організацій від Канади і США разом з Українським Конґресовим Комітетом Америки в штат Іллінойс влаштувала високого експертного рівня конференцію на тему членства України в НАТО та перспективи її інтеграції в європейські структури. Це була платформа, на якій мали нагоду виступати представники української опозиції й авторитетні фахівці з питань безпеки та зовнішньої політики, як В.Огризко, В.Наливайченко та інші. Їхні виступи корегували позначену політичною невиразністю позицію Києва щодо векторів розвитку й захисту України; вони озвучували думку більшості українців і завтра можуть відновити курс Києва на інтеграцію в надійні та перспективні євроатлантичні структури.

Українські експерти часто супроводжували урядові делегації на рівні міністрів, які відвідували Україну, щоб на місці перевірити факти антидемократичних дій влади і заявити свою підтримку тим суспільним та політичним силам, які сповідують і дотримуються цінностей демократії та особистої свободи. На цьому полі, як і у підготовці слухання щодо України в парламенті Канади та вище згаданої конференції особливу активність проявляв громадський діяч з великим досвідом політичної праці у США та Канаді Борис Потапенко.

Теперішній президент СКУ Є.Чолій саме за останнє півріччя здійснив низку службових поїздок до Європи, він відвідував українські громади в різних країнах і мав зустрічі з високопоставленими політиками. Так, він відвідав громаду у Латвії й зустрівся з представником МЗС та парламенту країни. Відтак, Є.Чолій здійснив робочі поїздки до Данії, Франції, Брюсселю, Страсбургу і Варшави. Мав особисті зустрічі з президентом Польщі Б.Коморовським, генсеком Ради Європи в Парижі, у Страсбурзі був гостем голови Європарламенту Єжи Бузека, який, до речі, 14-16 серпня приїде в Україну і матиме зустрічі з представниками громадськості, в тому буде виступати і в Києво-Могилянській Академії. Розпочато організаційну й правову підготовку для великої групи спостерігачів, українців із діаспори, які приїдуть на жовтневі вибори; для цього в Києві цими днями вже відкрито відповідний координаційний центр.

Уся ця інтенсивна громадсько-політична діяльність із боку представників українських закордонних громад напевно не залишиться без позитивних наслідків для українців у світі, в тому й для громадян України. Офіційний Київ робить вигляд, що нібито не зауважує цю громадську дипломатію діаспори на міжнародній арені. А дарма. Варто брати цю діяльність серйозно й користуватися великим потенціалом діаспори для політичного лобіювання життєвих інтересів України у тих державах, де існують організовані громади.

Одним із останніх кроків у діях СКУ став відкритий лист-заклик до президента В.Януковича, щоб спільно з проводом СКУ обговорити низку гострих та актуальних політичних питань, які йдуть від проблем демократизації суспільства, через підготовку до 80-річчя Голодомору в 2013 р. аж до реалізації державної програми України щодо української діаспори, на що уряд із державного бюджету виділив 13 млн. доларів США. Мало це – скаже хтось, але воно краще, ніж ніщо. Нехай це буде початком і політичного діалогу, і конкретної та ділової, а не тільки словесної, державно-громадської співпраці Києва зі світовим українством.

Не можемо цей огляд зовнішньої діяльності України та світового українства завершити, не згадуючи й не осмислюючи в контексті міжнародної дії та взаємодії між Києвом та діаспорою - про подію, яка виходить далеко поза межі свого номінального значення. Мова про призначення ректора УКУ д-ра Б.Гудзяка єпископом-номінантом для Екзархату УГКЦ, до якого входять українські греко-католики Франції, країн Бенілюксу та Швейцарії. Єпископ-номінант – перший кандидат, який отримає свячення із рук Патріарха Святослава у соборі св. Юра у Львові 26 серпня ц.р., і стане 49 владикою УГКЦ.

У середовищах УГКЦ про покликання о. Б.Гудзяка до архипастирського служіння вже давно говорили, його номінація була лише питанням часу. Тепер він настав. Адже постать отця Гудзяка в українському світі - загально відома і навіть знакова. Він - вихованець Колегії при соборі св. Софії, яку свого часу заснував у Римі Патріарх Йосиф Сліпий. А це означає, що єпископ-номінант буде дотримуватися відомого Заповіту Глави УГКЦ, який написаний з позиції патріаршого устрою Української Церкви київської традиції. Саме київська традиція, з чітким європейським (західним) вектором, була дотепер головним мотивом усіх рішень і починань о. Б.Гудзяка - як студента, як науковця-дослідника, як священика, як ректора спочатку Богословської Академії та згодом УКУ у Львові, зрештою як громадянина демократичної держави й сина української землі.

Московській імперсько-церковній ідеології «Русскава міра» українці протиставляють, в тому й на заклик Першоієрарха УГКЦ Патріарха Святослава, кроки для формування свого «українського світу». Духовні й культурні первні «Українського світу» черпають свої життєдайні соки з рідного ґрунту, збагаченого чинниками із греко-римської і християнської цивілізації. Україна була і є повноцінним співтворцем цієї цивілізації, вона виконує на цій ниві особливу національну місію.

Постать і призначення єпископа-номінанта о. Б.Гудзяка на екзарха УГКЦ з осідком у Парижі, а водночас із юрисдикцією на Брюссель і Женеву, тобто на три столиці-метрополії з впливовими міжнародними структурами, зміцнює функцію Церкви як містка-зв’язку для України з міжнародною спільнотою, і навпаки – Європи з Україною, яка за панування ПР поступово і, що найгірше, «тупо» сповзла і продовжує опускатися в загрозливу політичну ізоляцію.

Про культурологічну й політичну місію світового українства, де УГКЦ завжди була і є одним із динамічніших чинників, з цього приводу висловився й проректор УКУ Мирослав Маринович. Він наголосив, що, номінуючи о. Б.Гудзяка на єпископа, Українська Церква звертає увагу не стільки на паспорт чи громадянство, скільки на готовність номінанта нести євангельську благовість у конкретні життєві ситуації. «Ми бачимо в цьому призначенні прагнення УГКЦ як цілості бути більше відчутною в об’єднаній Європі. Не забуваймо, що Франція, Швейцарія і країни Бенілюксу – це також і Брюссель, столиця Європейського Союзу, та Женева, важливе місто для багатьох європейських організацій. Дипломатичний хист о. Бориса відомий нам уже давно, а тому можна бути певним: з приходом нового владики в цей особливий європейський простір голос УГКЦ буде чутно набагато краще», – зазначив він.

У неспокійний і перехідний час, що його нині переживає Україна і разом з нею все світове українство, коли професійні політики, які лише фізично обживають Київські пагорби, не ведуть очікуваної і потрібної політичної роботи для нації, то частка політичної відповідальності переходить на ту частину суспільства, яка силою обставин опинилася за межами країни й створила якісну діаспору з ефективними та патріотичними представниками.

Іншими словами, коли обрані політики стоять осторонь від насущних проблем нації й навіть діють усупереч її інтересам, відповідальність переходить на громадський і навіть на церковний сектор, і вона не зупиняється перед існуючими державними кордонами. Тому що столиця колишньої імперії, яка, маніпулюючи поняттям т.зв. «сфери впливу», кволо й неохоче визнає нові кордони нашої держави та всіляко порушує суверенітет української нації (зараз взялися вже й за мовний суверенітет, а тут боротьба йде за душу українців), так і світове українство має обов’язок перед усім світом говорити від імені українського суверена, тобто всієї нації, й активно виступати на захист державних інтересів своєї нації на рідних землях. Це - невід’ємна частка історичного права українців на своє державне самовизначення.

Published on 30 July 2012